10 вересня 2026 року Європейський суд з прав людини оприлюднив ухвалу у справі Maslova v. Ukraine (заява № 62947/14). Комітет із трьох суддів одноголосно визнав цю заяву неприйнятною, розповіла Уповноважена у справах ЄСПЛ Маргарита Сокоренко.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: "Таких справ, які стосуються України, в практиці ЄСПЛ ще не було".
Про що справа
Заявниця, мешканка Донецька, стверджувала, що 9 серпня 2014 року артилерійський обстріл українських урядових сил зруйнував квартиру, якою вона володіла і в якій проживала. На підтвердження вона надала копії паспорта, свідоцтва про спадщину, свідоцтва про право власності, домової книги, довідки про пошкодження та фотографії.
Маргарита Сокоренко розповіла, скарги заявниці були наступними:
- за статтями 6 § 1 і 13 Конвенції — нібито вона не могла реалізувати свої права, оскільки всі державні установи на сході, включно із судами, призупинили роботу й були релоковані на підконтрольну Уряду територію;
- за статтею 8 і статтею 1 Першого протоколу — її начебто змусили змінити місце проживання через знищення майна. Водночас вона не вказала, куди саме переселилася, і не надала жодних доказів переселення.
"Окрема деталь, яка проговорює контекст цих заяв: інтереси заявниці представляв адвокат, що практикує у Москві. Суд відхилив усі скарги через невичерпання національних засобів юридичного захисту (стаття 35 §§ 1 і 4 Конвенції)", — вказала вона.
На що звернув увагу ЄСПЛ:
- субсидіарність — не формальність. Заявник має спершу дати національним органам можливість відреагувати на стверджуване порушення (A, B and C v. Ireland; Vučković and Others v. Serbia);
- механізми в Україні існують. Посилаючись на нещодавню ухвалу Ryashentseva and Others v. Ukraine (від 9 вересня 2025 року), Суд підтвердив: Україна створила правові рамки та спеціалізовані підрозділи, здатні розслідувати інциденти обстрілів, подібні до описаного у цій справі;
- релоковані суди дієві й доступні. Заявниця не зробила жодної спроби звернутися до національних судів, попри те, що (це було повелено документально) вона регулярно виїжджала з Донецька на підконтрольну Уряду територію. Суд уже неодноразово встановлював, що суди, релоковані з Донецька, є робочими та доступними (Ryashentseva and Others; Tsezar and Others v. Ukraine). Підстав відступати від цієї лінії Суд не знайшов.
"Окремо зупинюся на аргументі щодо розслідування, бо саме тут ухвала дає нам корисний інструмент на майбутнє. Після комунікації заяви українські слідчі органи proprio motu відкрили кримінальне провадження ще 10 листопада 2018 року. Заявниця у загальних словах заявляла про неефективність будь-якого такого розслідування. Але сама вона зі слідством не співпрацювала і не надала жодних потенційно корисних матеріалів. Висновок Суду: стверджувана неефективність розслідування не може приписуватися державі, бо вона зумовлена насамперед власною бездіяльністю заявниці — відсутністю належної старанності (due diligence) у взаємодії з органами влади (mutatis mutandis, Bekoyeva and Others v. Georgia). скаргу на вимушене переселення Суд відхилив як необґрунтовану", — вказала Маргарита Сокоренко.
Окремо вона пояснила, чому рішення важливе для України:
- ухвала — ще один розвиток у підтвердження лінії, вибудуваної через Tsezar → Ryashentseva, що релоковані суди визнаються ефективним засобом захисту;
- тягар звернення до наявних національних засобів лежить на заявнику — Україна цей засіб забезпечила;
- там, де держава з власної ініціативи розслідує, а заявник ухиляється від співпраці, відповідальність за "неефективність" лягає не на державу.