Чинний Кримінальний процесуальний кодекс не оперує терміном «істина» або іншими похідними поняттями від нього. Водночас вказаний термін зустрічається у Конституції України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Ст. 31 Основного Закону України встановлено: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо».
Також термін «істина» зустрічається у ст. 1176 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини й цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.
З огляду на вказаний аналіз, термін «істина» зустрічається фактично лише двічі — у Конституції України та Цивільному кодексі України — та за своїм контекстом стосується необхідності встановлення істини саме в кримінальному процесі, що акцентує на її особливій важливості.
Однак що ж таке «істина»? Пропоную звернутися до словника української мови, який містить наступне тлумачення терміну «істина» — те саме, що правда.
Попри фактичну відсутність терміна «істина» (правда) у КПК України, саме поняття цього терміна, на моє переконання, є частиною такої засади кримінального провадження, як «законність», відповідно до якої прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
Тобто, з урахуванням сукупного аналізу тлумачення терміна «істина» та його застосування в українському законодавстві, метою істини є встановлення правди.
У цьому аспекті варто звернути увагу на «належну правову процедуру», згадка про яку є у статті 2 КПК України, адже належна процедура є механізмом досягнення істини у кримінальному провадженні. Вона дозволяє зібрати докази у справедливий спосіб, забезпечити їх змагальну перевірку, усунути ризики упередженості, мінімізувати помилки правосуддя. Однією з таких процедур законодавець передбачив проведення судової експертизи.
Яке ж місце займає судова експертиза при встановленні істини у кримінальному провадженні?
Під поняттям «судова експертиза» потрібно розуміти дослідження на основі спеціальних знань у різних галузях (див. ст. 1 Закон України «Про судову експертизу та ст. 101 КПК України).
Безумовно, для оцінки доказів, що потребують спеціальних знань, адвокати витрачають більше часу, ніж на інші докази. Однак чи є проведення судової експертизи в межах відповідного кримінального провадження панацеєю при встановленні істини як для сторони захисту, так і для сторони обвинувачення?
Відповідаючи на це запитання, потрібно не забувати, що експертиза здійснює дослідження тих доказів, що наявні в матеріалах справи та надані учасниками процесу. Тому саме їх «якість» (насамперед у контексті процесуального походження) і змістовність впливають на кінцевий зміст такої експертизи та результат оцінки судом такого доказу. Не потрібно також забувати про правильність сформульованих запитань експерту.
Ба більше, допущення помилок на підготовчих етапах проведення судової експертизи (що зазвичай призводить до сумнівів у її правильності) може стати підставою для проведення за ініціативою суду фактично ще однієї експертизи (ст. 332 КПК України).
Суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам незалежно від наявності клопотання, зокрема якщо:
1) суду надано кілька висновків експертів, які суперечать один одному, а допит експертів не дав змоги усунути виявлені суперечності;
2) існують достатні підстави вважати висновок експерта (експертів) необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає інші обґрунтовані сумніви в його правильності.
У зазначеному контексті потрібно звернути увагу на п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 30.05.1997 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», відповідно до якого повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. В ухвалі про призначення повторної експертизи зазначаються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта. Проведення повторної експертизи може бути доручено тільки іншому експертові.
Отже, проведення судової експертизи у кримінальному провадженні не завжди забезпечує встановлення істини, а навпаки може породити у суду логічні сумніви. Водночас задля уникнення появи таких сумнівів ініціатору проведення експертизи потрібно ретельно підходити до формулювання питань та підготовки доказів, що будуть об’єктом дослідження.