Проблематика допустимості доказів у кримінальному провадженні належить до ключових гарантій права на справедливий суд. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! В умовах трансформації кримінального процесу, цифровізації доказування та підвищення стандартів захисту прав людини судова практика формує нові акценти у підходах до оцінки допустимості доказів. Особливу роль у виробленні таких правових позицій відіграє Верховний Суд. Відповідно до Кримінального процесуального кодексу України доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку. Статті 84–87 КПК України закріплюють критерії допустимості доказів, зокрема: Особливе значення має принцип недопустимості доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав людини (ч.1 ст. 87 КПК України). Концепція «очевидної недопустимості» доказів Одним із акцентів у практиці Верховного Суду є формування підходу до так званої «очевидної недопустимості» доказів. Йдеться про ситуації, коли порушення процесуального закону є настільки явним, що не потребує додаткового доказування. Суд звертає увагу не лише на формальні елементи, а й на процесуальні гарантії прав людини (право не свідчити проти себе, недопустимість катувань, необхідність дозволу суду тощо). Такі порушення можуть робити докази «очевидно недопустимими» без подальшого їх дослідження. До прикладів належать: У таких випадках суд може відмовитися враховувати відповідні докази без їх детального дослідження по суті. Під час форуму з кримінального права та процесу імені Й. Л. Бронза виступила суддя Верховного Суду у Касаційному кримінальному суді Олександра Яновська, висвітливши тему «Актуальні питання практики Верховного Суду у кримінальних провадженнях». Окремий акцент у доповіді було зроблено на питанні «очевидної недопустимості доказів». Суддя пояснила: допустимість доказів часто стає ключовим елементом захисту, проте важливо розрізняти ситуації, коли недопустимість може бути встановлена лише після дослідження судом, і ті випадки, коли вона є «очевидною». Останнє випливає зі змісту ст. 87 КПК України та гарантій ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які передбачають істотні порушення прав і свобод, заборону катувань, право не свідчити проти себе, необхідність судового дозволу на проведення певних слідчих дій тощо. Завершуючи виступ, суддя акцентувала на дотриманні права на захист під час проведення процесуальних та слідчих дій. Вона наголосила, що важливо розмежовувати такі дії з огляду на те, чи залежать вони від волі обвинуваченого. Якщо йдеться про дії, що напряму пов’язані з волевиявленням (допит, слідчий експеримент, впізнання), обов’язковою є присутність адвоката. Натомість дії, які не залежать від волі особи (наприклад, відбір біологічних зразків), можуть бути здійснені й без захисника, але з обов’язковим дотриманням інших процесуальних гарантій. Щодо електронних доказів У сучасних умовах цифрової трансформації електронні докази відіграють надзвичайно важливу роль у кримінальному процесі. Розвиток інформаційних технологій та поширення цифрових комунікацій значно змінили природу доказів, що можуть бути використані в судовому процесі. Електронні докази охоплюють широкий спектр цифрової інформації, серед яких: електронні листи, дані з мобільних пристроїв, комп’ютерні файли, відеозаписи, записи з камер спостереження, дані з соціальних мереж та інші форми електронної інформації. Ці докази є важливими як для встановлення фактів злочину, так і для визначення суб’єкта, обставин та наслідків кримінального правопорушення. Правове регулювання використання електронних доказів варіюється залежно від країни, проте загальні принципи, як правило, включають забезпечення аутентичності та допустимості доказів, а також мінімізацію можливості їх підробки або маніпуляцій. Зокрема, важливою є регламентація процесу збору, зберігання, обробки та представлення електронних доказів у суді. У США використання електронних доказів регулюється низкою законів. Згідно з Federal Rules of Evidence, для того щоб електронні докази були прийняті в суді, вони повинні пройти перевірку на відповідність кільком важливим критеріям. До них належать надійність, автентичність і відповідність специфікаціям щодо допустимості доказів, що стосуються їх релевантності. Зокрема, електронні дані повинні бути перевірені на предмет підробки чи змін, тому важливо зберігати їх у такому стані, який виключає можливість маніпуляцій. Закон також вимагає, щоб електронні докази отримувалися через санкціоновані процедури, що гарантують їх легітимність і відповідність вимогам законодавства щодо збору доказів. Верховний Суд визнає електронні докази допустимими, якщо вони отримані та зафіксовані у встановленому процесуальному порядку. Судді наголошують на перевірці автентичності і цілісності таких доказів: цифрові дані повинні бути захищені від підміни чи спотворення, а джерело — відповідати вимогам закону. Верховний Суд висловив думку, що електронні докази можуть подаватися в цифровому вигляді, наприклад, із електронним підписом чи у форматі копій, якщо забезпечено гарантії їхньої достовірності. У разі сумнівів захисту суд може зобов’язати сторони пред’явити оригінали. Доктрина «плодів отруйного дерева» У практиці поступово утверджується застосування доктрини «плодів отруйного дерева», відповідно до якої недопустимими визнаються не лише первинні докази, отримані з порушенням закону, а й похідні від них. Суттєвий вплив на формування національної практики має Європейський суд з прав людини. Суд оцінює не лише формальні порушення, а й те, чи було провадження в цілому справедливим. Резюмуючи це, варто нагадати, що Європейським судом з прав людини при винесенні рішень неодноразово було використано доктрину «плодів отруйного дерева» (fruit of the poisonous tree) («Гефген проти Німеччини», «Тейксейра де Кастро проти Португалії», «Шабельник проти України» «Балицький проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Яременко проти України»). Тобто якщо джерело доказів є неналежним, то всі докази, отримані з його допомогою, будуть такими ж («Гефген проти Німеччини»). Водночас суди оцінюють: Нові тенденції та практичні висновки Аналіз судової практики дозволяє виокремити такі нові акценти: Сучасна судова практика щодо допустимості доказів демонструє еволюцію від формального процесуалізму до змістовної оцінки впливу порушень на права людини та справедливість провадження в цілому. Верховний Суд формує стабільні орієнтири для правозастосування, акцентуючи увагу на балансі між ефективністю кримінального переслідування та гарантіями захисту. Подальший розвиток практики, особливо у сфері цифрових доказів, вимагатиме вироблення чітких критеріїв автентичності, допустимості та меж втручання держави у приватне життя.
03 березня 2026, 13:18