Воєнний стан поставив українське правосуддя перед питанням, яке суди рідко формулюють прямо, але яке дедалі чіткіше проступає у мотивувальних частинах рішень: чи може держава в період війни доводити правомірність своїх рішень менш переконливо, ніж у мирний час? Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Формально відповідь є очевидною. Конституція України, процесуальні кодекси та спеціальне законодавство не передбачають зниження стандарту доказування у зв’язку із запровадженням воєнного стану. Навіть дерогація окремих зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод не означає звільнення держави від обов’язку обґрунтовувати втручання у права особи. Втім аналіз судової практики 2022–2024 років демонструє іншу, значно менш формалізовану, але більш тривожну тенденцію: стандарт доказування залишився незмінним де-юре, але зазнав істотної трансформації де-факто. Стандарт доказування — це не кількість документів і не їх формальна наявність у матеріалах справи. Це рівень переконливості, якого суд вимагає від сторони, насамперед від держави, коли вона втручається у сферу прав і свобод особи. У публічно-правових спорах держава зобов’язана довести: фактичні обставини, на які вона посилається; наявність законної мети втручання; необхідність і пропорційність застосованих заходів. Саме в такій логіці Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що підвищена дискреція органів влади в умовах воєнного стану не скасовує судового контролю, а лише змінює контекст його здійснення. Суд окремо підкреслював, що втручання у права особи має бути не лише формально пов’язаним із безпековими цілями, а й належно обґрунтованим з огляду на конкретні обставини справи. На практиці воєнний стан дедалі частіше використовується не як контекст оцінки доказів, а як самостійний аргумент, що фактично підміняє їх. У мотивувальних частинах судових рішень з’являються типові формули: орган діяв в умовах війни; збирання доказів було ускладненим; деталізація могла зашкодити безпеці. При цьому подальший аналіз часто відсутній. Верховний Суд у низці рішень звертав увагу на те, що сам по собі факт воєнного стану не є універсальним виправданням процесуальних недоліків. Відсутність або неповнота доказів, за його підходом, повинна бути пояснена із зазначенням причин, які мають безпосередній зв’язок із воєнними діями, а не з абстрактним посиланням на складну ситуацію в державі. Проте на рівні судів першої та апеляційної інстанцій ця вимога нерідко редукується до формального прийняття «воєнного аргументу» без перевірки його змістовного наповнення. Окремої уваги заслуговує посилене застосування презумпції добросовісності дій органів влади у воєнний час. У справах, пов’язаних із мобілізаційними рішеннями, санкційними обмеженнями, доступом до інформації або питаннями національної безпеки, суди дедалі частіше виходять з того, що держава апріорі діє правомірно, а всі сумніви мають тлумачитися на її користь. Такий підхід принципово змінює баланс сторін. Тягар доказування фактично зміщується з держави на особу, а обов’язок органу влади довести правомірність втручання трансформується у вимогу до заявника довести його незаконність. Верховний Суд у своїй практиці застерігав від автоматичного перенесення презумпції добросовісності у площину доказування, підкреслюючи, що вона не може підміняти собою аналіз фактичних обставин та перевірку пропорційності втручання. Втім, ці застереження не завжди стають визначальними для нижчих інстанцій. Право не може і не повинно ігнорувати реалії війни. Гнучкість у доказуванні є необхідною та виправданою. Водночас між гнучкістю і зниженням стандарту існує принципова межа. Гнучкість означає адаптацію форм і способів доказування, використання альтернативних джерел інформації, контекстуальну оцінку обставин. Натомість зниження стандарту означає прийняття недоведених тверджень, заміну доказів припущеннями та фактичний імунітет держави від процесуальної критики. Саме ризик такого зниження дедалі виразніше проявляється у воєнній судовій практиці. Воєнний стан є випробуванням не лише для держави, а й для суду як інституції. Справжня стійкість правової системи вимірюється не в мирний час, а саме тоді, коли виникає спокуса спростити процедури та пожертвувати стандартами заради доцільності. Зниження стандарту доказування де-юре не відбулося. Але його поступове де-факто розмивання створює ризик, що після завершення війни правова система прокинеться з новою «нормою», яка так і не була легітимізована законом, але стала звичною у практиці. Завдання судів і адвокатури полягає не в запереченні воєнної реальності, а в тому, щоб не дозволити їй підмінити собою право.
05 лютого 2026, 16:15