 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Кримінальний процес у питаннях запобіжних заходів завжди стоїть перед унікальним викликом, який докорінно відрізняє його від розгляду справи по суті. Якщо під час винесення вироку суд аналізує факти минулого, то при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу він змушений займатися прогнозуванням майбутнього. Ця тонка межа між тим, що вже відбулося, і тим, що лише може статися, є головним полем битви за права людини. Коли ми говоримо про обґрунтовану підозру, ми досліджуємо докази вже вчиненої дії. Однак, коли мова заходить про ризики, передбачені статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України, ми переходимо в площину прогностичної аналітики. Прокурор фактично пропонує суду модель майбутньої поведінки підозрюваного, стверджуючи, що він неодмінно втече, знищить докази або вплине на свідків.
Проблема сучасної української практики полягає в тому, що цей прогноз часто будується не на фактах, а на зручних для слідства абстрактних припущеннях. Ми спостерігаємо системну тенденцію, коли суди припускають існування ризиків замість того, щоб вимагати їх реального доведення. Це створило небезпечну практику, де свобода людини обмежується на підставі гіпотез, які теоретично можна застосувати до будь-кого, хто опинився в статусі підозрюваного (і не тільки). У професійній дискусії часто звучить теза, що ризики не повинні бути доведені з абсолютною впевненістю. Ця фраза стала своєрідною «юридичною ширмою», якою судді прикривають рішення загального характеру. Такий підхід легалізує свавілля, адже якщо ми відмовляємося від вимоги високої ймовірності на користь абстрактної можливості, то презумпція невинуватості перетворюється на декларацію.
Як адвокат захисту, постійно наголошую на тому, що ризик — це не просто теоретична можливість. Це обґрунтована ймовірність, яка має базуватися на конкретних діях особи в минулому або на об’єктивних обставинах, що вказують на реальний намір вчинити негативні дії в майбутньому. Наприклад, ризик переховування не може виводитися лише з тяжкості можливого покарання (ЄСПЛ списав тони паперу з цього питання). Це примітивна логіка, яка ігнорує особистість людини. Справжнє доказування цього ризику має включати аналіз соціальних зв’язків, наявність активів за кордоном або конкретні дії з підготовки до втечі. Натомість ми часто бачимо, як наявність закордонного паспорта подається прокурором як доказ наміру зникнути. Але паспорт є нейтральним фактом, інструментом реалізації конституційного права на пересування, а не свідченням злочинного наміру. Тільки в поєднанні з іншими фактами, такими як, наприклад, купівля квитків або переказ коштів в іноземну юрисдикцію, він може набувати ознак ризику.
Ще більш тривожною є ситуація з доказуванням ризику впливу на свідків. Сторона обвинувачення часто обмежується загальною фразою про те, що підозрюваний може знати свідків або мати на них вплив через свій соціальний стан чи посаду. Але де тут докази наміру цей вплив здійснювати? Без ідентифікації конкретних осіб, на яких може бути вчинено тиск, та без опису механізму такого тиску, цей ризик залишається порожньою абстракцією. Більше того, закон прямо вимагає, щоб суд оцінював можливість нейтралізації таких ризиків через менш суворі заходи. Якщо ризик впливу можна мінімізувати через заборону спілкування, то тримання під вартою є надмірним і несправедливим кроком.
Рішення Європейського суду з прав людини, яке опубліковано в січні цього року в справі «Рідкодубський та інші проти України», стало фактично черговим підтвердженням діагнозу для нашої системи правосуддя. Суд чітко вказав на недопустимість використання абстрактних формулювань, які роками кочують з однієї ухвали в іншу. ЄСПЛ наголосив, що абстрактні ризики неможливо спростувати фактами, а отже, підозрюваний опиняється в ситуації, коли він має доводити відсутність того, чого не існує в реальності. Це порушує саму суть права на захист. Справжня сила правосуддя проявляється не в жорсткості, а в інтелектуальній чесності суду, який здатен сказати «ні» прокурору, якщо його клопотання наповнене лише припущеннями та пафосом замість доказів.
Окремого аналізу потребує стандарт «достатніх підстав». Суди часто плутають його зі стандартом «обґрунтованої підозри». Хоча для обрання запобіжного заходу не потрібна впевненість «поза розумним сумнівом», але це й не означає, що планка доказування може бути опущена до рівня простої здогадки. Якщо обвинувачення не надає матеріалів, які підтверджують хоча б один ризик, суд повинен відмовляти в задоволенні клопотання повністю. Це не право, а обов'язок суду. Тільки такий підхід змусить органи слідства працювати якісно, а не розраховувати на «корпоративну» інерцію судової системи, яка звикла автоматично продовжувати запобіжні заходи.
Ми часто стикаємося з ситуацією, коли тримання під вартою стає інструментом тиску. Неможливість довести ризики компенсується створенням ілюзії небезпечності особи. У результаті людина перебуває під вартою місяцями, хоча реальних підстав для цього немає. Це особливо помітно у справах про економічні злочини, де ризики знищення доказів чи впливу на свідків часто нівелюються самим фактом проведення обшуків та вилучення документації на початкових етапах. Якщо документи вже у слідства, а свідки допитані, то посилання на ці ризики через пів року розслідування є відвертою маніпуляцією.
Для мене як адвоката кожен процес щодо запобіжного заходу — тест системи на вірність принципу верховенства права. Суддя не повинен боятися відпустити людину під домашній арешт чи розумну заставу, а то й взагалі залишити без запобіжного заходу. Страх перед суспільним резонансом чи дисциплінарними органами не може бути сильнішим за закон. Справжній професіоналізм полягає в тому, щоб бачити за томами справи людину і розуміти, що будь-яке незаслужене обмеження свободи — це удар по репутації держави як правової. Ми маємо перейти до моделі ювелірного доказування, де кожен ризик розглядається під мікроскопом фактів, а не через призму прокурорських фантазій.
Зміна підходів до сприйняття судом доказування ризиків є єдиним шляхом до гуманізації кримінального процесу, під час вирішення питань запобіжних заходів. Прогнозування майбутнього має стати наукою, що базується на аналізі минулої поведінки та реальних обставин, а не ворожінням на кавовій гущі. Коли запобіжний захід стане винятком, а не правилом, ми зможемо говорити про реальну роботу конституційних гарантій. Тільки через інтелектуальну глибину судового контролю ми зможемо зупинити практику перетворення запобіжних заходів на завчасне відбування покарання без визнання вини. Справедливість починається не з оголошення вироку, а з поваги до свободи на кожному етапі шляху до нього.
Експертна думка адвоката в таких справах має бути спрямована на руйнування шаблонів. Наше завдання — змусити суд замислитися критично, вимагати від прокурора конкретики і не приймати на віру загальні фрази. Коли в залі суду панує логіка та увага до деталей, простір для свавілля зникає. Це довгий шлях, але він необхідний для того, щоб правосуддя в Україні стало справді передбачуваним та справедливим, а свобода кожної людини була захищена не лише на папері, а й реальною практикою доказування кожного кроку держави проти особи.