Учора, 23 лютого, після винесення приговору Сергію Стерненку біля ОПУ відбулась акція протесту. Є постраждалі. З боку як протестувальників, так і співробітників правоохоронних органів. На найближчу суботу, 27 лютого заплановане продовження акцій, які організатори вже назвали безстроковими. Або, принаймні, до того моменту, поки Стерненко не буде на свободі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Попереду ще більш тригерний судовий процес — щодо Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко та Яни Дугарь, яких звинувачують у вбивстві Павла Шеремета. Що з цього вийде і чого очікувати українській правоохоронній системі? Особливо на тлі того, що відбувається з зібраннями громадян у сусідніх Білорусі та Росії.
До речі, президент останньої Володимир Путін сьогодні, 24 лютого, підписав указ, який посилює санкції за порушення при організації масових акцій і за участь у мітингах. Документ передбачає, що штраф за «непокору законним вимогам» поліцейських для громадян тепер складатиме від 2 до 4 тис. руб. (760–1520 грн). Раніше за таке правопорушення росіяни могли отримати 1 тис. руб. штрафу максимум.
Про СІЗО на мінській вулиці Окрестіна чи спецприймач на московській вулиці Сахарова, які стали справжніми символами боротьби з інакомислячими в РБ та РФ, гадаю, чули багато хто. В Україні такого, на щастя, вже немає. Але немає жодної гарантії, що не буде. Принаймні, законодавство, яке регламентує дії мітингувальників та правоохоронців під час зібрань, потребує вдосконалення. Або осучаснення, якщо завгодно.
Торік була створена спеціальна урядова комісія з питань виконання рішень ЄСПЛ. Нещодавно заступник міністра юстиції України Іван Ліщина в інтерв’ю нашому виданню заявив, що серед інших системних проблем (умови утримання в місцях позбавлення волі, тривалість судового розгляду), комісія буде займатись і питанням свободи зібрань. Тобто на урядовому рівні розуміють, що проблема насправді системна. А в умовах, м’яко кажучи, перманентної турбулентності, в яких перебувають різні спектри українського громадянського суспільства, вона може визріти набагато раніше, ніж комусь у владних структурах здається.
Так, поки що наша телевізійна картинка з подібних акцій протесту багато чим відрізняється не тільки від білоруських чи російських, а й навіть з країн «західних партнерів». В Україні все поки що виглядає «по-вегетаріанськи» (наскільки б кровожерливо про це не повідомляли ті ж російські чи білоруські телеканали). Адже «щеплення Євромайдану» позначилося на поведінці як українських правоохоронних органів, так і протестувальників.
Але ми добре розуміємо, що дія будь-якого щеплення має свій час, і зрештою воно перестає виконувати свої функції. А за умов, коли досить велика частина українського соціуму а) не просто заполітизована, а активно заполітизована; б) має досвід озброєної боротьби з правоохоронцями під час Революції Гідності; в) воювала на Донбасі; г) має зброю (не факт, що зареєстровану), цілком очевидно, що існуюча законодавча база щодо регламентування порядку проведення мирних зібрань та дій на них правоохоронних органів може вже не спрацювати. А якщо додати до цього певну (або повну) зневіру суспільства до слідчих органів і суду (ще з часів того ж Євромайдану), неважко здогадатись, до чого все це може призвести.
Можливо, моя пересторога зайва, законодавство щодо зібрань громадян у нас насправді чудове, а самі громадяни правово-притомні (наприклад, організатори акції протесту щодо вироку Стерненка дійсно завчасно попередили/сповістили КМДА). Але щось мені підказує, що це не так. Тому, щоб не міняти правила у авральному порядку і не доходити до російського варіанту, коли людину, яка кинула пластиковий стаканчик у бік поліції, на місяць кинули за грати, треба ці правила напрацювати вже зараз.
До напрацювання треба залучити усіх — від правоохоронців до правозахисників, від активістів до урядовців, від прокурорів до адвокатів. Адже усі вони/ми в одному човні. І розхитуємо його однаково. Хтось діями, хтось бездіяльністю.
Ст. 39 Конституції України звучить красиво: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей».
Але ст. 31 Конституції РФ також красиво сповіщає, що «граждане Российской Федерации имеют право собираться мирно, без оружия, проводить собрания, митинги и демонстрации, шествия и пикетирование…». Не менш красивий артикул 35 Конституції Бєларусі: «Свабода сходаў, мітынгаў, вулічных шэсцяў, дэманстрацый і пікетавання, якія не парушаюць правапарадак і правы іншых грамадзян Рэспублікі Беларусь, гарантуецца дзяржавай…». Але скільки неправильного ховається у Росії та Бєларусі за цим красивим конституційним фасадом.
Дуже хочеться, щоб в Україні було не тільки красиво, а й правильно. А правильно можуть зробити тільки правники. І бажано у мирний час, а не революційний. Інакше правова революційна доцільність (як з одного боку, так і з іншого) може справді призвести до місяця за ґратами за «пластиковий стаканчик». Зараз немає жодної гарантії, що хтось з українських можновладців не скаже щось на кшталт: «Кинув там якийсь пластиковий стаканчик в представника органів влади. Нічого. Потім пластикову пляшку. Знову нічого. Потім вже кине і скляну пляшку, а потім і камінь, а потім і стріляти почнуть, і громити магазини».
Не буду нагадувати, хто це сказав, щоб не створювати йому зайвої реклами, але туга за «жорсткою рукою» в Україні, повірте, нікуди не поділась. Тому краще дати їй по руках вже зараз.