 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
За даними Офісу Генерального прокурора України, оприлюдненими Офісом Ради Європи в Україні, протягом перших дев’яти місяців 2025 року було зареєстровано лише 33 кримінальні провадження за фактом перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Проте лише у 5 випадках обвинувальні акти були скеровані до суду.
Цей розрив між кількістю зареєстрованих проваджень та кількістю справ, що були передані до судового розгляду, свідчить про системну кризу в застосуванні спеціальних норм Кримінального кодексу України. На жаль, до сих пір, спеціальна норма — ст. 171 КК України залишається для слідчих «незручною», а напади на медійників і надалі продовжують кваліфікувати як звичайне хуліганство.
Цифри за 9 місяців 2025 року демонструють тривожну тенденцію. 33 зареєстровані кейси — це лише верхівка айсберга, адже значна частина заяв журналістів про вчиненні правопорушення або не вноситься до ЄРДР одразу (що потребує додаткового оскарження бездіяльності), або вноситься за загальними статтями кримінального кодексу. Той факт, що до суду передано лише 5 справ, може свідчити про дві проблеми: 1) високий відсоток закриття проваджень на стадії досудового розслідування, або 2) перекваліфікація злочинів зі спеціальних статей на загальні.
Стаття 171 КК України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» є базовою нормою для захисту представників медіа. Однак на практиці вона стає процесуальною пасткою для слідства через складність доказування суб’єктивної сторони злочину. Для кваліфікації дій за ст. 171 КК слідчий має довести не просто факт конфлікту чи фізичного впливу, а те, що підозрюваний діяв із прямим умислом, спрямованим саме на перешкоджання журналістській діяльності. Для встановлення субʼєктивної сторони необхідною є сукупність наступних умов: 1) порушник повинен усвідомлювати, що перед ним саме журналіст (спеціальний статус потерпілого); 2) порушник повинен усвідомлювати, що журналіст здійснює законну професійну журналістську діяльність; 3) порушник повинен усвідомлювати, що його дії спрямовані на перешкоджання такій журналістській діяльності.
На практиці підозрювані часто обирають просту та банальну лінію захисту, що зводиться приблизно до наступного: «Я не знав, що це журналіст, посвідчення не бачив, камери не помітив, не знав для чого використовувалась техніка». Якщо слідство не може спростувати це твердження (наприклад, відсутність бейджа, одягу з розпізнавальними знаками, попередження про зйомку тощо), склад злочину за ст. 171 ККУ довести стає вкрай складно.
Іншою істотною перешкодою є сама диспозиція ст. 171 ККУ, що захищає саме законну журналістську діяльність. Це відкриває широке поле для маніпуляцій сторони захисту. Адвокати обвинувачених часто апелюють до того, що журналіст порушував етичні норми, втручався у приватне життя або знімав у заборонених місцях, отже діяльність такого медійника/медійниці не була «законною» на момент вчинення порушення. Слідчі органи, зазвичай не бажають заглиблюватися в деталі медіа законодавства, внаслідок чого часто провадження закривається, або перекваліфіковується за іншими нормами кодексу.
Також на практиці, коли відбувається напад на журналіста (завдання тілесних ушкоджень, пошкодження техніки), правоохоронці часто йдуть шляхом найменшого опору. Замість ст. 345-1 ККУ або ст. 171 ККУ, справи кваліфікують за ст. 296 «Хуліганство» або ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження». Таке застосування ст. 296 КК України є ще одним проявом проблеми, адже для кваліфікації кримінального правопорушення за цією статтею не має значення, хто є потерпілим, і не потрібно доводити обізнаність нападника щодо статусу жертви. Хоча з процесуального погляду це спрощує роботу слідчого, така практика є хибною та шкідливою, оскільки нівелює превентивну функцію закону. Журналісти виконують суспільно важливу функцію, і напад на них має каратися суворіше за побутовий конфлікт, чим на сьогоднішній день, на жаль, правоохоронні органи часто нехтують.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, держави мають не лише негативне зобов'язання (не перешкоджати), а й позитивне зобов'язання — створити ефективну систему захисту журналістів та проводити ефективне розслідування нападів на них. ЄСПЛ у справах проти України (Gongadze v. Ukraine) та Туреччини (Dink v. Turkey) встановив, що держава зобов'язана розслідувати злочини проти журналістів з урахуванням зв'язку з їхньою професійною діяльністю. Відмова від розслідування професійного мотиву нападу є порушенням статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (свобода вираження поглядів) у процесуальному аспекті, оскільки це призводить до безкарності та створює атмосферу страху, що придушує вільне поширення інформації.
Статистика 2025 року свідчить про те, що Україна, на жаль, не повною мірою виконує це позитивне зобов'язання. Чимало проваджень закриваються за п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК (відсутність складу злочину) суто формально, без проведення всіх необхідних слідчих дій для встановлення мотиву.
Щоб змінити невтішну статистику на користь невідворотності покарання, необхідні комплексні зміни не стільки в тексті кримінального кодексу, скільки в підходах до його застосування. Тобто якщо є хоча б найменші докази того, що потерпілий здійснював журналістську діяльність, провадження має розслідуватися за ст. 171 ККУ або ст. 345-1 ККУ. Перекваліфікація на хуліганство має бути винятком, а не правилом, і вимагати детального обґрунтування. Також створення інституту спеціалізованих слідчих, обізнаних зі специфікою роботи медіа, та посилення судового контролю за закриттям справ могли б стати тими запобіжниками, які зупинять безкарність. Адже коли лише одна з семи справ доходить до суду, це створює небезпечну атмосферу вседозволеності, у якій стаття 171 КК України ризикує залишитися «мертвою» нормою, а журналісти — незахищеними мішенями.