З часів незалежності законодавство України про біженців поступово вдосконалювалося та змінювалося. 24 грудня 1993 року був прийнятий Закон України №3818-XII «Про біженців», який втратив чинність 31 липня 2001-го, за ним 21 червня 2001 року прийнятий Закон №2557-III «Про біженців», що втратив чинність 4 серпня 2011 року, а 8 липня 2011 року прийнятий нині чинний Закон №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», до якого неодноразово вносилися зміни.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Характерною рисою законодавства України щодо біженців є поступова гармонізація з міжнародними нормами права, які містяться у Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколі щодо статусу біженців 1967 року та інших міжнародних нормативно-правових актах.
Попри постійні зміни, які вносяться до національного законодавства, що регулює правові відносини, пов’язані зі статусом біженця, воно все ще потребує вдосконалення.
Законом України №1251-VII від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» були внесені зміни до Закону №3671-VI від 8 липня 2011 року «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» в частині визначення термінів «додатковий захист» і «тимчасовий захист», а також визначення термінів «особа, яка потребує додаткового захисту» і «особи, які потребують тимчасового захисту».
У Законі України №3671-VI від 8 липня 2011 року «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» були виключені положення про те, що особи, які потребують тимчасового захисту — це особи, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною. Також додано такі підстави для надання додаткового захисту як побоювання загрози життю, безпеці чи свободі особи в країні походження через загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, внаслідок яких особа не може чи не бажає повернутися до такої країни.
Закон України №1251-VII від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», проєкт якого згідно з пояснювальною запискою був розроблений Державною міграційною службою України з метою виконання критеріїв першої фази Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України, визначених у третій Доповіді ЄК про імплементацію Плану дій від 15 листопада 2013 року, значно розширив коло осіб, яким може бути надано додатковий і тимчасовий захист в Україні.
Водночас до Закону України від 26 квітня 2001 року №2402-III «Про охорону дитинства», що містить визначення термінів «дитина, яка потребує додаткового захисту» та «діти, які потребують тимчасового захисту», зміни внесені не були, що призвело до того, що у ст. 1 Закону України від 26 квітня 2001 року №2402-III «Про охорону дитинства» залишилися застарілими визначення цих термінів, що значно звужує права дітей порівняно з дорослими особами, адміністративно-правовий статус яких визначається Законом України №3671-VI від 8 липня 2011 року «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
У зв’язку з виявленими недоліками Закону України від 26 квітня 2001 року №2402-III «Про охорону дитинства» абзаци ст. 1 Закону України від 26 квітня 2001 року №2402-III «Про охорону дитинства», що встановлюють визначення термінів «дитина, яка потребує додаткового захисту» та «діти, які потребують тимчасового захисту» доцільно викласти в такій редакції:
- «Дитина, яка потребує додаткового захисту — дитина, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», але потребує захисту, оскільки вона була змушена прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок виникнення загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань».
- «Діти, які потребують тимчасового захисту — діти, які є іноземцями та особами без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження».
Розширення понять «дитина, яка потребує додаткового захисту» та «діти, які потребують тимчасового захисту», як і у випадку із Законом України №1251-VII від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», наблизить національне законодавство до Директиви Європарламенту і Ради ЄС 2011/95 щодо стандартів для кваліфікації громадян третіх країн чи осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, що мають право на додатковий захист, і щодо змісту захисту від 13 грудня 2011 року, а також до Директиви Ради ЄС 2001/55/ЄС «Про мінімальні стандарти для надання тимчасового захисту у випадку масового притоку переміщених осіб і про заходи, які забезпечують баланс зусиль держав-членів при прийомі таких осіб і несенні наслідків їх прийому» від 20 липня 2001 року.
Запропоновані зміни відповідають положенням Конвенції про статус біженців 1957 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, а їх прийняття сприятиме виконанню документів у сфері міграції, прийнятих Радою Європи та Європейським Союзом, удосконаленню законодавства щодо дітей, які потребують додаткового або тимчасового захисту та виконанню міжнародних зобов’язань України у сфері прав людини, що є складовою інтеграції України до Європейського Союзу у сфері міграції.