Як повідомляє Офіс Генерального прокурора України, від початку повномасштабного вторгнення українські правоохоронні органи розпочали майже 11 300 кримінальних проваджень через ухилення від призову за ст. 336 Кримінального кодексу України чи порушення військового обліку за ст. 337 Кримінального кодексу України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
І значна кількість таких кримінальних проваджень була передана до судів, які за результатами розгляду таких справ виносили судові рішення, але вони були дуже різними, і залежно від обставин справи комусь було призначено реальний термін позбавлення волі, комусь умовний, а хтось взагалі був виправданий. Але з кожним роком повномасштабного вторгнення змінювались і підходи суддів до розгляду такої категорії справ, тому розберемо, на що зараз суди звертають увагу при розгляді судових справ щодо ухилення від призову та мобілізації та які судові рішення ухвалюють. У цій статті пропоную розглянути категорії судових справ щодо ухилення від призову та мобілізації за релігійними переконаннями, за наявності нереалізованого права на відстрочку й ті судові рішення, у яких обвинувачений не мав ні підстав для звільнення від мобілізації, ні інших підстав, які б могли пом’якшити покарання.
Ухилення від мобілізації у зв’язку з релігійними переконаннями
Одне із найбільш спірних питань залишалося відкритим до 2025 року. Це: «Чи можна відмовитися від мобілізації у зв’язку з релігійними переконаннями, які забороняють брати до рук зброю чи вбивати людей?» або «Чи можна пройти альтернативну невійськову службу як заміну мобілізації у зв’язку з релігійними переконаннями?». І як показує судова практика, кількість осіб, які посилаються на релігійні переконання які привід відмовитися від мобілізації, чимала. І оскільки нові часи вимагають нових рішень і підходів до них, креатив у таких справах застосовують навіть судді, аби дійсно встановити мотиви відмови від мобілізації та наявність тих самих релігійних переконань.
З огляду на те, що значна кількість військовозобов’язаних посилаються на ті самі релігійні переконання, у справі №503/1157/24, яка розглядалася Кодимським районним судом Одеської області, суд, окрім доказів і пояснень по справі, безпосередньо під час розгляду справи вирішив з’ясувати глибше, що вкладає обвинувачений у поняття «релігійні переконання». І за результатом розгляду таких пояснень суд призначив покарання у вигляді позбавлення волі на строк три роки, посилаючись на те, що в судовому засіданні обвинувачений не зміг повністю прочитати молитву «Отче наш» або будь-яку іншу відому йому молитву, а з 10 заповідей зміг назвати лише кілька найвідоміших (не вкради, не вбий), не назвав імені жодного зі священників, яких, із його слів, відвідував, коли ті приїздять у церкву села, де він мешкає.
Та все ж таки крапку у випадках відмови від мобілізації за релігійними переконаннями поставив Верховний Суд України у справі №573/406/24, рішення від 15 квітня 2025 року. У цій судовій справі обвинувачений відмовився від проходження військової служби шляхом написання заяви на проходження альтернативної служби, оскільки релігія забороняє йому брати зброю до рук, але ці дії були розцінені як ухилення від мобілізації. Справу скерували до правоохоронних органів, в подальшому її розглядав суд і за результатом розгляду визнав вірянина винним за ст. 336 Кримінального кодексу України та призначив покарання у вигляді позбавлення волі на строк три роки, апеляція залишила рішення без змін, так само як і Верховний Суд, який чітко роз’яснив, що альтернативи військовій службі є у мирний час, і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації та оборонної війни обов’язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку російської федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання. Окрім того, на думку суду, необхідність одягати військову форму і виконувати військову службу, не пов’язану з використанням і носінням зброї, призводить до «загибелі особи в цивільному розумінні», як про це стверджує захист у судовому засіданні. Під час ведення війни, коли йдеться про реальну можливість фізичної загибелі сотень цивільних людей і реальне захоплення держави, навряд чи залучення будь-якого військовозобов’язаного, зокрема й особи, яка є свідком Єгови та сповідує цю релігію, становить такі душевні страждання для людини, які можна порівняти з її смертю в цивільному плані.
Тому, як бачимо, посилання на релігійні переконання як підставу відмови від мобілізації під час дії воєнного стану не працює, а наслідком таких відмов є реальні терміни ув’язнення.
Ухилення від мобілізації через страх брати участь у воєнних діях
Не менш поширеною є практика, коли військовозобов’язані відмовляються від мобілізації через страх смерті, страх вбивати та взагалі брати участь у бойових діях, при тому, що підстав для відстрочки вони не мають, а за станом здоров’я придатні до проходження військової служби. Отже, розглянемо, як на такі ситуації дивиться суд і чи впливає це на суворість покарання.
Наприклад, військовозобов’язаний відмовився від мобілізації, написавши письмову заяву про це, у зв’язку з боягузтвом та погодився нести відповідальність згідно з чинним законодавством, оскільки він є внутрішньо переміщеною особою, має позитивні характеристики, проживає з бабусею похилого віку та сестрою, як також є ВПО, і переїхав із м. Бахмут (постанова Верховного Суду від 10 квітня 2025 року у справі №585/3430/23).
Суд першої інстанції призначив покарання — три роки позбавлення волі, але звільнив від відбування покарання з випробуванням і встановив іспитовий строк тривалістю один рік. Ця справа дійшла до касаційного розгляду, і Верховний Суд залишив без змін вирок Сумського апеляційного суду, яким змінили покарання із позбавлення волі на обмеження із застосуванням іспитового терміну в один рік. І попри те, що суди зараз переважно призначають реальні покарання без можливості застосування іспитового терміну, у цій судовій справі Верховний Суд не змінив вирок Сумського апеляційного суду і залишив покарання і у вигляді обмеження волі на строк три роки із застосуванням іспитового терміну в один рік.
Та все ж таки такі судові рішення, де суд призначає умовний термін позбавлення волі — радше виняток, ніж правило, адже після постанови від 15 листопада 2023 року Верховного Суду у справі №641/1067/23, у якій суд зазначив, що з урахуванням ситуації, яка наразі склалася в країні — збройною агресією РФ та конституційним обов’язком кожного громадянина щодо захисту Батьківщини — злочин, передбачений ст. 336 КК України, представляє значну суспільну небезпечність, тому звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства загалом негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.
І з посиланням на це судове рішення суди перших інстанцій почали призначати покарання у вигляді реальних термінів позбавлення волі, без застосування ст. 75 Кримінального кодексу України, яка звільняє від відбування покарання.
Наприклад, у рішенні Соснівського районного суду м. Черкаси суд призначив покарання для обвинуваченого за ст. 336 КК України у вигляді трьох років позбавлення волі у зв’язку з тим, що він не мав підстав для відстрочки від призову по мобілізації, був визнаний придатним до проходження військової служби, не прибув до збірного пункту для відправки для проходження військової служби, оскільки його не пустила дружина. Будь-яких інших поважних причин для неявки за повісткою не було, тому підстав для пом’якшення покарання військовозобов’язаний не мав. Суд зазначив про неможливість застосування положення ст. 75 КК України і позиції Верховного Суду щодо звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням, яке створює в очах громадян та суспільства загалом негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.
Тож, як бачимо, Верховний Суд України розставляє крапки над і у неоднозначних питаннях, які пов’язані з ухиленням від мобілізації, і робить акцент на тому, що конституційним обов’язком кожного громадянина є захист Батьківщини, який не може бути зменшений чи трактований по-іншому.