Ігнорування правил підслідності – проблема чи звичайна практика?

Для чого та для кого в КПК прописані правила підслідності кримінальних правопорушень? 

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Можливо, для того, щоб численні правоохоронні органи могли визначитись, хто за який напрямок боротьби зі злочинністю відповідає? 

Можливо, щоб обмежити потенційне свавілля правоохоронців та визначити за кожним органом конкретні повноваження, які перевищувати недопустимо? 

Аналізуючи практику, яка існує на даний час,  складається враження, що ст. 216 КПК суттєво ускладнює життя правоохоронцям – їм постійно доводиться вигадувати виправдування, чому слідчі підрозділи Національної поліції, ДБР, БЕБ, СБУ займаються не своїми справами. Часто так буває, що добитися передачі кримінального провадження уповноваженому органу – це серйозна задача для адвоката, яка потребує багато часу та зусиль, простого аргументованого клопотання прокурору замало.

Потрібно звернути увагу, що озвучена проблема чомусь існує саме у сфері «економічної» злочинності. Вбивства, грабежі, розбої такою популярністю не користуються, у таких провадженнях з підслідністю здебільшого все по Закону. 

Хто може вирішити цю проблему чи рішення не існує? Відповідь очевидна – прокурор, виключно він наділений повноваженнями правильно визначати підслідність та передавати матеріали досудового розслідування відповідно до ст. 216 КПК. Будучи володільцем інформації, що обробляється в Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань, прокурор бачить загальну картину та повинен своєчасно реагувати і не допускати перевищення повноважень «піднаглядними» слідчими та детективами, які розслідують кримінальні правопорушення не своєї категорії.

Як відбувається на практиці? Здебільшого навпаки. 

Існуюча модель досудового розслідування передбачає активну спільну роботу слідчого та прокурора. Без підпису прокурора на клопотанні неможливо отримати дозвіл на проведення обшуку, неможливо звернутись до слідчого судді за арештом майна, саме прокурор скеровує обвинувальний акт для розгляду до суду. До речі, потім у суді саме прокурору, а не слідчому, доводиться виправдовуватись та пояснювати, чому докази зібрано неуповноваженими особами, та чому їх все ж таки потрібно визнати допустимими, а не відкинути, як того вимагає Закон.

Як приклад з практики, не дуже переконливо виглядає прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який під час розгляду обвинувального акту по суті у Вищому антикорупційному суді намагається довести, що упродовж декількох місяців досудового розслідування, яке здійснювалось слідчими Національної поліції та, серед іншого, включало проведення НСРД, ніхто нібито і не здогадувався про те, що «фігурант» кримінального провадження є депутатом обласної ради та відповідні слідчі (розшукові) дії мають проводитись виключно детективами НАБУ.

А що залишається суду в такому випадку? Прийняти єдине законне рішення з урахуванням практики Верховного Суду – визнати здобуті докази недопустимими. Так, у постанові Верховного Суду від 30.09.2020 (справа №563/118/16-к) зазначено, що: «здійснення досудового розслідування неуповноваженими на те особами (органами) визнається істотним порушенням прав людини і основоположних свобод та має наслідком визнання отриманих доказів недопустимими».

Вважаю, що такий стан справ, коли всі займаються всім та в результаті ніхто ні за що конкретно не відповідає, а докази збираються неуповноваженими особами з перевищенням повноважень, триватиме доти, поки за вирішення проблеми не візьмуться органи прокуратури на державному рівні.