Інформація – це як збагачений уран, тільки мʼякої сили та не заборонений жодною конвенцією. А отже, такою зброєю не нехтують на всіх рівнях – починаючи від великих геополітичних гравців до місцевих політиків та бізнесменів. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! І навіть якщо ми кажемо не про глобальний рівень поширення дезінформації та втілення складних психологічних диверсій, а про досить зрозумілі, на перший погляд, чорні PR-стартегії, то коли подібний кейс доходить до суду, на практиці виникає досить багато проблем. Що це за проблеми та як їх можливо розвʼязати – розберемося. Проблема належного відповідача: власник вебсайту або інша особа? Дуже поширеними є випадки, коли інформація публікується на вебсайтах, що позиціюють себе як засоби масової інформації, хоча й не є такими у дійсності. Зокрема, вони не зареєстровані згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», хоча автори матеріалів позиціюють себе як «журналісти», розміщувані матеріали називають «розслідуваннями», а також містять багато передруку з подібних платформ. Водночас зазвичай подібні платформи (їх ще часто називають ще «зливними бачками»), не вказують автора публікації, а також не містять вказівки на фізичну або юридичну особу, яка володіє вебсайтом. Такі платформи часто використовують для «зливу» певної замовної негативної інформації щодо бізнес-конкурентів, політичних опонентів або інших супротивників. Метою подібної діяльності є створення негативного образу опонента, звинувачення його в злочинних діях, корупції, пособництву державі-агресору тощо. Оскільки більшість споживачів інформації не схильні ретельно її перевіряти, більш-менш переконливо написаної публікації із подібними звинуваченнями та вирваними із контексту обставинами зазвичай достатньо, аби негативний імідж особи в очах читачів закріпився. І тут діє принцип, за яким діяв Гітлер та вся кривава нацистська система: «брехня настільки велика, що ніхто не повірить у те, що хтось мав сміливість спотворити реальність так безсоромно». Що каже судова практика? Спойлер: українські суди вважають, що відповідачем має бути власник вебсайту. Згідно з «традиційними» для даної категорії справ роз’ясненнями постанови Пленуму ( на той час ще) Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту – вільним, то належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, адже саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Аналогічний за змістом висновок наведено у пункті 6.5. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, а також у постанові Третьої судової палати КЦС ВС від 25.10.2021 у справі № 522/318/18, постанові колегії суддів КЦС ВС від 13.02.2019 у справі № 439/1469/15-ц тощо. Що ж до визначення власника вебсайту, то також слід звернути увагу на положення статті 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права». Відповідно до нього, власник вебсайту – особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання вебсайту. За відсутності доказів іншого, власником вебсайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до вебсайту, і (або) отримувач послуг хостингу. Отже, на перший погляд ситуація є цілком логічною та зрозумілою – якщо автор розповсюдженої статті є невідомим, то як відповідача в справі потрібно зазначати власника вебсайту. Якщо ж в розпорядженні позивача відсутні докази того, хто саме встановлює порядок і умови використання вебсайту (наприклад, договір, що регламентує використання вебсайту тощо), то власником вебсайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до вебсайту, або отримувач послуг хостингу. Як визначити реєстранта доменного імені або отримувача послуг хостингу Зазвичай одним із найбільш поширених способів встановлення власника вебсайту є звернення до Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» щодо визначення власника (реєстранта доменного імені або отримувача послуг хостингу) вебсайту. Актуальна судова практика виходить із того, що довідки щодо приналежності вебсайту, що надаються даним Консорціумом, є допустимими доказами при встановленні власника інформаційного ресурсу Саме такі правові висновки можна побачити в постановах Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 742/3812/18-ц, від 30 липня 2019 року в справі № 910/677/18-ц, від 20.11.2020 у справі № 753/7666/19-ц та від 09 квітня 2020 року по справі № 742/3715/17 тощо. Альтернативна позиція Великої Палати Верховного Суду: відповідальність особи, від імені якої фактично здійснюється інформаційна діяльність на вебсайті Водночас нерідко виникає ситуація, коли для реєстрації вебсайту використовують «підставних» фізичних або юридичних осіб. Це нагадує послуги із широковідомої «експрес-ліквідації» юридичних осіб, коли юрособу замість ліквідації переоформлюють на певну підставну особу-засновника, що існує лише номінально та в реальності жодної юридичної відповідальності за будь-які свої дії чи бездіяльність нести не буде. У цьому разі так само: реєстрантом доменного імені вебсайту може виступати фізичні або юридичні особи, що жодного відношення до діяльності вебсайту не мають. За таких умов, може виникати ситуація, коли ухвалене судове рішення про спростування недостовірної інформації на практиці неможливо виконати. Однак існує і альтернативна судова практика, у межах якої суди виходили із оцінки того, від імені кого саме здійснюється інформаційна діяльність на відповідному вебсайті. Зокрема, до уваги бралися такі обставини, як розміщення на вебсайті офіційних реквізитів певної організації (коду ЄДРПОУ, адреси місцезнаходження тощо), гіперпосилань на сторінки цієї організації в інших соціальних мережах або на офіційний вебсайт такої організації, використання зареєстрованої за певною організацією торгової марки, розміщення персональних даних засновників або працівників такої організації тощо. Треба зазначити, що така юридична оцінка судами фактичних обставин не суперечить закону. Так, хоча за загальним правилом власником вебсайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, частина 1 статті 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» містить і виняток: «… за відсутності доказів іншого…». Отже, власник сайту може бути встановлений також на підставі інших доказів, конкретний перелік яких зазначена вище ст. 1 згаданого Закону не визначає. Частиною 11 ст. 52-1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначено, що власники вебсайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб’єктами господарювання, зобов’язані розміщувати у вільному доступі на власних вебсайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) таку достовірну інформацію про себе: а) повне ім’я або найменування власника вебсайту та постачальника послуг хостингу; б) повну адресу місця проживання або місцезнаходження власника вебсайту та постачальника послуг хостингу; в) контактну інформацію власника вебсайту та постачальника послуг хостингу, зокрема адресу електронної пошти, номер телефону, за якими з ними можливо оперативно зв’язатися. Тобто системний аналіз ст. 1 та ч. 11 ст. 52-1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» дає підстави для висновку, що саме згаданими в ст. 1 доказами приналежності вебсайту іншій особі й можуть виступати реквізити сайту, що ідентифікують його власника, та які зазначені в ч. 11 ст. 52-1 цього Закону. Саме такі висновки щодо можливості ідентифікації власника вебсайту за даними, розміщеними на вебсайті, повністю узгоджуються із сформульованим законодавцем юридичним складом адміністративного правопорушення, передбаченим статтею 164-17 Кодексу України про адміністративні правопорушення – «нерозміщення власниками вебсайтів, постачальниками послуг хостингу на власних вебсайтах, в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) достовірної інформації про себе». У цьому контексті слід звернути увагу на правовий висновок, наведений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року в справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19). У межах цієї справи досліджувалися обставини, які свідчили про фактичну приналежність вебсайту особі, відмінній від тієї, яка здійснювала реєстрацію домену. Так, зокрема, суд звернув увагу на: розміщену на вебсайті структуру власників організації, розміщену адресу організації, що здійснює інформаційну діяльність, факт реєстрації доменного імені вебсайту особами, що перебували в трудових відносинах із організацією, що здійснювала інформаційне наповнення вебсайту та виступала відповідачем у справі. Схожі за змістом висновки наведено також і в постанові Верховного Суду від 09.06.2021 у справі № 742/1485/19-ц. Досить цікавим є рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10.08.2022 у справі №756/14307/18. У цьому рішенні суд дійшов висновку про приналежність вебсайту громадській організації в результаті аналізу даних, розміщених на цьому вебсайті: назви та адреси громадської організації, структури її засновників, гіперпосилань на сторінки громадської організації в соцмережах, розміщеної на вебсайті торгової марки громадської організації та інше. За цих умов суд поклав відповідальність за розміщення недостовірної інформації саме на громадську організацію, хоча фактичним реєстрантом доменного імені виступала інша особа. Також подібні за змістом висновки можна знайти у постанові Київського апеляційного господарського суду від 06.04.2017 по справі № 910/3885/16; постанові Полтавського апеляційного суду від 20.09.2021 у справі № 554/7761/20; постанові Київського апеляційного суду від 13.05.2021 у справі № 757/23071/19-ц тощо. На мою думку, така судова практика є досить актуальною, та в окремих випадках дозволяє притягти до цивільної-правової відповідальності саме належного відповідача, який своїми діями фактично й порушив немайнові права особи, поширивши недостовірну інформацію щодо неї. У протилежному випадку як відповідача доводиться залучати особу, на ім’я якої хоча й зареєстровано доменне ім’я, проте в реальності вона жодної інформаційної діяльності не здійснює, участі в судовому процесі не бере та фактично змусити її виконати рішення суду практично неможливо. Оціночні судження та фактичні твердження: у чому різниця? Досліджуємо судову практику Одним із найскладніших питань даної категорії справ також є розмежування оціночних суджень та фактичних тверджень. На перший погляд, ситуація має бути більш-менш зрозумілою. Відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Водночас, як свідчить судова практика, застосування критерію можливості об’єктивної перевірки твердження (можливість спростування або доведення правдивості) викликає значні труднощі. З одного боку, існують підстави стверджувати, що застосування до певної особи тверджень, які вказують на вчинення нею, наприклад, певних кримінальних правопорушень (звинувачення у корупції, шахрайстві, економічних злочинах, співпраці з державою-агресором рф, що наразі дуже розповсюджено), порушує принцип презумпції невинуватості та є неприпустимим за умови відсутності обвинувального вироку, або принаймні вагомих фактичних підстав для таких тверджень. У цьому контексті слід звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини, де Суд аналізував твердження журналістів про причетність окремих публічних осіб до вчинення злочинів, і визнав такі твердження надмірними без достатніх фактичних підстав для цього. Так, у п. 37 рішення «Нова Газета та Бородянський проти Російської Федерації» (суть справи: національні суди рф стягнули моральну шкоду з журналістів, які звинуватили чиновника в корупції, а журналісти, своєю чергою, звернулися зі скаргою до ЄСПЛ) Суд нагадав, що ст. 10 Конвенції не гарантує пресі абсолютно необмежену свободу вираження думки, навіть в освітленні фактів, що являють собою серйозний публічний інтерес. Користуючись захистом, що наданий Конвенцією, журналісти повинні при виконанні своїх обов’язків дотримуватися принципів відповідальної журналістики, а саме діяти добросовісно, надавати точну та надійну інформацію, об’єктивно відображати думку осіб, що беруть участь в публічній дискусії. У п. 40 цього рішення ЄСПЛ наголосив, що оскільки здійсненню свободи слова властиві «обов’язки та відповідальність», гарантії, надані ст. 10 Конвенції журналістам відносно освітлення питань загального інтересу, застосовуються за умови, що вони діють добросовісно, надаючи точну та надійну інформацію згідно з журналістською етикою. Навіть якщо твердження є оціночним судженням, співмірність втручання може залежати від наявності достатнього фактичного підґрунтя в цього твердження, оскільки навіть оціночне судження без будь-якої фактичної основи у такого твердження може бути надмірним. У цьому контексті варто звернути увагу й на правову позицію, висловлену Верховним Судом в постанові від 08.05.2019 у справі № 761/37180/17, за змістом якої поширення інформації, яка містить фактичні твердження про вчинення позивачем протиправних дій, які мають ознаки злочинів, передбачених КК України, порушує презумпцію невинуватості та негативно впливає на немайнові права позивача. Поширена інформація не є оціночними судженнями, а є констатацією фактів, які можуть і мають бути доведені належними доказами. На необхідність дотримання меж при висловленні оціночних суджень вказують і висновки Європейського суду з прав людини, наведені в рішенні по справі Jerusalem v. Austria, no. 26958/95, n. 43: оціночне судження теж має бути сформульоване в певних межах, що не порушують моральні засади суспільства. Воно може викликати образу, навіть обурення, і це не вважається порушенням закону. Однак суд може визнати його надмірним у разі, якщо судження не ґрунтується на жодній фактичній підставі. Однак низка висновків, висловлених у постановах Верховного Суду, вказують на протилежне – застосування мовних стилістичних прийомів, що створюють у читача стійку асоціацію із вчинення певною особою кримінальних правопорушень: у справі №369/11909/20 колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про те, що застосування таких висловів як «аферисти» в контексті наведених у справі обставин носило характер оціночного судження, яке не підлягає спростуванню; у постанові Верховного Суду від 30.07.2020 у справі №200/2035/18 колегія суддів дійшла висновку, що застосування в публікації висловлювань щодо конкретної особи на кшталт «авторитет», «кримінальний авторитет» тощо носило характер оціночних суджень, що не підлягали спростуванню; у постанові від 02.12.2020 у справі №127/30294/18 колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про те, що застосування висловів «шахрай» та «аферист» у контексті обставин справи носило характер оціночних суджень. За наведених умов вбачається можливість різного тлумачення судами висловів, що є носіями негативної інформації щодо особи. Одним із способів додаткового посилення позиції може бути призначення семантико-текстуальної експертизи, де на дослідження експерта будуть поставлені питання, чи належать вислови до оціночних суджень, або до фактичних тверджень.
14 квітня 2023, 20:27