Популярні матеріали

14 серпня 2018, 14:48

Суд та земля: кейси від ВС

Тетяна Кудрявцева
Тетяна Кудрявцева «LeGrant» старший юрист

Неможливо не погодитися, що земельні спори – це численна та нелегка категорія судових справ. Доцільним буде навести приклади найбільш поширених категорій судових спорів, які були розглянуті Верховним Судом протягом останнього часу, що є безперечно корисним для учасників цих правовідносин.

Кейс 1

Практика ВС щодо стягнення коштів за використання земельної ділянки без укладення договору оренди землі

Міська рада звернулася до приватного підприємства з позовними вимогами щодо стягнення неотриманого доходу у вигляді орендної плати за використання земельної ділянки без достатніх правових підстав згідно зі ст. 1212-1214 Цивільного кодексу України, зазначивши, що відповідач зареєстрував право власності на нерухоме майно, але порушуючи вимоги ст. 125, 126 Земельного кодексу України, використовував земельну ділянку під нерухомим майном без оформлення правовстановлюючих документів. Суд першої інстанції, з яким частково погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив вимоги позивача.

Верховний Суд скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, не погодившись із застосуванням до спірних правовідносин ст. 1212-1214 Цивільного кодексу України. Верховний Суд зазначив, що з моменту виникнення права власності на нерухоме майно у відповідача виник обов'язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під нежитловими будівлями. Відповідач не є власником і постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, а єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача – орендна плата.

Оскільки предметом спору у справі, що розглядається, є вимога про стягнення несплаченої орендної плати за використання земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, без укладення договору оренди, внаслідок чого позивач не отримав дохід у вигляді неодержаної орендної плати за землю, згідно зі ст. 22 ЦК він є збитками у вигляді упущеної вигоди.

Верховний Суд дійшов висновку, що за таких обставин до спірних правовідносин не застосовуються положення ст. 1212-1214 ЦК, а застосуванню підлягають положення закону щодо відшкодування збитків. Також суд зазначив, що суди попередніх інстанцій, внаслідок здійснення неправильної правової кваліфікації спірних правовідносин, лише констатували факт набуття відповідачем права власності на нерухоме майно та користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, не дослідивши при цьому наявність у діях відповідача усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення, що є необхідною передумовою для покладення на особу відповідальності у вигляді відшкодування збитків (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.05.2018 р. у справі №922/3413/17).

Кейс 2

Відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку не можна розцінювати як правопорушення у разі вжиття заходів для оформлення права землекористування

Прокурор в інтересах держави в особі міської ради звернувся до приватного підприємства з позовом про зобов'язання повернути земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан, зазначивши, що відповідач незаконно користується самовільно зайнятою земельною ділянкою, на якій розміщено самочинно збудований об'єкт нерухомості, без будь-яких правовстановлюючих документів.

Суд першої інстанції задовольнив позов, дійшовши висновку про обґрунтованість позовних вимог. Апеляційний суд скасував рішення господарського суду та відмовив у позові, звернувши увагу на те, що саме по собі встановлення судом наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого її використання як самовільного, а також зазначив, що у процесі вирішення цього питання дослідженню підлягає, зокрема, наявність в особи права на отримання земельної ділянки у власність чи користування, вжиття заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо.

Апеляційний господарський суд акцентував, що оформлення права користування спірною земельною ділянкою для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельного центру вже було розпочато приватним підприємством, що підтверджується технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі, витягом щодо чинних містобудівних регламентів, клопотанням про надання у користування земельної ділянки, проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки, договором підряду на виготовлення проектно-кошторисної документації. Окрім того, між міською радою та відповідачем був підписаний договір пайової участі у створенні та розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури.

Таким чином, судова колегія дійшла висновку, що в діях відповідача відсутнє самовільне зайняття спірної земельної ділянки, оскільки керуючись приписами ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України, ставши власником будівлі на підставі Договорів купівлі-продажу, відповідач правомірно ініціював одержання спірної земельної ділянки у користування. Отже, відсутність у нього переоформлених на його ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може розцінюватися як правопорушення та бути підставою для застосування до нього приписів ст. 212 Земельного кодексу України.

Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що зобов'язання відповідача в цьому випадку в примусовому порядку звільнити земельну ділянку та передати її в натурі міській раді фактично означає знесення належного підприємству на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого ст. 41 Конституції України (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.02.2018 р. у справі №910/5702/17).

Кейс 3

Щодо визнання відсутнім права користування земельною ділянкою та звільнення

Прокурор в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру області звернувся до Господарського суду та просив визнати відсутнім у відповідача права користування земельною ділянкою, зобов'язати її звільнити та повернути у державну власність. В обґрунтування позову він зазначив, що тимчасовий договір користування земельною ділянкою, укладений між райадміністрацією та ТОВ, правонаступником якого є відповідач, не пройшов державну реєстрацію, а тому відповідно до закону є нікчемним, у зв'язку з чим у відповідача відсутнє право користування земельною ділянкою.

Суд першої інстанції задовольнив позов, виходячи з того, що оскільки договір є неукладеним та відсутнє рішення відповідного органу державної влади про надання в оренду відповідачу земельної ділянки, останній безпідставно користується нею, а тому повинен звільнити її та повернути позивачу. Постановою апеляційної інстанції вказане рішення суду було скасовано та прийнято нове, яким відмовлено у позові, мотивуючи тим, що позовні вимоги не відповідають способу захисту, передбаченому ст. 16 Цивільного Кодексу України, оскільки прокурор обрав спосіб захисту, який не передбачений законом. При цьому апеляційний суд послався на те, що прокурор не довів тих обставин, з якими він пов'язував свої вимоги, оскільки земельна ділянка не вилучалася з державної власності, а тому право позивача не є порушеним.

Верховний Суд не погодився з таким висновком апеляційної інстанції, скасував постанову апеляційної інстанції та залишив чинним рішення суду першої інстанції. Обґрунтовуючи свою позицію, суд зазначив, що згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Ст. 16 цього Кодексу закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором або законом. Отже, наведена норма права передбачає такий спосіб захисту як пред'явлення позову про визнання відсутнім права користування земельною ділянкою.

Таким чином, висновки апеляційного суду про те, що прокурор неправильно обрав спосіб захисту права, є такими, що не відповідають наведеним нормам матеріального права та не узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 12.06.2013 р. у справі №6-32цс13. Окрім того, без державної реєстрації права користування земельною ділянкою у відповідача не виникло такого права користування, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо наявності підстав для задоволення позову. Посилання апеляційного суду на те, що земельна ділянка не вилучалася з державної власності, а тому право позивача не вважається порушеним, є безпідставним, оскільки відповідно до встановлених судом обставин не вбачається, що у відповідача виникло права користування земельною ділянкою в порядку та спосіб, визначені вимогами земельного законодавства (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.05.2018 р. у справі №922/2652/17).

Кейс 4

Щодо підвідомчості земельних спорів

Ще в далекому 2010 р. Конституційний Суд України у своєму рішенні №10-рп/2010 розтлумачив, що земельні спори з органами місцевого самоврядування, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, підлягають розгляду в системі адміністративних судів.

Сьогодні спочатку Верховний Суд України, а зараз Верховний Суд, переглядаючи рішення, формує практику, що зазначена категорія справ не підлягає розгляду в адміністративних судах України.

Так, у постанові від 18.07.2018 р. у справі №815/2082/17 Верховний Суд наводить практику Європейського суду з прав людини, у рішенні якого у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначено, що суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка гарантує право кожного на справедливий та публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. При цьому суд зазначає, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з укладенням договору оренди земельної ділянки та додаткової угоди до нього, а також їхньої державної реєстрації (зокрема, в частині розміру орендної плати та строку дії вказаних договорів). Отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 р. №336/2177/17.

У постанові від 18.07.2018 р. у справі №2а-3391/10/1970 Верховний Суд розглядає спір, який стосується права власності юридичної та фізичних осіб на земельні ділянки, що підтверджується державними актами на право власності на земельні ділянки. Тобто оскаржувані розпорядження суб'єкта владних повноважень вичерпали свою дію у зв'язку з їх реалізацією. Таким чином, виник спір про цивільне право. Подальше оспорювання права власності на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей встановлювати (визнавати) належність права власності на земельні ділянки. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших, по-перше, є наявність у них спору про цивільне право (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору. З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір є приватноправовим та не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 р. у справі №184/2470/13.

Така судова практика щодо підвідомчості земельних спорів є достатньо проблематичною для суб’єктів спірних взаємовідносин у зв’язку з тим, що пройшовши достатньо тривалий (зазвичай у декілька років) шлях в адміністративному судочинстві, вони сподіваються отримати остаточний вердикт Верховного Суду, але останній встановлює неправомірну підсудність та закриває провадження у справі. Таким чином, учасники цих правовідносин будуть змушені знову звертатися до суду.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати