Популярні матеріали

01 грудня 2017, 11:17

Особливості арешту морських суден в Україні

Микола Мельников
Микола Мельников «Interlegal, МЮС» партнер, Член MNI, LMAA & GMAA, Голова Морського Інституту України, МНІ
Михайло Селіванов
Михайло Селіванов «Interlegal, МЮС» адвокат, юрист міжнародної юридичної служби

Всі прибережні держави мають свої національні правила, які регулюють відносини щодо арешту суден. В різних державах ці правила можуть значно відрізнятися. В сучасному світі є чітка тенденція інтернаціоналізації права, що передбачає його уніфікацію. Зрозуміло, що повна уніфікація права, в тому числі морського, неможлива та навряд чи потрібна, проте згладжування таких відмінностей – це об'єктивна потреба, яка вже давно відзначається міжнародним морським суспільством.

Досягненню зазначеної мети сприяють міжнародні договори. У цій галузі діють дві конвенції: Міжнародна конвенція з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна, прийнята в Брюсселі 10.05.1952 р., та Міжнародна конвенція про арешт суден, прийнята в Женеві 12.03.1999 р. Провідною тенденцією в сучасному світі є вищий пріоритет міжнародного права над національним. Відповідні норми цих конвенцій по-різному регулюють відносини стосовно арешту суден. Якщо у ст. 2 Брюссельської конвенції, до якої приєдналася Україна, встановлюється пріоритет національного права над міжнародним, то у ст. 2 (4) Женевської конвенції простежується положення про вищий пріоритет міжнародного права.

Таким чином, в Україні діє презумпція вищого пріоритету національного права у відносинах стосовно арешту морських суден. Зрозуміло, міжнародні конвенції встановлюють досить авторитетні, але мінімальні стандарти, тому звернемося до регулювання арешту морських суден національним правом.

Арешт морського судна в національному праві на прикладі України

Насамперед, слід відзначити, що міжнародні стандарти стають нормами національного права, коли положення міжнародних договорів впроваджуються до національних правових систем. Відповідно, зусилля морського суспільства з уніфікації морського права приносять свої позитивні результати.

У країнах, де діє практика дуалістичного шляху імплементації міжнародного права, норми міжнародних договорів стають нормами також національного права. Моністичний метод імплементації передбачає безпосередню імплементацію норм міжнародних договорів у національне право без внесення змін до їх правового походження. Лише в окремих випадках необхідна згода парламентів, коли норми міжнародних договорів регулюють особливо важливі відносини (наприклад, права людини). В Україні закріплена саме така схема імплементації норм міжнародних договорів. Законом «Про приєднання України до Міжнародної конвенції з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна» від 07.09.2011 р. Україна впровадила положення цієї Конвенції до свого національного правового поля.

Однак це вимагало прийняття норм внутрішнього українського права, які привели б національне право у відповідність до міжнародних стандартів. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ про арешт на морські судна» від 20.12.2011 р. вніс лише дві зміни до українського права: до ст. 16 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПКУ), а також до ст. 114 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПКУ). Ці зміни однаково передбачали, що справи про арешт морських суден для забезпечення морської вимоги розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно, або порту реєстрації судна.

Крім того, право на арешт морського судна регулюється Кодексом торговельного мореплавства України (далі – КТМУ). Ст. 41-47 КТМУ спеціально присвячені інституту арешту суден, але згідно з п. 1 ст. 14 КТМУ вони могли стати правовою підставою арешту суден лише під прапором України. Це обмеження знято відповідно до вищезгаданої ст. 2 Брюссельської конвенції.

Таким чином, в українському праві сформувався правовий інститут арешту морських суден за морськими вимогами. З одного боку, це процесуальний інститут, який закріплюється процесуальними кодексами як засіб забезпечення позову, а також використовується для визначення підсудності, а саме виключної підсудності. З іншого боку, це матеріально-правовий інститут забезпечення зобов'язання, точніше стимулювання до забезпечення чи навіть виконання зобов'язання. Саме така або схожа картина спостерігається в багатьох юрисдикціях.

Практика арешту суден в Україні

Морське право традиційно вважається переважно частиною торговельного (або господарського) права. Відповідно, процедура арешту суден регулюється, насамперед, нормами господарського процесуального права. Отже, арешт судна регулюється нормами, передбаченими для попереджувальних заходів.

Насправді, специфіка судноплавства є такою, що судно може легко пересуватися з однієї юрисдикції до іншої, а кредитор має всі підстави вважати, що його правам загрожує реальна небезпека, коли судновласник не ліквідує свої борги. Таким чином, вимоги про арешт суден заявляють на підставі ст. 43-1, 43-2 (3) ГПКУ.

Окрім того, варто пам'ятати, що морське право – це самостійна комплексна галузь права, тому обов'язково потрібно перевіряти, чи відповідає вимога про арешт морського судна умовам ст. 41-43 КТМУ. Річ у тім, що арешт морського судна для забезпечення морської вимоги в цілому можливий лише на підставах, передбачених у ст. 42 КТМУ, але не за кожною морською вимогою, а лише з дотриманням умов, закріплених у ст. 43 КТМУ. Ці умови досить складні, тож тут ми не будемо вдаватися до деталей, до того ж для їх розгляду необхідно проаналізувати також відносини з приводу привілейованих вимог та застави суден.

Заради об’єктивності слід зазначити про наявність неузгодженості між чинними в Україні нормами матеріального права, які регламентують арешт морського судна та містяться в Брюссельської конвенції та КТМУ, а також нормами процесуального права, які містяться в ГПКУ від 06.11.1991 р. №1798 XII. Зокрема, ГПКУ не передбачає окремої процедури арешту морського судна на забезпечення морської вимоги, яка відрізняється від арешту іншого майна. У зв'язку з цим ГПКУ надає можливість арештувати морське судно навіть не для забезпечення морської вимоги. Водночас у новому ГПКУ, прийнятому 03.10.2017 р., у розд. 10 прямо передбачається необхідність наявності морської вимоги для арешту морського судна, за відсутності якої в арешті морського судна буде відмовлено. Таким чином процесуальне законодавство приведено у відповідність до положень вищезгаданих норм матеріального права, відокремлюючи правовий інститут арешту морського судна від правового інституту арешту іншого майна, тим самим підкреслюючи його особливість.

Зрозуміло, в кожному конкретному випадку доводиться аналізувати також інші правові норми, особливо норми міжнародного приватного права, оскільки у справах про арешт суден, як правило, є іноземний елемент. Очевидно, що все це створює значні складнощі для суддів. Звісно, з часом судова практика арешту морських суден в Україні дещо стабілізувалася. Однак говорити про повну її відповідність правовим нормам, на нашу думку, передчасно.

Яскравий приклад: у Господарському суді Миколаївської області ми супроводжували вимогу про арешт судна під прапором Багамських островів, власником якого є нерезидент України. Морська вимога виникла на підставі договору бункерування судна. Бункерувальна компанія (також нерезидент України) виконала всі свої зобов'язання повністю та в належний термін. Однак розрахунки за бункерування не були проведені, тому виникла морська вимога, передбачена ст. 42 (13) КТМУ (пп. «K» ст. 1 Брюссельської конвенції). Таким чином, ми заявили вимогу про арешт судна для забезпечення цієї морської вимоги. Ухвалою суду в арешті було відмовлено на підставі того, що немає доказів ускладнення або неможливості виконання рішення суду за морською вимогою, а також не доведена пропорційність морської вимоги та вартості майна, яке повинно бути арештовано. Напевно, навіть не варто згадувати про те, що суд взагалі намагався відмовити у прийнятті заяви, оскільки між сторонами спору не було пророгаційної угоди. Звісно, ми оскаржили рішення про відмову від арешту судна, але воно, на жаль, вже залишило український порт.

Цей приклад не є показовим, оскільки певна стабілізація практики арешту морських суден, звичайно, відбувається в Україні, та наші вимоги переважно задовольняються. Проте наведений приклад дає привід для роздумів.

По-перше, юрисдикція, де можна заявити вимогу про арешт морського судна, визначається лише місцезнаходженням судна: порту, де перебуває судно, або порту реєстрації судна (проте останній варіант є вельми сумнівним). Угоди між сторонами морського спору про юрисдикцію, де розглядатимуться вимоги про арешт судна, можливі лише гіпотетично (як пророгаційні, так й дерогаційні).

По-друге, ускладнення або неможливість виконання рішення у справі про морську вимогу без арешту судна – це взагалі неабияка умовність у відносинах щодо арешту морських суден, оскільки основною метою цього інституту є стимулювання судновласника до надання іншого забезпечення морської вимоги (грошового депозиту або гарантії, або до погашення відповідного боргу).

Насправді. потрібно визнати, що концепція арешту морських суден за морськими вимогами погано вписувалася у правове поле України. Особливо це стосується принципу пропорційності забезпечення вимоги. Цей принцип українського права суперечить основним цілям інституту арешту суден, оскільки саме обставина непропорційності може стати головним стимулом для судновласника надати забезпечення морської вимоги. Дійсно, іноді за вимогами на зовсім незначні суми може бути арештоване судно, яке коштує мільйони. Таким чином, судновласник – центральна фігура у торговельному мореплавстві – забезпечує вимогу шляхом надання грошового депозиту або гарантії банку, або клубу взаємного страхування та відправляє судно в рейс заробляти кошти, необхідні для покриття всіх його витрат, у тому числі можливого стягнення за морською вимогою. Щоправда, новим Господарським процесуальним кодексом передбачається вилучення з принципу пропорційності у разі надання вимоги про арешт морського судна.

Висновок

Звісно, правове регулювання та практика арешту суден за морськими вимогами (як в Україні, так і в інших країнах Чорноморського басейну) не стоять на місці. Зокрема, Турецька Республіка оголосила про приєднання до Женевської конвенції про арешт суден. Взагалі, Туреччина показала приклад серйозного ставлення до міжнародного морського права. 25.03.2017 р. парламент Туреччини ратифікував безліч міжнародних морських конвенцій, окрім вищезгаданої. Конвенція про морські застави й іпотеки 1993 р. та Конвенція про працю в морському судноплавстві 2006 р. – найважливіші з-поміж інших. До речі, відносини щодо арешту суден регулюються не лише вищезгаданими, але й багатьма іншими морськими конвенціями.

Здається, що приєднання України до вищезгаданої Женевської конвенції стало б кроком уперед, до того ж багато її положень вже сприйняті українським морським правом.

Підписуйтесь на "Юридичну Газету" в FacebookTwitterTelegramLinkedin та YouTube.


0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати