18 грудня 2018, 14:53

Зміна парадигми

Найвагоміші рішення Верховного Суду

Дарін Ассіде
Дарін Ассіде «Honcharuk and Partners, ЮФ» юрист

Основне місце в судовій реформі займає реформування найвищого судового органу — Верховного Суду України, на базі якого створено новий Верховний Суд, що діє у складі Великої палати та 4-х касаційних судів.

Процесуальні кодекси в редакції від 15.12.2017 р. містять норму, відповідно до якої суд, обираючи та застосовуючи норми права до спірних правовідносин, враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Аналогічне положення закріплено у ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

Окрім того, Перехідні положення встановлюють, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

На сьогодні Верховним Судом, зокрема Великою Палатою, було розглянуто значну кількість справ та надано висновки, якими змінено раніше сформовану практику. Тому розглянемо найбільш цікаві рішення.

Нарахування 3% річних та інфляційних витрат на суму боргу, встановленого рішенням суду (Постанова Великої Палати ВС від 16.05.2018 р. у справі №686/21962/15-ц).

Протягом тривалого часу існувала невизначеність у питанні можливості нарахування 3% річних та інфляційних витрат на суму боргу, встановленого рішенням суду. Зокрема, Верховний Суд України у своїй Постанові від 20.01.2016 р. у справі №6-2759цс15 зробив висновок, що до правовідносин з приводу затримки виконання рішення суду — виплати грошової допомоги — не може застосовуватися ст. 625 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), яка передбачає цивільну відповідальність за невиконання грошового зобов'язання. До таких правовідносин мають застосовуватися положення Закону України «Про виконавче провадження», які регулюють порядок та строки виконання судового рішення. Норма, передбачена ст. 625 ЦК України, не застосовується до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством.

Велика Палата ВС, розглядаючи справу №686/21962/15-ц, прийняла Постанову від 16.05.2018 р., відповідно до якої суд відступив від позиції Верховного Суду України та зазначив, що у ст. 625 ЦК України встановлені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання, незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює окремі види зобов'язань.

Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про призначення перевірки (Постанова Великої Палати ВС від 23.05.2018 р. у справі №243/6674/17-к).

Важливим та дискусійним було питання стосовно того, чи можна оскаржити ухвалу слідчого судді про призначення перевірки, а також чи мають слідчі судді право призначати податкові перевірки за зверненням правоохоронних органів. Велика Палата ВС у Постанові від 23.05.2018 р. у справі №243/6674/17-к поставила крапку в питанні щодо апеляційного оскарження ухвал слідчого судді про призначення позапланової перевірки.

Суд зазначив, що згідно з п. 1, 2 та 17 ст. 7 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України), зміст та форма кримінального провадження повинні узгоджуватися із загальними засадами кримінального провадження (зокрема, із забезпеченням права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності). В апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК України (ч. 3 ст. 392 КПК України). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК України є норма, якою це дозволено.

Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, зробив висновок, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, окрім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абз. 2 пп. 3.2. Рішення Конституційного Суду України від 27.01.2010 р. №3-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положення п. 18 ч. 1 ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку зі ст. 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду)).

Вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, містяться в ч. 1 та 2 ст. 309 КПК України. Тобто у випадку незгоди сторін з іншими ухвалами слідчого судді законність цих ухвал підлягає перевірці судом першої інстанції під час підготовчого провадження.

Оскільки ухвала слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачається КПК України, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали.

Тобто Велика Палата ВС вважає, що апеляційні суди зобов'язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок. Позбавлення права на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді є порушенням принципів рівності всіх перед законом і судом та доступу до правосуддя.

Юрисдикція спорів за участю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (Постанова Великої Палати ВС від 18.04.2018 р. у справі №910/8132/17).

Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №910/8132/17, відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у Постановах від 16.02.2016 р. №21-4846а15 та від 15.06.2016 р. у справі №21-286а16 щодо застосування ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції господарських судів на всі спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, повноваження органів управління та контролю якого здійснює Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (його уповноважена особа).

Суд зазначив, що публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватно правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Таким чином, Фонд (уповноважена особа Фонду) як юридична особа публічного права може бути суб'єктом і публічно-правових, і приватноправових правовідносин.

Окрім того, Велика Палата ВС наголосила, що вирішуючи питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських та адміністративних справ, недостатньо застосовувати виключно формальний критерій — з'ясування суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них Фонду гарантування вкладів фізичних осіб чи уповноваженої особи Фонду на стадії ліквідації банку). Визначальною ознакою для правильного вирішення питання підвідомчості є характер правовідносин, з яких виник спір, а отже, предметний підхід.

Надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька (Постанова Великої Палати ВС від 04.07.2018 р. у справі №712/10623/17).

Якщо розглядати практику Верховного суду України щодо цього питання, то пріоритетним у процесі розгляду цієї категорії справ було дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини. У Постанові від 12.04.2017 р. у справі №6-15цс17 Верховний Суд України зазначив, що виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Підставою для передачі Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на розгляд Великій Палаті ВС стало рішення про необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятій постанові Верховного Суду України. Оскільки суди, ухвалюючи рішення в зазначеній категорії справ, насамперед, мають охороняти права та інтереси дитини, з'ясувавши, що найкраще відповідає її інтересам. Саме такий висновок міститься в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11.07.2017 р. — у пріоритетні мають бути саме найкращі інтереси дитини.

Велика Палата ВС, погоджуючись з мотивами Касаційного цивільного суду, відступила від зазначеного вище висновку та вказала, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків має відповідати найкращим інтересам дитини. Такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період з визначенням його початку та закінчення.

Відшкодування матеріальної шкоди внаслідок ДТП винною особою (Постанова Великої Палати ВС від 04.07.2018 р. у справі №755/18006/15-ц).

Протягом кількох останніх років до реорганізації Верховного Суду України суд під час розгляду справ щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок ДТП, дотримувався позиції, відповідно до якої страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права (зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування). Такий висновок міститься у Постанові Верховного Суду України від 23.12.2015 р. у справі №6-2587цс15.

Однак Постановою від 04.07.2018 р. Велика Палата ВС у справі №755/ 18006/15-ц відступила від попередньої практики та зазначила, що відповідно до ст. 1194 ЦК України, особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Таким чином, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених ст. 37), або розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди та сумою страхового відшкодування.

Покладання обов'язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати