Популярні матеріали

03 жовтня 2017, 10:24

Законопроект №6232 в контексті впливу на гласність та відкритість судів

Костянтин Курильченко
Костянтин Курильченко старший юрист практики вирішення спорів ЮФ Evris

Закінчення літніх канікул народних обранців та відкриття 7-ї сесії Верховної Ради України VIII скликання ознаменувало повернення національної юридичної спільноти до дискусії стосовно подальшої долі судової реформи, перспектив її позитивного впливу на становлення довіри до судової системи та побудови якісно нових стандартів судочинства.

Одним з основних законопроектів, що має на меті забезпечення прозорих та дієвих механізмів такого становлення, є Президентський Проект Закону №6232 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Загальновизнаним є той факт, що суспільний запит на гласність та відкритість судової системи як основну складову публічності судової влади та доступності розуміння результатів її функціонування вже давно досяг свого апогею, а отже, задля забезпечення сталого підвищення довіри до судової системи необхідне закладення фундаментальних підвалин принаймні в частині основних засад судочинства, проте можливість законопроекту №6232 забезпечити такий суспільний запит досі залишається під питанням.

Вибіркова гласність

Ст. 129 Конституції України визначено гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами однією з основних засад національного судочинства, що одночасно вказує на важливість дотримання відповідного принципу для здійснення правосуддя, а також на існування у законодавчої та судової гілок влади обов’язку забезпечити дотримання відповідного принципу під час його здійснення.

Так, законопроектом пропонується імплементувати у процесуальні кодекси положення про право осіб, присутніх на судових засіданнях, здійснювати фотозйомку, відео- та аудіозапис судового засідання без окремого дозволу судді. Однак відповідні положення за своєю суттю не є новими, оскільки вони вже були закріплені в національному законодавстві. Водночас можливість здійснення трансляції судового засідання, в тому числі через мережу інтернет, наразі потребує такого дозволу, за винятком випадку коли всі сторони беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, а також у разі прилюдного оголошення судового рішення.

Водночас проекти процесуальних кодексів передбачають, якщо суд дійде висновку, що фото-, кіно-, теле- чи відеозйомка, транслювання перебігу судового засідання по радіо і телебаченню, в мережі Інтернет заважають перебігу судового процесу, суд може заборонити або обмежити їх проведення, про що постановляє вмотивовану ухвалу. Проте жодних критеріїв, які мають впливати на досягнення відповідного висновку судами та проектами кодексів не встановлено, що разом із можливістю суду обмежити право осіб на присутність у судовому засіданні у зв'язку з відсутністю достатньої кількості «вільних місць» у залі судового засідання вказує на абсолютну дискреційність відповідних повноважень суду та об’єктивну можливість суду обмежувати гласність, відкритість і прозорість судового розгляду справи, керуючись виключно суб’єктивним переконанням або обмежуючись формальним посиланням на процесуальні норми, що наділяють суд відповідними повноваженнями.

Як наслідок, наведене може призвести до мінімізації можливості громадськості, засобів масової інформації та правозахисників проводити опосередкований контроль за здійсненням правосуддя судом чи окремими суддями та опосередковано протидіяти у відповідний спосіб надмірній суб’єктивності мотивів прийняття рішень такими суддями й ухилення останніми від суворого дотримання судом принципів верховенства права та рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Правосуддя за зачиненими дверима

Подібною до зазначеної вище, залишається ситуація з розглядом справ у закритому судовому засіданні, який фактично не зазнав суттєвих змін. Загальними підставами розгляду справи у закритому судовому засіданні залишаються випадки, коли відкритий судовий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом, у разі необхідності захисту особистого та сімейного життя людини або за клопотанням учасників справи з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя учасників справи та відомостей, що принижують їхню честь і гідність.

Однак чітких критеріїв визначення існування дійсної необхідності та достатніх підстав для захисту інформації стосовно особистого та сімейного життя людини через розгляд справи у закритому судовому засіданні так і не було встановлено, що надає об’єктивну можливість судам і надалі застосовувати відповідний інститут з метою захисту особистих інтересів деяких учасників процесу та обмеження доступу широкого загалу до текстів рішень і мотивів їх прийняття.

Водночас до проектів процесуальних кодексів було запропоновано внести положення, що у тих випадках, якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація, для забезпечення нерозголошення якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися в закритому судовому засіданні, вже є публічно доступною, або обмеження доступу до інформації є безпідставним чи не відповідають закону, суд постановляє ухвалу про подальший розгляд справи на відкритому судовому засіданні. Імперативна побудова відповідного положення вказує на те, що продовження розгляду справи у відкритому судовому засіданні є обов’язком, а не правом суду.

Зазначене хоча і прямо врегульовує можливість подальшого розгляду справи у відкритому судовому засіданні після вирішення питання про розгляд справи повністю або частково у закритому засіданні, проте одночасно з цим призводить до виникнення в іншої сторони у справі інтересу щодо розголошення інформації, яка була об’єктом захисту, з метою припинення розгляду справи у закритому судовому засіданні.

Отже, з метою запобігання здійсненню сторонами спору такого роду зловживань, доцільно було б передбачити для сторін судового процесу та їхніх представників відповідальність за розголошення конфіденційної інформації, метою захисту якої було провадження розгляду справи у закритому засіданні.

Також проектами процесуальних кодексів було визначено склад інформації, що розкривається стосовно процесів, які розглядаються у закритому судовому засіданні, а саме про предмет позову, дату надходження позовної заяви, стадії розгляду справи, місце, дату і час судового засідання, рух справи з одного суду до іншого, що певною мірою відповідає принципу гласності та необхідності забезпечення обмеження доступності інформації про розгляд справи у закритому судовому засіданні.

Не персональні дані

Також законопроектом №6232 запропоновані положення, які з метою реалізації принципу «гласності та відкритості судового процесу» через максимальну відкритість інформації про осіб, які беруть участь у справі, пропонують змінити підходи до обробки (збирання, накопичення, використання, поширення) конфіденційної інформації про фізичних осіб та їхніх персональних даних в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі.

На перший погляд, така ідея насправді видається спрямованою на підвищення рівня гласності та доступності інформації, пов’язаної з розглядом справ судом, але для того щоб встановити, чи дійсно це так, необхідно звернути увагу на наступне.

Законопроектом запропоновано внести зміни до ст. 7 ЗУ «Про доступ до судових рішень», якими виключити з переліку відомостей про фізичну особу, що не підлягають розголошенню в текстах судових рішень, які відкриті для загального доступу через офіційний веб-портал судової влади (Єдиний державний реєстр судових рішень), відомості про імена (ім’я, по батькові, прізвище) фізичних осіб. При цьому дійсним є твердження про те, що прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи не є конфіденційною інформацією та персональними даними, що захищаються законом.

Водночас ч. 2 ст. 11 ЗУ «Про інформацію» визначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, та лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. 

Інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового і майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення посадових або службових повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Першоджерелом відповідного права фізичної особи на конфіденційність та захист персональних даних є ст. 32, 34 Конституції України.

Залежно від предмета судового розгляду, відповідні відомості нерідко підлягають встановленню судом та потребують їх включення до мотивувальної частини рішення з метою належного обґрунтування прийнятого у справі рішення. Як наслідок, до текстів судових рішень, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, потрапляють відомості про освіту, регіон проживання, стан здоров’я, сімейні стосунки фізичних осіб, імена пов’язаних з відповідними правовідносинами осіб, відомості стосовно раси, віросповідання, дат народження фізичної особи тощо.

Отже, розкриття інформації про імена (ім’я, по батькові, прізвище) фізичних осіб, які беруть участь у розгляді справи, разом із наявністю в текстах судових рішень відомостей про фізичних осіб, що мають характер персональних даних, дозволить з легкістю зіставити такі відомості з фізичними особами-учасниками судового процесу, конкретно ідентифікувати таку фізичну особу, дізнатися конфіденційну інформацію, персональні дані та відомості про її особисте й сімейне життя.

Крім інших гарантій захисту права на інформацію, ст. 32 Конституції України визначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Розголошення персональної інформації в судовому рішенні, одночасно із забезпеченням об’єктивної можливості зіставити таку інформацію з конкретною фізичною особою-учасником судового процесу, знаходиться поза межами інтересів національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини, а отже, подібні дії матимуть своїм наслідком порушення прав таких фізичних осіб.

Підтвердженням відповідних висновків є практика Європейського суду з прав людини щодо реалізації ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд у своїх численних рішеннях визначив чітку правову позицію та неодноразово підкреслював, що втручання у права людини, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод загалом та окремими статтями зокрема, має відповідати трьом основним критеріям (див. рішення у справі «Українська Прес-Група» проти України» №72713/01 від 29.03.2005 р., п. 45; «Вінтман проти України» №28403/05 від 23.10.2014 р., пп. 84-104): таке втручання має бути передбачене законом; воно має бути необхідним у демократичному суспільстві, для того щоб досягнути законних цілей; втручання має бути пропорційним таким цілям і необхідним у демократичному суспільстві для їх досягнення. Невідповідність хоча б одному із зазначених критеріїв є достатньою підставою для визнання порушення відповідного права.

Також вважається, що захист персональних даних має основоположне значення для здійснення особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції. Тому національне законодавство повинно забезпечити належні гарантії для запобігання будь-якому використанню персональних даних, що не відповідає гарантіям цієї статті (рішення у справі «S. і Марпер проти Сполученого Королівства» №30562/04 та №30566/04 від 04.12.2008 р.). Потреба в таких гарантіях є ще більшою, коли йдеться про захист персональних даних, які зазнають автоматизованої обробки.

Національне законодавство, насамперед, повинно забезпечити, щоб такі дані були доречними та не надмірними щодо цілей, заради яких вони зберігаються, а також щоб вони зберігалися у формі, яка дозволяє ідентифікацію суб’єктів даних не довше, ніж це вимагається для мети, заради якої дані зберігаються.

Таким чином, положення законопроекту №6232, спрямовані на реалізацію принципу «гласності та відкритості судового процесу», в тому числі через максимальну відкритість інформації про осіб, які беруть участь у розгляді справи, насправді направлені на звуження змісту та обсягу конституційного права фізичних осіб на нерозголошення їхньої конфіденційної інформації та персональних даних. Положення про гласність судового розгляду включенні до проектів кодексів без ґрунтовного аналізу їх відповідності чинному законодавству та без урахування запиту суспільства на фактичне впровадження принципу гласності судочинства як такого, що має безпосередній вплив на забезпечення громадського контролю за дотриманням національною судовою системою всіх інших засад судочинства, визначених Конституцією України.

Наведене, разом з іншими значними недоліками, виявленими юридичною спільнотою, вказує на необхідність значного доопрацювання законопроекту №6232 перед його прийняттям.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати