Популярні матеріали

18 жовтня 2017, 12:26

Вищий IP-суд: хто, де, коли?

Ніна Кучерук
Ніна Кучерук «Jurimex, ЮК» адвокат, керівник практики вирішення судових спорів та арбітражу

Нещодавно Президент України підписав Указ «Про утворення Вищого суду з питань інтелектуальної власності», а Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила конкурс на зайняття в ньому 21 вакантної посади.

Передбачається, що Вищий IP-суд розглядатиме всі справи з питань інтелектуальної власності у порядку, встановленому новим Господарським процесуальним кодексом України. На сьогодні невідомо, наскільки кваліфіковано вирішуватимуться спори судом з питань інтелектуальної власності, а також коли він буде сформований, адже останній існує лише «на папері», проте вже зараз його створення викликає чимало питань.

Не такий вже і Вищий

Насамперед, незрозуміло, чому законодавець у системі судоустрою виокремлює саме Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд, надаючи особливого значення спорам у сфері інтелектуальної власності та корупційних порушень. Чому ці спори не можуть вирішувати «звичайні» місцеві суди?

Ініціатори створення Вищого IP-суду стверджують, що наявність такого Суду надасть змогу швидко та оперативно розглядати спори, віднесені до його юрисдикції, висококваліфікованими суддями відповідної спеціалізації. Однак за такою логікою необхідно створити й інші спеціалізовані суди – Вищий кримінальний суд, Вищий податковий суд, Вищий суд з розгляду земельних справ тощо, оскільки за кількістю та вагомістю інші спори (податкові, банківські, земельні, корпоративні, кримінальні тощо) не поступаються спорам у сфері інтелектуальної власності. Проте з невідомих причин питання про створення інших не менш важливих спеціалізованих судів у межах судової реформи не розглядається.

Окрім того, привертає увагу не властива суду першої інстанції назва спеціалізованого суду інтелектуальної власності. Так, законодавець передбачає створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності за відсутності судів нижчих інстанцій з розгляду цієї ж категорії справ. До того ж, згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів», саме Вищий суд з питань інтелектуальної власності буде судом нижчої інстанції, оскільки діятиме як суд першої інстанції. При цьому «справжнім» Вищим судом з розгляду таких справ має стати Верховний Суд, у складі якого функціонуватиме, зокрема, палата Касаційного господарського суду для розгляду справ щодо захисту прав інтелектуальної власності.

Наразі невідомо, чим керувався законодавець під час вибору для спеціалізованого суду саме такої назви, адже пояснювальна записка до вищезазначеного Закону не містить жодних мотивів з цього приводу. Водночас вже сьогодні можна стверджувати, що в Україні функціонуватиме суд, назва якого не відповідає його «інстанційним» повноваженням.

Компетенційна суперечність

Досить суперечливими видаються положення проекту нового ГПК України, які передбачають повноваження Вищого IP-суду переглядати прийняті ним же рішення в апеляційному порядку. Так, для перегляду рішень у складі Вищого суду з питань інтелектуальної власності, відповідно до ст. 26 вказаного проекту, створюватиметься Апеляційна палата, яка переглядатиме його рішення в апеляційному порядку. Законодавець насправді передбачає можливість створення палат у складі вищих спеціалізованих судів. Проте, як свідчать положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», такі палати можуть створюватися лише для розгляду окремих категорій спорів, а вищі спеціалізовані суди – для розгляду справ як суди першої інстанції.

При цьому слід враховувати, що до кандидатів на посаду судді апеляційного суду законодавство про судоустрій ставить вищі вимоги, ніж до кандидатів на посаду судді суду першої інстанції. Натомість Апеляційна палата Вищого суду з питань інтелектуальної власності, згідно з проектом нового ГПК України, складатиметься з суддів цього ж Суду, якісний та, можливо, кількісний склад якої визначатиметься зборами суддів.

Іншими словами, судді суду з інтелектуальної власності самостійно визначатимуть суддів, які переглядатимуть їхні рішення в апеляційному порядку. За таких обставин важко повірити, що «прямо залежна» від суду першої інстанції Апеляційна палата забезпечить справедливий апеляційний перегляд справ незалежним і безстороннім судом.

Також видається сумнівною можливість Вищого IP-суду у складі лише 21 судді забезпечити своєчасний та якісний колегіальний розгляд справ не лише як судом першої, а й апеляційної інстанції. Для прикладу, лише за минулий рік до судів першої інстанції надійшло 997 позовних заяв у спорах інтелектуальної власності (647 – у порядку господарського та 350 – у порядку цивільного судочинства).

Професійність під питанням

Законодавець досить дивно підійшов до формування якісного складу Вищого IP-суду, що мав би об’єднувати висококваліфікованих спеціалістів цієї сфери. Принаймні про формування саме такого професійного органу зазначають ініціатори його створення у пояснювальній записці до вже згадуваного Закону про судоустрій.

З таких міркувань, спеціалізований суд з питань інтелектуальної власності повинен складатися з осіб, які мають досвід роботи у цій сфері та відповідну спеціальну освіту (спеціальні знання). Натомість законодавець вирішив, що у Вищому спеціалізованому суді можуть працювати особи, які не мають ні першого, ні другого. Зокрема, йдеться про суддів (у тому числі суддів у відставці), які згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» можуть стати кандидатами до Вищого IP-суду за наявності 3-річного стажу на посаді судді. При цьому буде такий стаж у сфері інтелектуальної власності чи з розгляду кримінальних, податкових, корпоративних, земельних, банківських та інших справ – не має жодного значення.

Незрозуміло, чому законодавець не встановлює спеціальних вимог для суддів щодо досвіду у сфері інтелектуальної власності. При цьому досить сумнівною видається можливість судді, який розглядав, наприклад, лише справи про банкрутство, кваліфіковано вирішувати патенті спори. Крім того, цікавим є той факт, що у разі однакової позиції за рейтингом серед кандидатів на посаду судді та за однакової кількості балів із виконаного під час іспиту практичного завдання перевага надаватиметься саме суддям, а не адвокатам чи патентним повіреним.

Водночас адвокатом вже недостатньо досвіду «звичайного» судового представництва для зайняття цієї посади, адже за законом останній повинен мати досвід саме з введення справ щодо захисту прав інтелектуальної власності. Невідомо, що вплинуло на формування такого вибіркового підходу до встановлення вимог для кандидатів до спеціалізованого суду, проте вже зараз виникають побоювання щодо його професійності, адже сформований за такими критеріями суд може складатися з осіб, які не мають ні спеціальної освіти у сфері інтелектуальної власності, ні досвіду роботи у цій сфері.

Також не можна виправдати відсутність таких вимог наявністю кваліфікаційного оцінювання кандидатів у судді. Як показує практика формування Верховного Суду, рівень теоретичних знань та практичних навичок, що визначається під час виконання тестових та практичних завдань, мають не настільки важливе значення під час добору кандидатів у судді, як результати перевірки їхніх морально-етичних якостей.

Серед претендентів у судді Вищого суду єдиними кандидатами, які обов’язково матимуть спеціальну освіту у сфері інтелектуальної власності, будуть представники у справах інтелектуальної власності, оскільки наявність такої освіти є необхідною умовою для набуття статусу патентного повіреного. Однак попри наявність спеціальної освіти, надання патентному повіреному можливості стати суддею видається необґрунтованим, адже такі особи взагалі можуть не мати досвіду з представництва в суді, а з повним введенням адвокатської монополії зовсім не зможуть його мати, позаяк судове представництво здійснюватимуть виключно адвокати. Крім того, досвіду патентного повіреного може бути недостатньо для здійснення правосуддя у справах інтелектуальної власності, тому що останні не обмежуються патентними спорами.

Не можна залишити поза увагою науковців, які не увійшли у досить вузьке законодавчо визначене коло претендентів на посаду судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Так, згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів», суддею вказаного Суду можуть бути лише особи зі стажем на посаді судді, адвоката та патентного повіреного. Тобто науковці, які вправі ставати суддями Верховного Суду, виявилися «не гідним» звання судді суду першої інстанції з розгляду справ інтелектуальної власності.

Територіальна недоступність

Однією з перших проблем, що виникне з функціонуванням вищого спеціалізованого суду, буде його територіальна віддаленість для більшості пересічних громадян. Якщо сьогодні справи з питань інтелектуальної власності можуть розглядатися усіма господарськими, районними та апеляційними судами, то з початком функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності розгляд усіх цих спорів зосереджуватиметься у вказаному Суді з місцезнаходженням у м. Києві. Безперечно, для осіб з віддалених населених пунктів це буде додатковою перешкодою у доступі до правосуддя (в тому числі фінансовою). Враховуючи низький рівень життя населення, такі новели судової реформ, підвищення ставок судового збору та запровадження адвокатської монополії призведуть до подорожчання доступу до правосуддя.

Інститут відеоконференції не вирішить вказану «територіальну проблему», адже проект ГПК України передбачає право, а не обов’язок суду її проводити. Як показує практика, у більшості випадків суди зловживають таким правом та відмовляють у проведенні відеоконференції, прикриваючи різними причинами своє небажання її здійснювати (можливістю направити до суду іншого захисника, відсутністю поважних причин особистої участі тощо). При цьому підстави для таких судових зловживань створює законодавець, зокрема, шляхом позбавлення учасників процесу права «окремого» (від рішення суду) оскарження ухвал про відмову у проведенні відеоконференції.

Отже, передбачена законом можливість формування Вищого суду з питань інтелектуальної власності з осіб, які не мають ні досвіду, ні освіти у сфері інтелектуальної власності, ставить під сумнів створення професійного «інтелектуального» суду. До того ж перешкоджати кваліфікованому та своєчасному розгляду справ з питань інтелектуальної власності може його незначний кількісний склад. Також слід визнати, що територіальна віддаленість спеціалізованого суду та недосконале правове регулювання інституту відеоконференції можуть призвести до порушення права на доступ до правосуддя.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати