В межах інформаційної підтримки третього загальнонаціонального форуму «Незалежні суди та вільні ЗМІ: висвітлення кримінальних процесів», «ЮГ» продовжує публікації виступів учасників заходу, присвячених тематиці ефективної комунікації та плідної співпраці судової влади із засобами масової інформації
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Володимир Рудниченко, молодший партнер, керівник практики безпеки бізнесу АО «Юскутум», м. Київ
«… Суди встановили, що у статті підводили до винуватості обвинуваченого, безпідставно детально описували злочинні дії щодо вірогідних жертв… Стаття, за задумом, мала характер сенсаційного матеріалу, ніж мету об'єктивного інформування суспільства або ініціювання обговорення актуальної теми…», — це позиція Європейського суду з прав людини (далі — Суд) за результатом розгляду скарги швейцарського журналіста, який був притягнутий до відповідальності на батьківщині за розголошення таємниці розслідування (справа Y. v. Switzerland No. 22 998/13).
Суд не визнав притягнення журналіста до відповідальності в цьому випадку порушенням ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Свобода вираження поглядів). Зокрема, одним з аргументів Суду було те, що професійний журналіст не може бути не обізнаним про те, що розголошення інформації, яка міститься у процесуальних документах, карається відповідно до Швейцарського Кримінального кодексу.
Також варто зазначити, що долю журналіста не врятувало те, що процесуальні документи йому надав батько однієї з жертв з проханням їх опублікувати, а розслідування стосувалося факту педофілії. До речі, Суд навіть не проводив аналіз, чи був притягнутий батько жертви до відповідальності за розголошення аналогічних даних, а також як закінчилося провадження стосовно обвинуваченого.
Зазначена позиція Суду є сталою вже кілька десятків років і систематично підтверджується новими рішеннями. В усіх випадках Суд дотримується аксіоми: «… Оцінюючи ці критерії, Суд зазначив, що хоча заявник не вдався до порушення закону для отримання інформації, як професійний журналіст він не міг не усвідомлювати конфіденційний характер такої інформації…» (Bedet v. Switzerland No. 56 925/08); «… Суд зазначив, що пан Giesbert та пан Gattegno не могли не знати про походження документів, відображених у їхніх статтях, або про конфіденційність опублікованої інформації. Розділ 38 Акту про свободу преси від 29.07.1881 р. оцінює та передбачає покарання не за обставини, за яких процесуальний документ був отриманий, а за факт його опублікування…» (Giesbert and others v. France No. 68 974/11).
Як бачимо, позиція Суду щодо журналістів має деякі особливості, адже особи, які покликані забезпечувати суспільству доступ до інформації та бути рупором суспільних проблем, мають певні межі при реалізації свого покликання. Отже, журналіст несе підвищений рівень відповідальності у процесі використання та публікації отриманих даних, надання оцінки певним діям або подіям у своїх матеріалах.
На жаль, сьогодні рівень відповідальності представників ЗМІ при висвітленні кримінальних проваджень є достатньо низьким. Це можна було б списати на ще не дуже досвідчену «четверту владу» в країні (якщо порівнювати зі Швейцарією або США), але лякає інше — реакція деяких журналістів на критику та нагадування про необхідність дотримання інших, окрім права на інформацію, прав людини й громадянина.
Також не допомагає в цій ситуації поведінка політиків, громадських діячів, які вважають за можливе порушувати таємницю досудового розслідування, висловлюючи власні думки та надаючи коментарі, інтерв'ю ЗМІ. Журналісти не пропускають надані їм коментарі через умовний «фільтр», а у гонитві за сенсацією та лайками публікують конфіденційну інформацію, іноді навіть вириваючи слова з контексту. Несистемна та рідкісна судова практика у питаннях притягнення до кримінальної відповідальності за розголошення даних досудового розслідування і позовів про захист честі та гідності, спростування неправдивої інформації також не додає ясності та розуміння, чи в межах законодавства діють журналісти та де знаходяться ці межі.
Насправді, концепція успіху більш-менш проста: право журналіста на інформування суспільства та право суспільства на отримання інформації можуть входити у конфлікт з публічними й приватними інтересами однакової важливості — безсторонністю судової влади, ефективністю досудового розслідування, презумпцією невинуватості щодо обвинуваченого та повагою до приватного життя інших учасників кримінального провадження.
Орест Стасюк, радник Asters
Журналістські розслідування, беззаперечно, є дієвим методом привернення уваги суспільства до проблем, а також ефективним тригером для активізації роботи правоохоронних органів.
Проте в нашій країні журналістські розслідування мають деяку специфіку та часто мають характер «квазісуду» або навіть «квазівироку». Така специфіка, на мою думку, значною мірою зумовлена безпрецедентною кількістю і частотою журналістських розслідувань (звісно, для цього є свої причини, пов'язані з якістю і швидкістю правоохоронної та судової системи — це окрема й велика тема для обговорення).
Варто визнати, що глядачі та читачі рідко відстежують появу, розвиток і завершення справи після журналістського матеріалу про можливе вчинення злочину певною особою. У свідомості суспільства дуже часто особа назавжди залишається зловмисником без жодного юридичного доведення її провини, часто навіть без відкриття кримінального провадження. На таке «відстеження» певної теми просто немає часу, оскільки через кілька днів вже вийде нове розслідування на нову тему. З огляду на зазначене, працюючи над кейсом, виданню чи журналісту потрібно з першого разу в першому матеріалі пройти всі стадії від «повідомлення про злочин» до «вироку», адже цілком ймовірно, що привернути увагу глядача вдруге вже не вдасться.
Окрему специфіку додає публікація розслідувань та квазірозслідувань як інструменту політичної чи бізнес-боротьби. Тут навіть не може бути мови про виважену позицію матеріалу, замовнику потрібен «вирок» і максимальний скандал. Такі публікації певним чином підштовхують об'єктивних і добросовісних авторів до більш жорсткого та обвинувального формату в боротьбі за вуха й очі суспільства.
Окремою тенденцією, яку помічають адвокати, є практика оцінки судових рішень без належного розуміння та аналізу юридичних аспектів справи: кількості й суті зібраних доказів, кваліфікації дій. Зокрема, виникають ситуації, коли журналісти, а також суспільство, активно критикують рішення суддів без розуміння обов'язку приймати рішення на підставі оцінки зібраних правоохоронними органами доказів, яких може бути недостатньо для прийняття рішення, правильного з позиції суспільства чи активістів.