03 грудня 2019, 11:18

Чи станеться апгрейд системи правосуддя?

Огляд законодавчих ініціатив

Опубліковано в №49 (703)

Анастасія Доброчинська
Анастасія Доброчинська «PRAVO GARANT» старший партнер

Головною законодавчою ініціативою, яка нещодавно сколихнула всю систему правосуддя та активно обговорюється в юридичній спільноті, став законопроєкт №1008 «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», підписаний Президентом України 04.11.2019 р.

Зазначений законопроєкт набув розголосу серед юридичної спільноти через продовження періоду застосування механізму люстрації на голів та заступників Державної судової адміністрації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, неоднозначність запропонованого механізму залучення міжнародних експертів, стислих часових меж для їх відбору та невизначеність умов таких експертів, зменшення чисельності суддів у Верховному Суді, зниження розміру суддівської винагороди. Європейський Союз також не підтримав «таких швидких рішень без обговорення та глибокого аналізу».

Обставини справи

Правосуддя — одна з найголовніших функцій будь-якої розвиненої країни. Запорукою правової держави, передусім, є дієва судова система, яка виконує функцію відновлення справедливості, гарантує захист прав та свобод особи, забезпечує верховенство права. Саме така судова система, як вода, життєво необхідна для існування правовою держави. Де зараз на цьому шляху Україна? Знову встановлюються «фільтри» для очищення «води», знову невідомо, коли звичайна людина, як найвища цінність, зможе втамувати спрагу.

Кадровий голод через попередню реформу, коли судді йшли з професії не тільки через закінчення строку повноважень, досягнення відставного віку, небажання пройти кваліфікаційне оцінювання, але й через затягування процесу переатестації (наразі переважній більшості так і не була надана така можливість), створив  ситуацію критичного дефіциту суддів, внаслідок якого гарантоване ст. 6 Конвенції право на справедливий суд («впродовж розумного строку») фактично не забезпечується.

Перезавантаження Верховного Суду, створення Великої Палати та плідна робота «новоспеченого корпусу» дуже швидко стали помітними кроками, що виправдали тривалі очікування юридичної спільноти, яка вже плекала надію на подальше становлення незалежного суду в апеляційних інстанціях та призначення кандидатів на посаду судді в суди перших інстанцій. Однак вдруге почали з «маківки».

Законопроєктом №1008 зменшується кількість суддів Верховного Суду вдвічі (до 100 осіб), які повинні будуть довести професійну придатність. У пояснювальній записці до законопроєкту не зазначається, які законодавець вбачає плюси у скороченні чисельності суддів касаційної інстанції (ймовірно, зменшення бюджетних видатків). Порівняння з Верховним Судом США, який складають лише 9 суддів, є невдалим, тому що ми маємо різні правові системи. До речі, 95% спорів у США вирішуються досудовим врегулюванням.

На нашу думку, штат у 200 суддів для Верховного Суду є обґрунтованим, враховуючи ліквідацію вищих спеціалізованих судів у минулому році. Зменшення кількості суддів у третій інстанції — очевидний мінус, прямопропорційний часу розгляду справ. Тобто очікуємо, що тривалість касаційного провадження збільшиться вдвічі. Такі зміни були б логічними за наявності альтернативних варіантів вирішення спорів (наприклад, прийняття профільного закону про медіацію).

Окрім того, високий рівень недовіри до судів першої та апеляційної ланки — ще одна причина значного навантаження Верховного Суду. За таких умов, варто було б почати з питання щодо «перезавантаження» та повної комплектації судів першої інстанції, які попередньою реформою замінені з місцевих на окружні загальні з прив'язкою до адміністративно-територіального поділу України на округи. Проте вже майже два роки працюють «старі» місцеві суди, неукомплектовані навіть на 50%.

Навряд чи можна назвати незалежністю відсутність впевненості у завтрашньому дні, коли кожна нова влада починає з люстрації попередньої та судової реформи наново. Наче суспільство сприймає незалежність судді як привілей, не розуміючи, що без незалежності не може існувати гарантій справедливості. Специфіка правосуддя полягає в тому, що майже в усіх справах є дві сторони, одна з яких залишиться незадоволеною. Незважаючи на вказану обставину, суспільство зосереджується на негативних чинниках, у тому числі в ЗМІ, провокуючи підрив авторитету суду.

В кожній професії є різні люди — професійні та інші. З соціальних опитувань вбачається, що рівень довіри до суду серед представників юридичної професії (тобто тих, хто безпосередньо має справу із судовою практикою) значно вищий, ніж серед людей, які взагалі жодного разу не були в суді. Це демонструє важливість коректного висвітлення інформації в ЗМІ, адже саме там формується думка суспільства, в тому числі щодо добропорядності суддів.

Вже не першу каденцію новообрана влада вважає своїм обов'язком, насамперед, відформатувати судову систему. Безперечно, укріплення судів, підвищення рівня довіри суспільства до суду, забезпечення справедливості — найважливіші питання. Однак беручи до уваги нескінченність реформ, це виглядає як спроба законодавчої та виконавчої влади контролювати «третю гілку» або взагалі мінімізувати важелі останньої в системі стримувань і противаг.

Дивлячись правді у вічі, наразі в Україні ускладнений доступ до правосуддя для звичайного громадянина, який місяцями та навіть роками чекає на відновлення своїх порушених прав. Згадався вислів щодо тривалості судової реформи та кадрового голоду в судах Міністра юстиції у 2016 р.: «Коли у квартирі ремонт — потрібно перетерпіти ці незручності». Терпимо. Саме це вбачається головною проблемою сучасного правосуддя. Не корупція, не видатки на оплату праці судді, не низький рівень довіри, а недотримання ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод — першочергове питання для вирішення.

Заради справедливості варто зазначити, що терплять також судді, які в умовах сьогодення занадто завантажені, не мають ефективних гарантій захисту, нерівні у питанні оплати праці та взагалі чинять правосуддя, тоді як принцип правової визначеності щодо них (статус судді) не дотриманий.

Приміром, законопроєкт №1008 видаляє таку підставу для повернення скарги на суддю як анонімність зі ст. 44 Закону України «Про вищу раду правосуддя». При цьому, відповідно до ст. 107 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», право на подання скарги реалізується особою особисто або через представника. Незрозуміло, як на практиці буде вирішуватися вказана колізія.

Сторона обвинувачення

Окрім судової системи, після зміни влади не залишаються стабільними органи прокуратури. Зокрема, 25.09.2019 р. набув чинності Закон України №1032 від 29.08.2019 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Відповідно до положень Закону №1032, після проходження прокурорами атестації створюється нова структура органів прокуратури, яка матиме назву Офіс генерального прокурора. Водночас передбачається скорочення чисельності співробітників прокуратури з 15 тис. до 10 тис. осіб, а оклади працівників збільшуються.

Військова прокуратура ліквідується, хоча Генеральний прокурор наділений правом створювати спеціалізовані прокуратури у разі потреби. Вимоги до Генерального прокурора також змінюються. Відтепер на цю посаду може претендувати особа з юридичною освітою та стажем роботи у сфері права не менше ніж 10 років. Щодо повноважень Генерального прокурора, то вони достатньо широкі. Закон передає Генеральному прокурору більшість кадрових та дисциплінарних функцій: надає повноваження затверджувати стратегію розвитку прокуратури, систему оцінки якості роботи прокурорів, регулювання навантаження, визначення переліку та юрисдикції окружних прокуратур. До речі, регіональні прокуратури стануть обласними, а місцеві — окружними.

В нинішній суспільно-політичній ситуації, надаючи оцінку таким змінам, сподіваємося, що подібні реформи — не лише перейменування установ і формальна перевірка кваліфікації, а дійсно необхідні дії, спрямовані на покращення професійного рівня прокуратури.

Сторона захисту

Не можна обійти стороною полеміку щодо скасування адвокатської монополії. Національна асоціація адвокатів України розцінила вказану ініціативу як відступ від демократичних цінностей, недодержання рекомендацій Венеціанської комісії, а також прогнозує наслідком погіршення ефективності судового захисту законних прав та інтересів громадян та юридичних осіб.

Згідно з висновком Конституційного Суду, законопроєкт №1013 «Про внесення змін до Конституції України» відповідає вимогам ст. 157, 158 Конституції. З цим важко не погодитися. Однак, поглиблюючись у правову природу, в цьому питанні маємо також дві сторони медалі. Якщо говорити про позитивні явища, адвокатська монополія збалансовує рівновагу учасників процесу, надає право на якісні послуги, виконує вимоги європейського співтовариства, сприяє формуванню юридичної професії з єдиними стандартами та етикою.

Головним негативним чинником є відсутність реальної гарантії професійного правового захисту прав та свобод, законних інтересів. Загалом, адвокатська монополія — це крок до забезпечення верховенства права. Проте нечіткий механізм впровадження монополії адвокатів посіяв сумніви та спровокував її скасування. Насамперед, через звужені можливості органів влади реалізувати право на правову допомогу та/або самопредставництво. Тож повернулися туди, звідки стартували. Після набрання чинності законопроєктом №1013 практикувати представництво в суді зможуть особи, які взагалі не мають юридичної освіти.

Основною метою скасування монополії декламовано відсутність доступу до правосуддя людей, які не мають фінансової можливості сплачувати за адвокатські послуги. Хоча існує норма стосовно малозначних справ, якими є справи щодо соціального забезпечення тощо. Крім того, інститути безоплатної правової допомоги (ч. 3 ст. 15 ЦПК України), вторинної правової допомоги також виконують функцію гарантування кваліфікованої допомоги малозабезпеченим верствам населення.

Якщо розглядати ситуацію з позиції бізнесу, прогнозуємо, що «розумний клієнт» все одно буде звертатися до адвоката, а не до юриста, хоча б через існування адвокатської таємниці у співпраці з адвокатом та її відсутність у роботі з юристом. Звісно, питання конфіденційності під час укладання угоди з юристом можна вирішити шляхом підписання договору про нерозголошення. Проте особу без статусу адвоката складно притягнути до відповідальності як за порушення конфіденційності, так і за вчинення процесуальних диверсій, зловживання процесуальними правами, затягування розгляду справи та ін.

Скасовуючи адвокатську монополію, Закон вносить зміни до Конституції України, але залишає поза увагою процесуальні кодекси. Зокрема, ст. 16 Господарського процесуального кодексу України, ст. 16 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України визначають, що представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), окрім встановлених законом випадків. До того ж редагування потребують положення процесуальних кодексів, які передбачають розгляд певної категорії справ як малозначних без виключного представництва адвокатами.

Підсумовуючи, важко зробити однозначний висновок щодо законодавчих змін у сфері правосуддя. Лише час продемонструє, наскільки вони позитивні. Незважаючи ні на що, судова система повинна бути незалежною, а прокуратура — об'єктивною. Тоді в суспільстві не виникатиме питання недовіри. Водночас адвокатура має досягти такого рівня розвитку, щоб жодна особа не мала сумніву, до кого звертатися за правовою допомогою (до адвоката чи до іншого спеціаліста). Кваліфікація та досвід завжди у тренді!

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати