Популярні матеріали

30 січня 2017, 18:39

Верховна неповага

або про деякі питання нівелювання Верховним Судом України питання рівності батьків у правах

Правова система України як демократичної та правової держави ґрунтується, зокрема, на принципах формальної рівності та не дискримінації. У рішенні Конституційного Суду України від 12.04.2012 р. № 9-рп/2012 зазначено: «Рівність та недопустимість дискримінації особи є не лише конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства. Гарантована Конституцією України рівність всіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод».

Материнство VS батьківство

У ст. 51 Конституції України встановлено, що кожен із подружжя має рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї: що державою однаково охороняється як батьківство, так і материнство. Сімейне законодавство також пронизане нормами, що імплементують вказані принципи. Так, відповідно до ч. 1 ст. 141 Сімейного кодексу України (далі – СКУ) мати й батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. №2402-III визначає, що кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків. Батько й мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Однак на практиці реалізація вказаних положень є надзвичайно складною і часто призводить до дискримінації чоловіків у забезпеченні рівності батьківських та материнських прав щодо дитини.

Однією з найпоширеніших категорій спорів між батьками є спори щодо визначення місця проживання дитини. Українське законодавство чітко визначає, що місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та дитини (ст. 160 СКУ). Якщо у батьків малолітньої дитини, які проживають окремо, відсутня згода стосовно місця проживання останньої, такий спір може бути вирішений органом опіки та піклування чи судом.

При розв’язанні вказаного спору повинні враховуватися обставини, що мають істотне значення, а саме: ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я (ч. 1 ст. 161 СКУ). У будь-якому випадку, дитина не може бути переданою для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Пленум Верховного Суду України (далі – ВСУ) зазначає, що «при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з’ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати» (п. 18 Постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. №11). Водночас, відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини від 20.11.1959 р. (далі – Декларація), малолітня дитина не повинна (крім тих випадків, коли є виняткові обставини) бути розлучена зі своєю матір’ю.

Судова практика

14.12.2016 р. у справі №6-2445цс16 ВСУ ухвалено першу постанову, в якій проаналізовано ст. 161 СКУ і принцип 6 Декларації та викладено правовий висновок щодо їх застосування. Вказаною постановою ВСУ скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) від 20.07.2016 р. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29.04.2016 р., залишивши чинним рішення Печерського районного суду м. Києва від 29.01.2016 р., яким відмовлено у задоволенні позову про визначення місця проживання двох малолітніх дітей з батьком та задоволено аналогічний зустрічний позов матері.

Відповідно до фактичних обставин вказаного спору як батько, так і матір є матеріально забезпеченими, мають власне житло та можливість забезпечити виховання дитини. У той час, коли малолітній син проходив навчання за кордоном, батько у березні 2015 р. самостійно змінив місце проживання дочки разом з ним, оскільки матір начебто самоусунулась від її належного виховання. Висновком органу опіки та піклування встановлено рекомендувати суду визначити місце проживання малолітніх з батьком. Діти також висловили більшу прихильність саме до батька. Важливо зазначити, що до моменту звернення батька з позовом матір малолітніх дітей не вчиняла жодних дій щодо визначення їх місця проживання з нею в порядку, передбаченому чинним законодавством (на підставі договору, за рішенням органу опіки та піклування чи суду).

Незважаючи на наведені обставини, суд першої інстанції вказав, що під час розгляду справи не було встановлено виключних обставин у розумінні положень ст. 161 СКУ, які свідчили б про неможливість визначення місця проживання дітей разом з матір’ю. При цьому суд також врахував, що саме мати найкраще може сприяти гармонійному розвитку неповнолітніх дітей. Суд у своєму рішенні неодноразово послався на принцип 6 Декларації.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій не погодилися з такими висновками, скасували рішення суду першої інстанції та визначили місце проживання дітей з батьком. Суди мотивували свою позицію тим, що суд першої інстанції не перевірив обставини, що мають істотне значення для вирішення спору. Так, суди застосували роз’яснення, викладене у п. 24 Постанови Пленуму ВСУ від 12.06.1998 р. №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю, а саме: «Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суди мають виходити з рівності прав та обов’язків батька й матері щодо своїх дітей. Вони повинні постановити рішення, яке відповідало б інтересам дітей. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік та прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків не є вирішальною умовою для передачі йому дітей». Незважаючи на те, що вказане роз’яснення втратило чинність на підставі Постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 р. №11, його зміст відповідає чинним положенням сімейного законодавства України, а тому суди правомірно можуть використовувати його як частину свого мотивування, хоча й без прямого посилання на вже нечинну Постанову Пленуму.

Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд правильно виходив з того, що судом першої інстанції не враховано положень норм матеріального права (ст. 161 СКУ) та роз’яснень Пленуму ВСУ, не встановлено фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (зокрема, ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків), а також не з’ясовано думки дітей про особисту прихильність до кожного з батьків.

На чиєму боці правда?

Не погоджуючись з рішеннями суду, матір малолітніх дітей звернулася із заявою про їх перегляд до ВСУ з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права ст. 161 СКУ та принципу 6 Декларації. Як приклад неоднакового застосування, вона навела декілька ухвал ВССУ, в яких вказувалося, що до правовідносин з визначення місця проживання дитини обов’язково застосовуються норми принципу 6 Декларації.

Аналізуючи у системному зв’язку наведені вище положення, ВСУ вказав, що матір може бути розлучена з малолітньою дитиною лише за наявності виняткових обставин, перерахованих у ч. 2 ст. 161 СКУ (матір не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини). ВСУ зазначив, що у справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей. При цьому суди не встановили виняткових обставин у розумінні положень ст. 161 СКУ та принципу 6 Декларації, які свідчили б про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. Таким чином, на думку ВСУ, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю.

Батьки у меншості

На жаль, вказана позиція не є новою. Це узагальнення багаторічної практики застосування положень СКУ та принципу 6 Декларації українськими судами. Вже звичною стала практика, за якої шанси батька (при рівних з матір’ю матеріально-побутових умовах) на визначення місця проживання дитини з ним є доволі низькими. Лише за наявності у матері алко-, наркозалежності, психічного захворювання (ухвала ВССУ від 21.09.2016 р. у справі №359/2001/15-ц) та за інших виняткових обставин, орган опіки та піклування чи суд визначає місце проживання малолітньої дитини з батьком (наприклад, після сварки матері з малолітнім сином та завдання йому легких тілесних ушкоджень, орган опіки та піклування й син висловилися щодо визначення місця проживання з батьком (ухвала ВССУ від 25.11.2015 р. у справі №6-41755ск14).

Причиною цього є застосування невиправданого в умовах сучасного міжнародного та українського законодавства і суспільних реалій принципу 6 Декларації. Варто зазначити, що його зміст суперечить прийнятій 20.11.1989 р. Конвенції про права дитини (набрала чинності для України 27.09.1991 р.). Сторонами вказаної Конвенції наразі є 196 країн світу.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції, держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, відповідно до застосовуваного закону та процедур визначають, що таке розлучення необхідне у якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку (наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною, не піклуються про неї або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини). Як бачимо, Конвенція також виходить з рівності прав батьків.

Інтереси дитини понад усе

При визначенні місця проживання дитини у разі окремого проживання батьків застосовується принцип забезпечення якнайкращих інтересів дитини. Європейський суд з прав людини неодноразово аналізував позитивні зобов’язання держави щодо забезпечення вказаних інтересів в аспекті дотримання ст. 8 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та вказував, що при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови. По-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків з сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або неблагонадійною. По-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним («Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії» (Neulinger and Shuruk v. Switzerland) від 08.01.2009 р., заява №41615/07; «Мамчур проти України» (Mamchur v. Ukraine) від 16.07.2015 р., заява №10383/09).

Конвенція є частиною національного законодавства України та джерелом права. Декларація не є міжнародним договором. Це декларативний та рекомендаційний акт Генеральної Асамблеї ООН, прийнятий на її засіданні 78 державам-членами 20.11.1959 р. У постанові Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.12.2016 р. у справі №826/15335/16 зазначено: «Конвенція про права дитини була ратифікована у 1991 р., має статус міжнародного договору та є частиною національного законодавства України. Декларація прав дитини була прийнята резолюцією Організації Об’єднаних Націй та не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів та Закону України «Про міжнародні договори України»». Такий висновок суду базується, зокрема, на аналогічних роз’ясненнях, наданих Апаратом Верховної Ради України, Міністерством юстиції України, Міністерством закордонних справ України та Міністерством соціальної політики України.

Однак, аналізуючи принцип 6 Декларації, ВСУ вказує, що він є обов’язковою до застосування нормою матеріального права. Таким чином, усталена судова практика застосування принципу 6 Декларації, за наявності юридично зобов’язальних норм міжнародного договору та українського законодавства щодо рівності прав батька та матері, є неприйнятною. Фактично, рішення судів ґрунтуються на рекомендаційному акті, положення якого не є нормами права. При цьому можливі дискусії щодо його застосування як «soft law» чи звичаєвої норми міжнародного права, зважаючи на наведене вище та на особливості української правової системи, видаються необґрунтованими.

Як наслідок, ВСУ встановив прецедент, який може мати наслідком дискримінацію батьків-чоловіків. Наразі їхні шанси визначити місце проживання малолітньої дитини з ними (за наявності рівних з матір’ю належних умов для виховання та особистої прихильності дітей) в судовому порядку виглядають практично неможливими. Вважаємо, що у такій ситуації суди зобов’язані використовувати своє право відступити від правової позиції, викладеної у висновках ВСУ, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Роз’яснення відповідності застосування Декларації Конституції України має стати предметом розгляду Конституційним Судом України.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати