11 жовтня 2018, 13:12

Довіряй, але перевіряй: шлюбному договору – бути?

Ярослава Борка
Ярослава Борка «Волхв, ЮК» юрист

Кожна людина знає, яким непередбачуваним може бути сімейне життя: в один момент відносини у родині можуть круто повернутися, що потягне за собою багаторічні судові тяганини. Достатньо часто трапляються випадки, коли на ґрунті ревнощів, образ та чисельних конфліктів, подружжя, яке колись було ідеальною парою, перетворюється на справжніх ворогів, намагаючись тим чи іншим засобом «насолити» своєму чоловіку або дружині, відчужуючи все сумісно нажите майно (спільну сумісну власність) та відсторонюючи дітей від другого з батьків. Яким чином можна захистити себе від подібних ситуацій в майбутньому? Законодавець надає можливість як нареченим, так і подружжю укласти шлюбний договір.

Варто зазначити, що хоча Сімейним кодексом України виділена окрема глава для правовідносин, пов'язаних з укладанням шлюбного договору (гл. 10 розд. ІІ СК України), законодавчо поняття «шлюбного договору» не закріплено. Науковці визначили, що шлюбний договір – це цивільний правочин, який базується на домовленості наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя на період існування і припинення шлюбу, викладений у письмовій формі та посвідчений нотаріально.

Шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, визначаються майнові права та обов'язки, а також можуть бути встановлені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.

У ч. 4, 5 ст. 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору. По-перше, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між подружжям та дітьми. По-друге, договір не повинен ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством. По-третє, за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

У шлюбному договорі подружжя має право зазначити правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу чи набутого під час шлюбу або до нього; порядок користування та умови звільнення житлового приміщення одним із подружжя, якщо це приміщення належить другому з подружжя; може бути вказана домовленість про можливий порядок поділу майна, в тому числі у разі розірвання шлюбу; надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності другого з подружжя (зокрема, розмір аліментів) тощо. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то у разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Судова практика

Як відомо, чинним процесуальним законодавством залишено норму, за якої постанови старого Верховного Суду України та нового Верховного Суду є обов'язковими для врахування іншими судами під час застосування таких норм права.

У спорах, пов'язаних з укладенням, виконанням та припиненням шлюбного договору, таким джерелом виступає Постанова Верховного Суду України від 28.01.2015 №6-230цс14 (далі – Постанова). У цій Постанові зазначено, що оскільки договір (у тому числі шлюбний), передусім, є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК, у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. 3, 6 ЦК щодо свободи договору, а також гл. 52, 53 ЦК щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни та розірвання.

Ч. 3 ст. 6 ЦК передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, таким чином надаючи особам право вибору: використати наявні норми законодавства для регулювання своїх відносин або встановити для цих відносин власні правила поведінки.

Отже, принцип свободи договору, відповідно до ст. 6, 627 ЦК, є визначальним і полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); подруге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та встановлені законом обмеження щодо окремих положень договору.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати в договорі свої відносини лише у таких випадках: якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; якщо заборона випливає зі змісту акта законодавства; якщо така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Цією Постановою Верховний Суд України виділив такі підстави для визнання шлюбного договору недійсним: зміст шлюбного договору суперечить законодавству, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення кожного з подружжя під час укладення шлюбного договору не було вільним і не відповідало його внутрішній волі; шлюбний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним зумовлені.

Якщо говорити про «свіжу» судову практику, аналізуючи рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій за 2018 р., можна зробити висновок, що суди продовжують користуватися зазначеною Постановою, цитуючи висновки з неї та дотримуючись презумпції правомірності (дійсності) правочину.

Наприклад, у Постанові Верховного Суду від 04.08.2018 р. у справі №664/1910/13-ц, ВС дійшов висновку, що відсутність згоди другого з подружжя на укладання кредитно-заставного договору не може бути підставою для визнання такого договору недійсним.

Згідно зі змістом п. 6 ст. 3 ЦК України, до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, принцип справедливості, добросовісності та розумності. Такі засади цивільного права підлягають застосуванню під час тлумачення і реалізації актів цивільного законодавства та інших джерел цивільного права, а також під час здійснення оцінки поведінки учасників цивільних відносин.

Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому випадку, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, і третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно (зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя).

Цікавим прецедентом є Постанова Верховного Суду від 21.07.2018 р. у справі №127/24670/15-ц, якою ВС розглянув шлюбний договір, згідно з положеннями якого право на утримання для дітей у розмірі не менше ніж 200 доларів США щомісяця на одну дитину отримає той з подружжя, з ким залишаються проживати діти. Вказаним пунктом договору сторони встановили підстави, порядок та розмір аліментів на утримання дітей. ВС дійшов висновку, що цей договір містить всі істотні умови, необхідні для укладення такого виду договору, умови надання коштів на утримання дітей, їх розмір, що відповідає ст. 9, ч. 2 ст. 93 СК України, ч. 1 ст. 189 СК України, інтересам дітей та є обов'язковими для сторін договору. Таким чином, Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду Вінницької області від 17.05.2017 р., яким з відповідача було стягнуто аліменти на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 2000 грн на кожну дитину, стягнувши з відповідача замість цього заборгованість зі сплати аліментів за шлюбним договором у розмірі 160 320 грн.

Верховний Суд зазначив, що встановлений ч. 2 ст. 189 СК України порядок стягнення аліментів за виконавчим написом нотаріуса не може бути перешкодою для звернення за захистом порушених прав до суду. Окрім того, законодавець передбачив додаткову можливість спрощеного стягнення аліментів за виконавчим написом нотаріуса саме в інтересах дітей з метою спрощення процедурних питань, але жодним чином цим правом не обмежив право на судовий захист.

За таких обставин ВС вказує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач не виконував свої зобов'язання за шлюбним договором у частині надання утримання на дітей у період з липня 2014 р., у зв'язку з чим існують правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості з виплати на утримання малолітніх дітей за період з липня 2014 р. до лютого 2016 р. в розмірі 80 160 грн на кожну дитину відповідно до умов п. 7.12 шлюбного договору від 24.11.2015 р.

Таким чином, можна зробити висновок, що укладення шлюбного договору є сучасним і дієвим способом захисту нинішніх та майбутніх прав і законних інтересів подружжя, оскільки домовившись «на березі», можна зберегти свій час, здоров'я та майно, а також нормальне спілкування з другим із батьків, тим самим захистивши права та законні інтереси дітей.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати