Популярні матеріали

16 серпня 2017, 11:57

Законність нарахування та утримання транспортного податку

Антон Монаєнко
Антон Монаєнко член Науково-консультативної ради при ВСУ та ВАСУ, д.ю.н., професор, заслужений юрист України

В юридичній практиці у зв’язку з введенням у 2015 р. транспортного податку почали виникати судові спори щодо законності його нарахування та стягнення з власників транспортних засобів.

Платниками транспортного податку податковим законодавством України були визначені як фiзичнi (в тому числi iноземцi), так i юридичнi особи. Оподатковуються лише легковi автомобiлi, якi експлуатувалися до 5 рокiв, об'єм цилiндрiв двигуна яких понад 3000 куб. см. З часу введення цього податку вже сформувалась неоднозначна судова практика з приводу законності чи незаконності його нарахування у 2015 р.

Відповідно до п. 8.3 ст. 8 Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. №2755-VI (далі – Кодекс), до місцевих належать податки та збори, встановлені відповідно до переліку та в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних, міських рад та рад об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, у межах їхніх повноважень та є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Відповідно до п. 12.3 ст. 12 цього ж Кодексу, сільські, селищні, міські ради та ради об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, у межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів. Відповідно до п. 12.3.1 ст. 12 Кодексу, встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом.

П. 4.1.9 ст. 4 Кодексу введено в дію принцип стабільності, згідно з яким зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніше ніж за 6 місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їхні ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

Відповідно до пп. 12.3.2-12.3.3 ст. 12 Кодексу, під час прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні ст. 7 цього Кодексу, з дотриманням критеріїв, встановлених розд. XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору.

Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у 10-денний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів.

Згідно з п. 12.3.4 ст. 12 Кодексу, рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому випадку норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Отже, п. 12.3.4 ст. 12 Кодексу було регламентовано (на підставі приписів п. 12.3.1 ст. 12 Кодексу) порядок встановлення місцевих податків та зборів.

Положеннями п. 4 розд. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів щодо податкової реформи» від 28.12.2014 р. №71-VIII органам місцевого самоврядування рекомендовано у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 р. податку на майно (в частині транспортного податку), чим було порушено передбачений п. 4.1.9 ст. 4 Кодексу принцип стабільності та порядок встановлення місцевих податків і зборів (п. 12.3.4 ст. 12 Кодексу).

Також п. 4 розд. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів щодо податкової реформи» від 28.12.2014 р. №71-VIII встановлено, що у 2015 р. до рішень місцевих рад про встановлення місцевих податків на 2015 р. не застосовуються вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Тому, на нашу думку, оскільки Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів щодо податкової реформи», відповідно до якого з 01.01.2015 р. введено в дію транспортний податок, прийнятий 28.12.2014 р., тобто після 15.07.2014 р., застосування його положень з метою оподаткування може розпочатися не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше ніж у 2016 р.

Позиція органів Державної фіскальної служби

Окремої уваги заслуговує позиція заявника (податкового органу) щодо розуміння співвідношення норм у разі їх колізій в нормативно-правовому акті в правовому регулюванні місцевих податків, а саме те, що поряд з нормою пп. 12.3.5. діє норма пп. 12.3.4 ст. 12 Кодексу, якою передбачено, що рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому випадку норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Податковий орган вважає, що під час вирішення питання про співвідношення норм у правовому регулюванні місцевих податків, які є обов’язковими згідно з нормами ПКУ, норма пп. 12.3.5 ст. 12 Кодексу є спеціальною, відповідно до якої у випадку, якщо сільська, селищна, міська рада або рада об’єднаних територіальних громад, створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов’язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються, виходячи з норм цього Кодексу, із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

У зв’язку з цим, на думку податкового органу, транспортний податок як обов’язковий місцевий податок підлягає сплаті, виходячи з норм ст. 267 ПК, починаючи з 01.01.2015 р., безвідносно до прийняття місцевою радою рішення щодо цього податку в порядку, встановленому пп. 12.3.4 ст. 12 ПК. Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів щодо податкової реформи» від 28.12.2014 р. №71-VIII не визнавався неконституційним, а тому є обов’язковим до виконання на всій території України. До того ж ст. 7 ПК містить перелік елементів, які визначаються під час встановлення податку, а Закон №71-VIII не змінює вид податку, а створює новий. Отже, не можна стверджувати про зміну його елементів. Тому Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів щодо податкової реформи» від 28.12.2014 р. №71-VIII було введено новий транспортний податок.

Найбільш сприятливе для особи тлумачення норми

Неузгодженість між чинними нормативно-правовими актами, суперечності з одного й того ж предмета регулювання, а також суперечність між двома або більше формально чинними нормами права, прийнятими з одного і того ж питання, в теорії права визначені як колізія норм права. Ефективність правового регулювання суспільних відносин залежить від несуперечності законодавства та наявності механізмів подолання колізій, що виникають між правовими приписами. Чинне законодавство України також не позбавлене колізій.

У нашому випадку інтерес представляють колізії, що існують між нормами, які є рівними за юридичною силою, які виявляються між приписами, що містяться в різних статтях одного нормативного акта.

trafikken

На нашу думку, у разі наявності колізій в різних статтях одного нормативно-правового акта слід застосовувати для її вирішення правило про пріоритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням. Можливість використання такого правила у процесі подолання колізій норм пояснюється принципом правової визначеності, який вимагає від правозастосовного органу (у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм пози­тивного права) тлумачити норму на користь невладного суб’єкта. Цей принцип спрямований на реалізацію принципу верховенства права, проголоше­ного ст. 8 Конституції України.

На сьогодні нормативною підставою для засто­сування правила про пріоритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням є пп. 4.1.4 ст. 4 Податкового кодек­су України, де передбачено презумпцію правомірності рішень платника податку у випадку, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

Враховуючи те, що згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. №3477-IV та ст. 8 Кодексу адміністративного судочин­ства України, застосування правила про прі­оритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням може бути здійснене також шляхом використання практики Європейського суду з прав людини. Тут показовим є оста­точне рішення Європейського суду з прав люди­ни у справі «Щокін проти України», в якому Суд дійшов висновку про порушення прав заявника, гарантованих ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. По-перше, у зв’язку з тим, що відповід­не національне законодавство не було чітким, узгодженим та не відповідало вимозі якості закону і не забезпечувало адекватність захисту від свавільного втручання у майнові пра­ва заявника. По-друге, національними органами не була дотримана вимога законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника – платника податку, коли у його справі національне законодавство припус­кало неоднозначне трактування.

Застосування правила про пріо­ритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням у публічному праві може бути обґрунтоване ст. 8 Конституції України, а також ч. 1 ст. 8 КАС України, яка передбачає, що суд при вирішенні справи керується принципом верхо­венства права, згідно з яким, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найви­щими цінностями, визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом легшого покарання) від 02.11.2004 р. № 15-рп/2004, верховенство права є пануванням права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за своїм змістом повинні бути просочені, передусім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством, а охоплює також норми моралі, традиції, звичаї.

ЄСПЛ у своєму Рішенні у справі «Хорнсбі проти Греції» від 19.03.1997 р. вказав, що право на справедливий судовий розгляд гарантоване ст. 6 Конвенції, його доцільно тлумачити крізь призму преамбули Конвенції, яка у відповідній частині проголошує верховенство права складовою загального спадку Договірних Держав. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який разом з іншими вимагає, щоб остаточні судові рішення не ставилися під сумнів.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати