Популярні матеріали

12 лютого 2018, 14:15

ТОП рішень ЄСПЛ щодо захисту нерухомого майна

Вадим Баранов
Вадим Баранов «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери» юрист

Право на захист власності викладено у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – «Перший протокол», «Конвенція»): «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Фактично ця стаття Першого протоколу складається з трьох частин. Ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є положення про право мирно володіти своїм майном. Тлумачення цього положення як захисту права власності було здійснено Європейським судом з прав людини у справі Маркс проти Бельгії (Marckx v. Belgium), заява №6833/74 від 13.07.1979 р., в якому суд зазначив: «Визнаючи, що кожен має право мирно володіти своїм майном, ст. 1 у своїй суті забезпечує право власності».

Ч. 2 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є заборона позбавлення власності інакше як у загально суспільних інтересах та на умовах, передбачених законом. В цій частині встановлюються підстави та обмеження можливого позбавлення права власності.

Ч. 3 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції визнається право держави контролювати здійснення права власності та вводити обмеження щодо такого права відповідно до загально суспільних інтересів та сплати податків або штрафів.

Відповідно до положень Конвенції, суд розглядає всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту.

Розглядаючи заяви про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Суд зіштовхувався не лише зі справами, в яких заявників фактично позбавляли майна шляхом експропріації та/або націоналізації, але й зі справами, в яких таке позбавлення було визнано ним de facto. Однією з таких справ є справа Спорронґ і Льоннрот проти Швеції (Sporrong and Lönnroth v. Sweden), заяви №7151/75, №7152/75, рішення від 23.09.1982 р., рішення від 18.12.1984 р. (справедлива сатисфакція).

У цій справі Суд дійшов висновку, що хоча фактичної експропріації не відбулося, та заявники не були позбавлені майна, обмеження накладені на їх майно державою, а саме видані державою дозволи на експропріацію щодо маєтку Спорронґ строком на 23 роки та щодо майна пані Льоннрот строком на 8 років, а також заборони на будівництво строком на 23 та 12 років відповідно, фактично призвели до того, що право заявників на власність виявлялося відкличним і таким, що за певних умов могло бути скасоване.

«На думку Суду, всі наслідки заходів, про які йдеться (див. п. 58 вище), випливають з обмеженої можливості власників розпорядитися своїм майном. До цих наслідків призвели обмеження, встановлені стосовно права власності, які зробили це право відкличним і позначилися на вартості цієї нерухомості. Проте, втративши певною мірою свій зміст, таке право не зникло. Наслідки згадуваних заходів не є такими, щоб можна було прирівняти їх до наслідків позбавлення майна. Суд зауважує з цього приводу, що заявники мали змогу й надалі користуватися своїм майном, а також що хоча продати у Стокгольмі нерухомість, якої стосувалися дозволи на експропріацію та заборони на будівництво, було складніше, незважаючи на це, можливість продажу існувала».

Суд визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив справедливу компенсацію заявникам у своєму рішенні від 18.12.1984 р.

Справа Гентрих проти Франції (Hentrich v. France), заява №13616/88, рішення від 22.09.1994 р.

У цій справі Заявник заявив про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з незаконною експропріацією майна. Як встановлено судом, у 1979 р. заявник придбав 6766 кв. метрів землі у Страсбурзі. Продаж було здійснено за умови, що ельзаське товариство SAFER (товариство землеустрою та сільського впорядкування) протягом 2-х місяців з дати продажу не скористається своїм купівельним привілеєм.

Суд зазначив про необхідність дотримання пропорційності з огляду на ризик, якого зазнає кожний покупець через можливість здійснення щодо нього права на купівельний привілей. Суд дійшов висновку, що ставши випадковою жертвою здійснення права на купівельний привілей, заявниця «зазнала надмірного особистого обвинувачення», а отже, відбулося порушення «справедливої рівноваги, що має існувати між захистом права власності та загальними інтересами».

Суд визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив справедливу компенсацію заявнику у своєму рішенні від 03.07.1995 р.

Справа Брумареску до Румунії (Brumărescu v. Romania) рішення 28.10.1999 р.

Ця справа дала початок низці рішень, які отримали свою назву за іменем заявника Brumărescu case-law. Всі справи, до яких застосовується прецедент у справі Брумареску, об’єднує позбавлення права власності на нерухоме майно на підставі націоналізації або експропріації.

У справі Брумареску проти Румунії заявника було позбавлено права власності на будинок на підставі акту №92/1950 про націоналізацію. Шукаючи захисту свого порушеного права, заявник звернувся до суду, який у 1993 р. визнав націоналізацію за актом №92/1950 помилкою. Суд постановив, що націоналізація була незаконною і примусовою з боку держави, а отже, держава не може посилатися на наявний припис щодо набуття права власності. Це рішення набуло законної сили та не оскаржувалося.

01.03.1995 р. Верховний Суд за заявою прокурора скасував рішення від 09.12.1993 р. та відхилив вимоги заявника. Досліджуючи ці обставини, Суд визнав, що Верховний суд (Румунії) не мав наміру виносити рішення про вимогу заявника на право володіння майном. Таким чином, рішення Верховного суду позбавило заявника права власності на будинок, надане йому остаточним судовим рішенням, постановленим на його користь. Суд звернув увагу, що ні Верховний суд, ні Уряд не намагалися виправдати позбавлення власності наявністю суттєвих підстав «в інтересах суспільства».

Суд визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та у своєму рішенні від 23.01.2001 р. щодо справедливої сатисфакції зобов’язав державу повернути у власність заявнику будинок та виплатити матеріальну і моральну шкоду.

Справа Кривенький проти України (Kryvenkyy v. Ukraine), заява №43768/07, рішення Суду від 16.02.2017 р.

В межах цієї справи пан Кривенький звернувся до Європейського суду із заявою про незаконне позбавлення права власності на землю. Дослідивши всі обставини, Суд зазначив, що експропріація майна була здійснена Парламентом в суспільних інтересах та з правомірною метою. Суд зауважив, що необхідною умовою такого позбавлення є дотримання балансу між загальним інтересом та вимогами щодо захисту індивідуальних основоположних прав. Враховуючи зазначене, Суд вказав, що позбавлення майна без компенсації його реальної вартості є порушенням такого балансу та покладає надмірний тягар на заявника (справа Рисовський проти України (Rysovskyy v. Ukraine), заява №29979/04, §71, рішення від 20.10.2011 р.).

За таких обставин, встановивши, що заявник був дійсним власником землі, Суд вважає наявний факт позбавлення у 2006 р. заявника його землі без будь-якої компенсації або будь-якого іншого типу відповідного відшкодування достатнім для визнання заявника жертвою непропорційного тягаря, пов’язаного з позбавленням землі.

Суд одноголосно прийняв рішення про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив відшкодувати матеріальну та моральну шкоду у розмірі 10 тис. євро.

Замість висновку

У всіх зазначених рішеннях Суд дійшов таких висновків: Конвенція гарантує права, які є «практичними та дієвими»; у випадку експропріації Держава повинна здійснити дійсну компенсацію вартості майна, якого вона позбавляє, а така експропріація повинна здійснюватися виключно у суспільних інтересах; дійсні та реальні обмеження, встановлені Державою щодо реалізації права власності, можуть бути de facto визнані порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати