ЛЕГАЛЬНИЙ ІНСТРУМЕНТ ЧИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Протягом кількох останніх років питанням правового регулювання іпотеки нерухомого майна було присвячено чимало наукових досліджень. Не відстають у цьому плані також органи правозастосування: майже щороку Верховний Суд України публікує узагальнення судової практики з питань іпотечних правовідносин, а правових позицій з тих чи інших іпотечних спорів стає дедалі більше.
Однак деякі практичні питання регулювання інституту іпотеки залишаються не до кінця вирішеними та містять суперечності. Одним з таких питань є розуміння правової природи іпотеки та застави загалом, а саме можливість тлумачення іпотеки як форми розпорядження (потенційного) нерухомим майном.
Розглянемо гіпотетичну ситуацію. Статут товариства з обмеженою відповідальністю містить обмеження виконавчого органу (директора) на розпорядження майном, що належить до основних фондів товариства (для прийняття рішень щодо розпорядження майном необхідне рішення або погодження загальних зборів товариства). Застережень щодо можливості передавати майно в заставу або іпотеку статут не містить. Чи має право директор у цьому випадку передавати таке майно в іпотеку або заставу, не порушуючи вимоги статуту, чи для цього необхідне рішення/погодження загальних зборів?
З одного боку, іпотека (застава) не належить до договорів, спрямованих на відчуження (розпорядження) майном, адже іпотека (застава), є способом забезпечення виконання зобов’язання, про що свідчить її акцесорний характер. Іпотечні правовідносини не спрямовані на відчуження майна та передачу його у власність іншої особи. Основна мета таких правовідносин – забезпечити належне виконання основного зобов’язання.
З іншого боку, іпотека як інструмент забезпечення зобов’язання може бути використана в інших (прихованих) цілях. Відповідно до абз. 1,2 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання або право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Таким чином, використовуючи позасудове врегулювання, сторони можуть фактично приховати відчуження майна на підставі іпотечного договору, обійшовши положення статуту товариства.
А ЩО СУДИ?
Судову практику в цьому питанні не можна вважати однозначною. Першої позиції дотримувався Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ), який у своїй Постанові від 17.09.2014 у справі №39/5005/4527/2012 зазначив: «... Суд першої інстанції помилково застосував положення ст. 98 Цивільного кодексу України, оскільки зазначена норма визначає повноваження загальних зборів учасників товариства у відносинах щодо відчуження майна, тоді як в цьому випадку мова йде про передачу майна в заставу, а отже, не є відчуженням майна, оскільки мета застави – не передача права власності на предмет застави за гроші, а стимулювання боржника до виконання обов'язків за основним договором. Застава має на меті саме забезпечення виконання основного зобов'язання та самостійно існувати не може...».
Аналогічної позиції дотримувався ВГСУ у своїй Постанові від 20.03.2013 у справі №21/5007/1076/12: «... Оскільки договір іпотеки за своєю правовою природою не є договором про відчуження майна, а порядок надання згоди на укладення договорів, пов'язаних із заставою майна товариства, передбачено пп. 15 п. 5.9 Статуту СП ТОВ «Укрполь, ЛТД», колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин положень пп. 19 п. 5.9 Статуту СП ТОВ «Укрполь, ЛТД», яким передбачено, що до виключної компетенції зборів учасників товариства належить прийняття рішення про відчуження, придбання та списання основних фондів...».
Другу позицію зайняв Верховний Суд України (далі – ВСУ), який у своїй Постанові від 25.11.2014 у справі №3-179гс14 зазначив: «... Аналіз ст. 546, 572, 576–578 ЦК України, ст. ст. 1, 4, 6 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Тобто право застави – це право на чуже майно, внаслідок встановлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно. Отже, застава – це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є передача майна. Заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Заставодавцем може бути як боржник, так і майновий поручитель – власник певного майна, який має право на його відчуження...».
Фактично, така позиція наразі є усталеною, про що свідчить Постанова ВГСУ від 16.12.2014 у справі №39/5005/4527/2012: «... Враховуючи положення наведених норм права, можна зробити висновок, що договір застави за своєю правовою природою є договором відчуження майна, тому вказаний договір від імені заставодавця (юридичної особи-власника майна) мав бути укладений особою, уповноваженою на це компетентним органом управління товариства...». Аналогічна позиція висвітлена у Рішенні Господарського суду м. Києва від 28.11.2016 у справі №910/18506/16 та від 20.06.2017 у справі №910/5279/17, Рішенні Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2017 у справі №924/335/17.
«Компромісна» позиція міститься у Рішенні Господарського суду Харківської області від 31.08.2011 у справі №5023/6647/11За: «... За таких обставин, укладення договору іпотеки – це правочин про можливе відчуження нерухомого майна, оскільки відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. При цьому правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання...». В цьому випадку суд оперує поняттям «можливе відчуження» у разі передбачення в договорі потенційної можливості набуття права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку.
ПІДБИВАЄМО ПІДСУМКИ
Аналізуючи вищезазначені позиції судів, хотілося б звернути увагу на наступне. По-перше, доводи ВСУ, викладені у Постанові від 25.11.2014, містять суттєві змістовні недоліки. Суд зазначає, що «... право застави – це право на чуже майно, внаслідок встановлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно...», але чи в цьому полягає правова природа застави? Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про заставу», застава – це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. Загалом, будь-яке невиконання особою зобов’язання може мати наслідком звернення стягнення на її майно (у виконавчому провадженні, у процедурі банкрутства тощо). Наприклад, внаслідок неналежного виконання зобов’язання за договором поставки у товариства може виникнути заборгованість, яка згодом може бути погашена за рахунок майна цього товариства. Проте це не означає, що така гіпотетична можливість звернення стягнення зумовлює необхідність отримання згоди/рішення загальних зборів на укладення будь-яких господарських договорів, що зробило б неможливим нормальний господарський обіг.
По-друге, очевидно, що суди, займаючи позицію «застава = відчуження», виходять з того, що в деяких випадках необхідно захистити інтереси товариства, виконавчий орган якого де-факто відчужив майно без його згоди. Проте чи правильно у таких випадках розмірковують суди з юридичної позиції? На мою думку, якщо встановлено, що сторони де-факто приховали купівлю-продаж майна, необхідно застосовувати правові наслідки удаваного правочину. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 235 Цивільного кодексу України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Отже, у таких випадках позивач має довести, що укладення договору іпотеки/застави мало на меті саме відчуження майна, а не забезпечення зобов’язання (особлива увага в такому випадку має бути зосереджена на іпотечних договорах, які передбачають можливість позасудового набуття права власності на предмет іпотеки).
Як висновок, варто зазначити, що необхідно якомога уважніше ставитися до розробки статутних документів товариства та передбачати відповідні деталі на рівні локального нормотворення з метою уникнення зазначених проблем. Суди мають більш детально аналізувати обставини справи та відмовитися від концепції «застава = відчуження», адже можливість гіпотетичної втрати майна внаслідок наявності застави/іпотеки не свідчить про те, що сторони мали на меті відчужити майно. Тому суди мають дослідити обставини, які свідчать про наявність удаваності правочину, та лише після цього робити висновок про перевищення виконавчим органом його повноважень і недійсність договору.