Популярні матеріали

25 травня 2016, 12:57

Арешт судна – це не лише запобіжний захід

Олексій Ремесло
Олексій Ремесло старший юрист "Interlegal, МЮС", MNI
Вячеслав Лебєдєв
Вячеслав Лебєдєв «Interlegal, МЮС» консультант

Досить легко зрозуміти труднощі пов’язані з вирішенням питань у справах про арешт судна, які виникають у пострадянському суді в Україні. Ці труднощі мають глибоке концептуальне коріння. Перш за все постає питання про співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права. Це питання просте лише на перший погляд, а насправді навколо нього точиться чимало дискусій. Такі дискусії мають не лише теоретичне наукове значення, а й викликають значний інтерес у практикуючих юристів, оскільки відіграють суттєву роль у формуванні правових позицій у конкретних справах. Отже, спочатку…

Трохи теорії

Не секрет, що міжнародне право має особливу соціальну цінність, яка випливає з ідеї справедливості, що втілюється у його нормах, але водночас визнання пріоритету міжнародного права створює можливість використання його норм для зовнішнього втручання в інтереси суверенних держав, що ними пильно охороняються. Такий сценарій особливо стосується тих країн, які не можуть перебороти державний егоїзм та проводять агресивну політику розв’язання збройних конфліктів. Таким чином стає зрозуміло, чому у Радянському Союзі (частиною якого була й Україна) загальнолюдські цінності не мали належного пріоритету, а вищий пріоритет мали «класові» цінності радянського суспільства, а правові норми та доктрина захищали їх від розмивання у середовищі демократичного суспільства. Зокрема, цій меті слугувала концепція самостійності й розмежування систем міжнародного та внутрішньодержавного права. Головною ідеєю цієї концепції можна вважати те, що кожна з правових систем має свою сферу дії, відповідно, між ними немає будь-якої супідрядності. Така ідея сприяла побудові ізольованої держави, яка не сприймала загальних цінностей, які прокладали собі шлях з самого початку розбудови системи сучасного міжнародного права.

Дійсно, міжнародне право досить пластичне, щоб використовувати його як для захисту суверенітету держави, так і для інтервенції (наприклад, у гуманітарних цілях або під їх прикриттям). Саме такий потенціал міжнародного права часто-густо використовувався у теорії та практиці радянських і пострадянських країн. Адже міжнародне та внутрішнє право мають свою сферу застосування, різні особливості та завдання, але у них є багато спільного, особливо щодо захисту державного суверенітету та незалежності держави. З цих міркувань стає очевидно, що межу між правовими системами накреслити досить просто, однак не слід жорстко розмежовувати їх. Ця думка має дуже важливе значення у сучасному світі, у тому числі й для європейського континенту, де панує тенденція інтеграції, властива сучасному глобалізованому суспільству. У такому середовищі ізоляціонізм стає особливо небезпечним і може заподіяти непоправної шкоди державі, яка намагається провести подібну політику, а також іншим країнам світового співтовариства, зокрема сусіднім.

Переломним моментом було прийняття 16.07.1990 р. Декларації про державний суверенітет України, ч. 3 ст. Х якої закріпила принцип, що Українська держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Це створило правову основу, на якій і понині відбувається інтеграція України у демократичну систему соціально-політичного життя сучасного суспільства, європейських цінностей та інститутів, які не просто відповідають світовим міжнародним стандартам, але й випереджають їх у багатьох відношеннях, зокрема у царині визнання пріоритету міжнародного права над законодавством окремих держав. Саме Ганс Кельзен – знаний австрійський теоретик права – був родоначальником теорії примата міжнародного права. Створена ним віденська правова школа розвинула часто-густо дуже суперечливі аспекти позиції про примат міжнародних норм над нормами внутрішньодержавного права. Такі європейські країни як Австрія, Бельгія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Португалія, Франція, Швейцарія та більшість країн Латинської Америки й США, а також багато країн Африки доволі послідовно визнають вищий пріоритет норм міжнародного права навіть над нормами конституційного права. Зрозуміло, не можна жорстко відокремлювати норми міжнародного права від норм внутрішнього права, але міра інтеграції міжнародного й внутрішнього права значно залежить від техніки імплементації норм міжнародного права до системи внутрішнього законодавства держави.

Головним чином розрізняються два способи такої імплементації: моністичний та дуалістичний. Моністичний спосіб означає застосування норм міжнародного права, а саме міжнародного договору, без зміни їх юридичної природи всередині державі, тобто безпосередньо. Законодавча влада може лише повідомлятися про укладення міжнародного договору, а брати участь в імплементації міжнародного договору лише у чітко визначених випадках, тобто згода на імплементацію презюмується після ратифікації договору. При дуалістичному способі імплементації включення норм міжнародних договорів до внутрішнього національного права проходить дві стадії за обов’язкової участі законодавчої влади. Спочатку видається акт ратифікації, а потім – акт імплементації, причому в імплементуючому законі оригінальне джерело (міжнародний договір) може взагалі не наводитись, а цей законодавчий акт просто містить текст договору, але цей текст відтворюється дуже точно, тому неможливо заздалегідь сказати, який спосіб імплементації кращий з позиції уніфікації права. Зокрема, оскільки у будь-якому випадку, якщо чітко не визначені пріоритети, нормі міжнародного права може суперечити або конкурувати з нею норма внутрішнього закону, прийнятого пізніше. Щоб завадити цьому імплементаційні закони можуть мати визначену форму або досить ясно визначається принцип, згідно з яким положення міжнародного договору може змінюватися або скасовуватися прийнятим надалі законом лише за умови, що законодавець мав намір порушити свої зобов’язання за договором, причому мовчання вважається судовою владою як обставина, яка виключає такий намір. Таким чином, примат міжнародного договору щодо національного законодавства (навіть конституції) досить добре втілюється у життя.

Зрозуміло, що тут викладені лише основні засади, а нюансів є дуже багато – історичних, географічних, тобто принципових та об’єктивних, а також суб’єктивних, які залежать від тлумачення норм, зокрема судовою владою. Існує й багато суто теоретичних проблем. Деякі з них ми вже розглянули. А зараз…

Ближче до суднового арешту  

Україна не була членом жодної з конвенцій щодо арешту суден, і це створювало враження, що наша держава знаходиться десь на узбіччі дороги, якою рухається міжнародне морське співтовариство. Лише 07.09.2011 р. Україна приєдналася до Міжнародної конвенції з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна від 10.09.1952 р., яку було укладено у Брюсселі. Це тоді, коли було прийнято вже нову Конвенцію про арешт суден у Женеві, датовану 1.03.1999 р., яка була підготовлена з урахуванням практики застосування Конвенції 1952 р. Задля імплементації цієї Конвенції був прийнятий Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ про арешт на морські судна» від 20.12.2011 р. Лаконічність цього Закону України просто вражає, адже він вносить зміни лише до процесуальних кодексів – Господарського та Цивільного. Задля точності та для економії місця наводимо текст цих змін.

«Справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно, або порту реєстрації судна».

Ось і все. Зрозуміло, що спеціалісти, які вчились тлумачити законодавство, дуже скоро визначили, що в українське право імплементовані норми Конвенції 1952 р., та дещо змінюється правове поле у сфері відносин з приводу виключної підсудності господарських і цивільних справ. Більш прозорливі та практично налаштовані експерти також скоро зрозуміли, що з’явився новий спосіб забезпечення позову, а також (що особливо цікаво) новий запобіжний захід у господарському процесі. Чому ж новий? Адже накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб, – це зрозумілий і вже звичний запобіжний захід у господарському процесі. А морське судно – це ж майно. Насправді, це так, але ж є ще Конвенція 1952 р. та деякі уточнення, передбачені процесуальними нормами, що наведені вище. Звернімося ж до цієї Конвенції.

Ст. 1 (2) «Арешт» означає затримання судна за ухвалою суду для забезпечення морської вимоги, але не включає конфіскацію судна на виконання судового рішення.

Ст. 2 зазначає: «Судно, яке ходить під прапором однієї з Договірних Держав, може бути заарештоване в межах юрисдикції будь-якої з Договірних Держав лише стосовно морської вимоги й жодної іншої…»

Так, вже трохи проясняється, що морські судна не можна арештувати інакше, як за ухвалою суду та за морською вимогою, перелік яких, до речі, є вичерпним. Але читаємо цю статтю далі: «…але ніщо в цій Конвенції не може розглядатися як розширення чи обмеження прав і повноважень, якими наділені уряди чи їхні установи, органи державної влади чи портові або докові власті згідно з їхніми чинними внутрішніми законами або правилами щодо арешту, затримання або іншого способу перешкоджання відходу суден, які перебувають у межах їхньої юрисдикції». Оце так! Людською мовою це означає, що національне право має більшу силу, ніж норми міжнародного договору стосовно арешту, затримання або іншого способу перешкоджання відходу суден, які перебувають у межах відповідної юрисдикції.

Взагалі, можна дійти висновку, що Конвенцію 1952 р. не слід застосовувати у відносинах, де діє національне право України. Арешт морського судна – це інститут морського права, найважливішим джерелом якого є Кодекс торговельного мореплавства України. Ми вже так багато написали про арешт морських суден, що тут можна обмежитись зауваженням про те, що у цьому Кодексі є ціла глава «Арешт суден» (ст. 41 – 47). Так, після того як Україна стала членом Конвенції 1952 р., найбільш далекоглядні дослідники та практики зауважили, що Конвенцію слід поважати, а також втілити в українському законодавстві (а саме у Кодексі торговельного мореплавства) норми, що полегшували б ведення справ про арешт морських суден. Не зайвими були б і відповідні зміни до іншого законодавства України, а саме – Господарського процесуального кодексу.

В результаті, робочою групою спеціалістів з морського права було розроблено проект змін до Господарського процесуального кодексу України.

Висновки

Таким чином, арешт морського судна – це не лише процесуальний інститут, а й інститут морського права, у якому зустрічаються норми як матеріального, так і процесуального характеру. Тобто основною метою арешту судна є стимулювання особи, яка має відповідати за морською вимогою, забезпечити виконання відповідного зобов’язання. Однак на практиці в Україні склалося так, що сам по собі арешт судна вже вважається ефективним запобіжним заходом у господарському процесі, засобом забезпечення цивільного позову та засобом забезпечення цивільно-правового зобов’язання. Отже, щоб полегшити цю практику, наша юридична фірма взяла участь у діяльності робочої групи, яка підготувала проект новел у господарському процесі. Ці новели пропонується оформити в окремому розділі Господарського процесуального кодексу, оскільки відношення з приводу арешту морського судна – це відносини торговельного або господарського характеру, а також відповідної процесуальної сфери. 

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати