Суперечності між нормами міжнародного та національного права досить часто виникають у практичній діяльності. Зазвичай у такій конкуренції виграють норми міжнародного права. Натомість нівелюється роль українського законодавства. Органи державної влади не приводять свої акти у відповідність до актуальних міжнародних договорів, і як результат виникають колізії та невизначеності.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Питання верховенства права постає в практичній діяльності як органів державної влади, так і суб’єктів приватного права (юридичних і фізичних осіб). Для вибору тієї чи іншої застосованої норми нам, оскільки ми живемо в Україні, необхідно звернутися до Основного Закону – Конституції України. Згідно зі ст. 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Якщо розглядати питання верховенства національного чи міжнародного права з точки зору імперативних норм міжнародного права (твердого права), то норми міжнародного права мають вищу юридичну силу, ніж національне законодавство, а країни не можуть посилатись у невиконанні міжнародних договорів на норми національного права (ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року). Тут ми вже бачимо суперечності. А в практичній діяльності це питання спричиняє нігілістичне ставлення до норм Конституції України з боку органів виконавчої та судової влади.
Для прикладу наведемо дипломатичну ноту між міністерствами закордонних справ України та Республіки Білорусь, укладену шляхом обміну листами між міністерствами. Так, 24 липня 2008 року Міністерство закордонних справ Республіки Білорусь направило лист до Міністерства закордонних справ України, яким запропонувало визначити правовий статус громадян кожної зі сторін, які виїжджають за кордон для постійного проживання.
Екскурс у правову природу дипломатичної ноти
Українська сторона погодилася на пропозицію Республіки Білорусь, і листи між міністерствами тепер вважаються дипломатичною нотою, що є різновидом міжнародного договору (далі – дипломатична нота 2008 року). Якщо ми спробуємо обґрунтувати таку точку зору, то можна послатися на ч. 4 ст. 3 Закону України «Про міжнародні договори», згідно з якою різновидом міжнародних договорів є міжвідомчі міжнародні договори, що укладаються від імені міністерств. Також можна сказати, що дипломатична нота є формою міжнародного договору.