Можна з упевненістю констатувати той факт, що на сьогодні Інтернет є невід’ємною частиною життя майже кожної людини. У свою чергу, рівень нормативноправової бази, яка регулює процес поширення та зберігання електронної інформації, залишається ще на досить низькому рівні, і така неврегульованість у результаті призводить до виникнення значних труднощів в застосуванні електронної інформації як доказу в кримінальному процесі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Для початку слід розкрити сутність поняття «електронного документа».
Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронні дані – це інформація, яка подана у формі, придатній для її оброблення електронними засобами.
Крім того, у вищезазначеній статті згадується і про обов’язкові дані, які повинні міститися в електронному документі, без яких він не може бути підставою для його обліку і не матиме юридичної сили. Проте в самому тексті Закону вимоги до таких реквізитів є недостатньо конкретизованими, що призводить до неоднозначності судової практики в частині визнання таких доказів належними та вирішення питання щодо їх долучення до матеріалів кримінального провадження.
Варто відзначити й позитивну норму в контексті таких правовідносин, а саме: ч. 2 ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», відповідно до якої допустимість електронного документа як доказу не може бути спростована лише на підставі того, що він має електронну форму.