03 червня 2019, 17:44

Екстрадиція та міжнародний розшук: як це працює?

Опубліковано в №23 (677)

Денис Нєнов
Денис Нєнов «Ілляшев та Партнери, ЮФ» адвокат

Поглиблення міжнародного співробітництва, зростання ділової та туристичної активності, переміщення людей між країнами — все це свідчить про те, що кількість екстрадиційних справ у майбутньому буде лише збільшуватися. У цій статті проаналізовані питання оголошення в міжнародний розшук та стадії процедури екстрадиції з України.

Міжнародний розшук здійснюється через Національне центральне бюро (далі — Нацбюро) Інтерполу та проводиться на території кожної з держав-учасниць відповідно до норм міжнародного права, а також національного права держав-учасниць. Нацбюро Інтерполу в Україні — Національна поліція.

Нацбюро має право випустити 8 різних типів циркулярів (повідомлень), 7 з яких надається відповідний колір, виходячи з їхньої мети: червоний, синій, зелений, жовтий, чорний, помаранчевий і фіолетовий. Найбільш поширеним є саме «червоний» циркуляр, який означає, що компетентні органи держав-членів Інтерполу зобов'язуються заарештувати особу у разі її затримання на своїй території.

Оголошення особи в міжнародний розшук складається з таких етапів:

  • направлення запиту правоохоронного органу до Нацбюро;
  • перевірка запиту на предмет дотримання міжнародних актів, яка проводиться Нацбюро;
  • у разі позитивного проходження перевірки Нацбюро звертається за опублікуванням запиту до Генерального секретаріату Інтерполу (далі — Генеральний секретаріат);
  • повторна перевірка запиту Генеральним секретаріатом;
  • публікація Генеральним секретаріатом повідомлення про розшук з надсиланням інформації державам-учасницям.

У разі повторної перевірки запиту Генеральний секретаріат має право в односторонньому порядку прийняти рішення про відмову в міжнародному розшуку та вилучення відомостей про розшук особи з баз даних Інтерполу, якщо злочини, за вчинення яких розшукується особа, мають політичний, військовий, релігійний або расовий характер. Також сюди належать економічні причини переслідування.

Затримання особи у зв'язку з її перебуванням у міжнародному розшуку, як правило, відбувається під час проходження прикордонного контролю. Іноді особа навіть не підозрює про розшук. Перевірити факт перебування в міжнародному розшуку особа може в публічній базі Інтерполу. Однак туди направляються лише «червоні» повідомлення (до того ж не завжди).

Також потрібно враховувати, що у кожної держави-учасниці є можливість обійти перевірку запиту на розшук з боку Генерального секретаріату, випустивши так звану «розсилку» (diffusion). «Розсилка» потрапляє безпосередньо і без попередньої перевірки Генерального секретаріату в базу обміну даними між національними бюро. При цьому правові наслідки «червоного» циркуляра та «розсилки» є однаковими — це підстава для арешту особи. Водночас деякі країни (наприклад, Великобританія) критично ставляться до «розсилок» через відсутність фільтру з боку Інтерполу (на відміну від «червоного» повідомлення). Їхні суди зазвичай відмовляють у тимчасовому арешті на підставі «розсилки». Однак у судовій практиці України зазначена деталь не має особливого значення.

На відміну від «червоних» циркулярів, «розсилки» не потрапляють до публічної бази Інтерполу. Тож для отримання актуальної інформації про те, чи перебуває особа в міжнародному розшуку, їй варто звернутися із запитом до Комісії з контролю за файлами Інтерполу.

Перед тим як перейти до стадій видачі, варто звернути увагу, що центральними органами України щодо екстрадиції є Генеральна прокуратура України (щодо видачі підозрюваних у кримінальних провадженнях на стадії досудового розслідування) та Міністерство юстиції України (щодо видачі підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях на стадії судового провадження або виконання вироку).

Починається процедура із затримання особи, яка перебуває в міжнародному розшуку, після її виявлення на території України. Порядок затримання розшукуваної особи мало відрізняється від будь-якого іншого затримання, тому варто користуватися правом на подачу скарги на незаконне затримання в порядку ст. 206 КПК України, яка повинна бути розглянута у найкоротший строк.

Не пізніше ніж через 60 годин з моменту затримання особа повинна бути доставлена до суду для розгляду одного з клопотань: про тимчасовий арешт (якщо не був отриманий запит про видачу (екстрадицію) або про екстрадиційний арешт (якщо запит про видачу (екстрадицію) був отриманий).

Зазвичай прокурор першим подає клопотання саме про тимчасовий арешт на строк до 40 днів. Варто зазначити, що в ч. 6 ст. 583 КПК України не передбачена можливість застосування альтернативного, більш м'якого, запобіжного заходу (домашній арешт, порука, особисте зобов'язання тощо): слідчий суддя або застосовує тимчасовий арешт, або відмовляє у клопотанні та звільняє з‑під варти. Безальтернативність тимчасового арешту звужує права затриманих осіб, які перебувають у міжнародному розшуку, якщо порівнювати з іншими категоріями затриманих, що можна розцінювати як порушення принципу рівності перед законом, а також права на свободу та особисту недоторканність.

Виходячи із судової практики, найпоширенішими підставами для відмови у тимчасовому арешті є такі:

  • невідповідність між персональними даними особи в паспорті та документах щодо вчинення особою злочину на території іноземної держави, яка не дозволяє дійти висновку, що розшукувана особа та затриманий є однією і тією ж особою;
  • закінчився строк притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 49 КК України;
  • не засвідчені документи (або їх переклад), які містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання її компетентним органом щодо особи запобіжного заходу;
  • відсутність письмової гарантії запитуючої сторони розглянути в майбутньому запит України на принципах взаємності (у разі відсутності між державами міжнародного договору);
  • відсутність засвідченого перекладу положень КК іноземної держави;
  • відсутність або скасування в КК України кримінальної караності діяння, за вчинення якого особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності в запитуючій державі.

Однак навіть у разі відмови слідчого судді у застосуванні тимчасового арешту потрібно бути готовим до спроби повторного затримання особи, що є стандартною практикою правоохоронних органів. У такій ситуації прокурор може забрати паспорт особи, а поліція пропонуватиме їй поїхати до відділення поліції під приводом повернення вилучених під час затримання речей, після чого особу повторно затримають вже у відділенні. Якщо особа не погодиться на поїздку до відділення, її затримають на виході із суду.

Подібна практика правоохоронних органів не відповідає закону, оскільки такими діями порушується судове рішення про звільнення з‑під варти. Ситуація доходить до абсурду, коли затриманого кілька разів звільняють та одразу ж затримують, або коли апеляційний суд звільняє затриманого з‑під варти, а слідчий суддя знову заарештовує. Відомі випадки, коли після відмови у тимчасовому арешті повторно затриману особу перевозили в інший ізолятор тимчасового тримання, щоб нове клопотання розглядав слідчий суддя іншого суду, який приймав рішення про тимчасовий арешт. Щоб вирішити цю проблему, потрібно прямо заборонити в КПК України повторне затримання особи, яку було звільнено слідчим суддею.

Після отримання запиту про видачу особи прокурор звертається з клопотанням про екстрадиційний арешт. Розглядаючи таке клопотання, слідчий суддя вже має право застосувати запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою (ст. 585 КПК України). Аналізуючи судову практику на цій стадії, слід зазначити, що основною причиною відмови в екстрадиційному арешті є не засвідчений належним чином запит про видачу особи та/або матеріали екстрадиційної перевірки (або відсутність їх засвідченого перекладу).

Що стосується застосування більш м'якого запобіжного заходу, тут практика приблизно збігається із загальними підходами до обрання/продовження запобіжних заходів. Враховуються такі обставини (ч. 2 ст. 585 КПК України):

  • відомості про ухилення особи від правосуддя у запитуючій стороні та дотримання нею умов, на яких відбулося її звільнення з‑під варти під час цього або інших кримінальних проваджень;
  • тяжкість покарання, що загрожує особі у разі засудження, виходячи з обставин, встановлених під час заявленого кримінального правопорушення, положень закону України про кримінальну відповідальність та усталеної судової практики;
  • вік та стан здоров'я особи, видача якої запитується;
  • міцність соціальних зв'язків особи, в тому числі наявність у неї родини та утриманців (постійне місце проживання і роботи).

Відстрочити ухвалення рішення про екстрадицію на стадії екстрадиційної перевірки можна шляхом звернення до міграційної служби із заявою про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (до моменту прийняття відповідного рішення екстрадиція особи виключається), а також шляхом звернення до Європейського суду з прав людини з клопотанням відповідно до Правила 39 Регламенту ЄСПЛ про вжиття забезпечувальних заходів у вигляді надання рекомендацій Уряду України не видавати особу до розгляду заяви Європейським судом.

Однією з підстав для відмови в екстрадиції іноземній державі є наявність у ньому загрози небезпеки здоров'ю особи, її життю або свободі за ознакою раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Доказами наявності такої загрози можуть бути документи авторитетних міжнародних органів та організацій щодо дотримання прав людини в запитуючій стороні, фото- і відеоматеріали, статті в ЗМІ про порушення прав людини в запитуючій державі.

04.11.2018 р. набули чинності зміни до КПК України щодо спрощеного порядку екстрадиції з України. У розшукуваних осіб з'явилося право просити про застосування щодо них спрощеного порядку видачі одразу ж після затримання у зв'язку з перебуванням у міжнародному розшуку, не чекаючи надходження запиту про екстрадицію. Передбачається, що особа подає слідчому судді для затвердження письмову заяву про надання згоди на її екстрадицію.

У разі задоволення такої заяви центральний орган приймає рішення про видачу або про відмову у видачі особи у спрощеному порядку протягом 5‑ти робочих днів з дня отримання ухвали слідчого судді, яким затверджено згоду особи на видачу, та відповідної інформації компетентного органу іноземної держави (даних про особу, кримінальне правопорушення та прийняття компетентним органом іноземної держави щодо особи рішення про утримання під вартою або вироку).

Варто зазначити, що навіть до надходження запиту про видачу особи центральний орган має право прийняти рішення про екстрадицію без обов'язкового проведення екстрадиційної перевірки в повному обсязі (ч. 7 ст. 588 КПК України).

Зазначені нововведення дозволяють скоротити строки перебування розшукуваних осіб під вартою з метою їх екстрадиції. Перша практика застосування спрощеного порядку вже показала його ефективність — вся процедура екстрадиції триває приблизно 1 місяць.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати