Передусім, необхідно розуміти, що назва статті не зовсім узгоджується з реальною роллю Європейського суду з прав людини. Безперечно, відповідна міжнародна процесуальна система, що діє у Страсбурзі, пов’язана зі здійсненням індивідуального контролю у разі винесення рішень щодо порушення державою-учасницею Конвенції того чи іншого права та формуванням принципів і стандартів захисту прав людини, має узгоджуватися з національними правовими та процесуальними системами.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Проте юрисдикція Європейського суду має субсидіарний характер та обмежується при цьому лише тлумаченням і застосуванням саме Конвенції, а не внутрішнього законодавства Високих Договірних Сторін. Принцип субсидіарності означає, що діяльність Суду створює лише додаткові гарантії прав і свобод людини, тому що захист цих прав, насамперед, є обов’язком і завданням саме держав-учасниць, що випливає зі змісту ст. 1 Конвенції.
Це означає, що ЄСПЛ не є черговою інстанцією, яка доповнює інституційну систему національних судових органів. Він не може скасувати рішення національного суду, нормативний чи індивідуальний акт виконавчої влади або закон. Його завданням є здійснення «європейського контролю» за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції.
До того ж надважливим у цьому контексті є те, що Європейський суд не розглядає справи по суті, з позиції матеріального права, а отже, не вирішує спори між юридичними чи фізичними особами по суті, а лише розглядає справи з позиції дотриманням державами-учасницями положень Конвенції під час розгляду відповідних справ національними судами.
Зокрема, розглядається дотримання таких судових гарантій: право на безперешкодний доступ до правосуддя, право на незалежний і неупереджений суд, гарантія рівності сторін судового процесу та принципу змагальності, право на гласність судового процесу, право на судовий розгляд протягом розумного терміну, право на компенсацію у разі судової помилки.
Дійсно, вирішуючи питання про наявність чи відсутність порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, Страсбурзький суд, природно, повинен надавати оцінку діям (бездіяльності) національних органів влади, в тому числі національних судів. При цьому ЄСПЛ постійно підкреслює, що він не дає жодних обов’язкових вказівок державам-відповідачам стосовно їхньої законодавчої або судової діяльності. Вибір способу виправлення ситуації, що спричинила порушення Конвенції, є прерогативою відповідної держави.
У своїй Постанові у справі «X та У проти Нідерландів» Суд ще у далекому 1985 р. констатував, що кожна держава-учасниця, відповідно до ст. 1 Конвенції, у межах своєї юрисдикції визнає для всіх права та обов’язки, визначені Конвенцією. Таке зобов’язання гарантувати ефективне використання прав, визначених цим договором, може створювати для держави позитивні зобов’язання.
Враховуючи специфіку справ, пов’язаних з корпоративними спорами на національному рівні, можна дійти виcновку, що їх переважна більшість пов'язана із захистом майнових прав. Так, у загальному випадку майнові права осіб захищаються Протоколом №1 до Конвенції. Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які є необхідними, на її думку, для здійснення контролю за користуванням майном, відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Тому принциповим є питання про те, чи підпадають проблеми захисту майнових прав акціонерів під захист Конвенції.
Що стосується права, гарантованого ст. 1 Протоколу №1, то такі позитивні зобов’язання можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності (див. Постанову у справі «Лопес Остра проти Іспанії» від 09.12.1994 р., п. 55), а також у таких випадках, коли йдеться про судовий розгляд спору між фізичними чи юридичними особами. Зокрема, це передбачає для держави зобов’язання забезпечувати судову процедуру, яка повинна містити необхідні процесуальні гарантії (зазначені у статті вище), яка таким чином дозволяє національним судам ефективно і справедливо вирішувати всі спори між приватними особами.