Популярні матеріали

07 листопада 2018, 17:23

Юридичне страхування від невигідних угод

Ян Ахрамович
Ян Ахрамович старший юрист ЮФ EVRIS

Закон повинен бути один для всіх. Разом з тим, не завжди одна і та ж норма закону однаково застосовується до різних відносин. Це обумовлено неоднорідністю судової практики. Саме тому забезпечення єдності судової практики - дотримання принципу правової визначеності - є одним з істотних елементів принципу верховенства права.

Згідно зі ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Верховний Суд є вищим судом в системі судоустрою України, який забезпечує сталість і єдність судової практики в порядку та у спосіб, визначені процесуальним законом.

Одним з головних способів досягнення правової визначеності та однорідності судової практики наразі є розгляд окремих судових справ Великою палатою при Верховному Суді, яка, в певних випадках, діє як суд касаційної інстанції. Водночас серед підстав передачі справи на розгляд Великої палати Верховного Суду є факт, коли справа містить виключно правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовної практики.

У свою чергу застосування судами положень ст. 238 Цивільного кодексу України до теперішнього часу не можна назвати однаковим. Зокрема, це стосується інституту представництва тоді, коли від імені юридичної особи діє його директор. Зерно сумнівів у цій суперечці знаходиться в законодавчо закріпленому понятті «представник». Відповідно до ст. 237 ГК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акту органу юридичної особи та з інших підстав, встановленими актами цивільного законодавства.

Водночас директора не можна в повній мірі назвати представником юридичної особи, оскільки останній виступає  як виконавчий орган управління. При цьому договір укладається не від імені директора, а від імені юридичної особи, адже саме вона набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону в силу ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України.

Вищенаведена позиція про нетотожність понять «представник юридичної особи» та «директор» свого часу була підтримана деякими судовими рішеннями, в яких господарські суди вказували на те, що сам по собі факт підписання договору між підприємствами, директорами яких є одна особа, не є підставою для визнання такого договору недійсним; підставою недійсності таких договорів може бути укладення договору всупереч інтересам юридичної особи-сторони цього договору (Постанова Вищого господарського суду України від 07.04.2010 року в судовій справі №5020-9/449).

Спірним є і питання, який же договір вважати таким, що був укладений всупереч інтересам юридичної особи. Важливо не забувати, що згідно з ст. 44 Господарського кодексу України підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності; вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється; залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом; встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

З наведеного вбачається, що законодавець, вказуючи на можливість існування комерційного ризику в ході здійснення підприємництва, опосередковано визнає можливість того, що угода, укладена юридичною особою з розрахунків на комерційну вигоду, з часом може стати комерційно невигідною для цієї юридичної особи. Це може статися в результаті виявлення обставин, які на момент угоди не були відомі сторонам, а також зміни кон'юнктури ринку тощо. Чи варто в такому випадку вважати угоду, укладену директором юридичної особи, недійсною?

Наразі на розгляді у Верховному Суді знаходяться кілька справ, в яких предметом спору є дійсність угод, укладених директорами юридичних осіб. В цих справах позивачі стверджують, що дані угоди повинні бути визнані недійсними, оскільки були укладені директорами всупереч інтересам їх юридичних осіб, тобто довірителей. Водночас у справі №1 позивач звернувся до суду з вимогою визнати недійсними договори купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна, обґрунтовуючи вимоги тим, що в результаті укладення таких договорів позивач втратив можливість здійснювати подальшу діяльність на базі залишених у нього потужностей, оскільки продане майно забезпечувало працездатність всього комплексу. Заперечення відповідача ґрунтуються частково і на тому, що після продажу йому спірних об'єктів нерухомості вони за договором про спільну діяльність, укладеним з позивачем, використовувалися ними спільно.

Отже,  з обставин, викладених в текстах рішень у наведеному спорі, можна з високою ймовірністю припустити, що оспорювані договори купівлі-продажу з самого початку не суперечили інтересам позивача. В іншій справі №2, яка розглядається Великою Палатою ВС, позивач взагалі стверджує, що під час укладення оспорюваного правочину умисел був направлений на ухилення товариства від звернення стягнення на нерухоме майно, яке перебувало під обтяженням іпотекою (заставою). Водночас через деякий час, вже під час розгляду справи Верховним Судом, колегія суддів прийшла до висновку, що вказаний договір укладено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною. Отже, знову-таки, з обставин розгляду даного судового спору вбачається, що договір з самого початку не можна було назвати таким, що укладався директором не в інтересах юридичної особи, оскільки в результаті укладення даного договору директором юридична особа, від якої діяв директор, нібито позбавлялась ризиків втрати цінного майна в разі стягнення заборгованості за кредитним договором.

Таким чином, з огляду на природу виникнення більшості спорів про визнання недійсними договорів, укладених директорами підприємств нібито не в інтересах цих юридичних осіб, вбачається, що створення Великою палатою ВС нової практики, в разі задоволення таких позовних вимог, може наділити підприємців можливістю «відкату» положення сторін правочину при настанні негативних наслідків до початкового стану. Тобто, саме через те, що юридична особа здійснює свою діяльність не самостійно, а через представницькі органи, вона наділена можливістю визнавати «ризикові» правочини, укладені нею в разі настання негативних наслідків, недійсними.

Наразі остаточні рішення у вищенаведених справах ще не прийняті. Чи будуть суди вважати правочини, укладені юридичними особами через директорів, такими, що укладені їхніми представниками; де саме буде проводитись судами межа між ризиковими договорами та такими, що укладені не в інтересах юридичної особи (в інтересах представників або за зловмисною змовою тощо), ми певно знати не можемо. Проте з високою ймовірністю можна стверджувати, що нова судова практика або надасть змогу юридичним особам нівелювати комерційні ризики, стверджуючи, що невигідний договір було укладено представником не в інтересах юридичної особи, або суттєво змінить розуміння представництва з порушенням інтересів довірителя, яке існує на сьогодні у судовій практиці та згідно з яким судами доволі часто до правовідносин за участю директорів помилково застосовуються положення цивільного кодексу, які регулюють представництво.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати