Популярні матеріали

27 лютого 2018, 16:48

У приватні руки

Аналіз окремих положень Закону про приватизацію в контексті чинного законодавства України

Ілля Барабаш
Ілля Барабаш «ADER HABER» юрист

Важливим кроком до гармонізації українського законодавства із законодавством європейських країн з розвиненою ринковою економікою стало прийняття Верховною Радою України 18.01.2018 р. Закону України «Про приватизацію державного майна» (далі – Закон). Варто зазначити, що станом на дату написання цієї статті прийнятий Закон направлено на підпис Президенту (08.02.2018 р.). Обґрунтованих сумнівів у тому, що закон буде підписаний Президентом України та введений в дію, не виникає.

Хоча очевидним є факт того, що висвітленням цієї теми, численними аналітичними публікаціями та експертними (не завжди) думками щодо нової процедури та «правил гри» у процесі приватизації займаються чимало юристів, нам все ж таки хотілося б розставити акценти на дійсно важливих новелах і моментах, впровадження яких впливатиме безпосередньо на розвиток окремих галузей промисловості та інвестиційний клімат (яким наразі так часто спекулюють у публічних дискусіях) загалом. Адже від того, як буде проведена процедура приватизації майна, залежатиме, які економічні вигоди від використання такого майна отримає держава та економіка в майбутньому.

Серед юристів та підприємців, включаючи середній та великий бізнес, панує думка, що у питаннях і процесах, які стосуються ведення ефективного, раціонального, прибуткового підприємництва, не може бути гіршого та найбільш незацікавленого у розвитку свого підприємства власника, ніж держава (в особі відповідних органів, установ та підприємств державної форми власності).

Така ситуація склалася внаслідок відсутності у держави зацікавленості, насамперед, у розробці так званого конкурентоспроможного продукту (або послуги). Суттю підприємництва є постійне стимулювання та зростання виробництва товару, який задовольняє вимоги сьогодення; модернізація та вдосконалення засобів і способів такого виробництва; фінансування наукових досліджень у відповідній галузі тощо. У зв’язку з тим, що держава позбавлена вказаних характеристик ефективного власника, дієвий механізм приватизації об’єктів державної власності є одним з необхідних інструментів еволюції (на кшталт природного відбору, який виступає головною ідеєю теорії еволюції Ч. Дарвіна) економічно «здорових» відносин в Україні. На виконання таких завдань спрямований нещодавно прийнятий Закон.

Передусім, варто зазначити, що Закон встановлює, зокрема: спрощену класифікацію об'єктів приватизації на об'єкти малої та великої приватизації з одночасним розширенням кола об'єктів, які можуть підлягати приватизації; вимоги до покупців об'єктів приватизації та обмеження щодо їх участі у приватизації (в частині заборони приватизації суб’єктам країн-агресорів); відповідальність за недостовірність, неповноту представлених документів тощо.

Одним із критеріїв віднесення об’єкта до «великого» чи «малого» виступає вартість активів підприємства, згідно з даними фінансової звітності за останній рік його діяльності. Якщо вартість активів перевищує 250 млн грн – це об'єкт великої приватизації, який продаватиметься із залученням радника, якщо менше – це мала приватизація, яка проходитиме на електронних платформах.

Важко говорити, що такі рішення Закону є негативними за своєю природою, адже процедура приватизації, беззаперечно, повинна бути чіткою, прозорою та повністю відповідати економічним інтересам сторін.

Надмірна зарегульованість чи необхідна міра?

Неможливо не відзначити той факт, що процедура проведення приватизації (а саме формування та затвердження переліків об’єктів, що підлягають приватизації; порядок прийняття рішення про приватизацію та дії, що супроводжують зазначені етапи, які самі по собі є уособленням підготовки процесу приватизації) занадто забюрократизовані та безцільно ускладнені. Звичайно, складність та багатостадійність процесу підготовки й обліку об’єктів приватизації може пояснюватися бажанням законодавця звести до мінімуму факти фальсифікації та корупції під час зазначеного процесу, однак у будь-якому випадку необхідно відшукати баланс, який задовольнятиме інтереси всіх учасників.

По-перше, формування та затвердження переліків об’єктів, що підлягають приватизації, включає такі етапи: подання уповноваженими органами управління державним майном до 1 жовтня державним органам приватизації пропозиції стосовно включення об’єктів права державної власності до переліку об’єктів, що підлягають приватизації на наступний рік; подання потенційними покупцями заяв про включення об’єктів права державної власності до відповідного переліку об’єктів великої або малої приватизації; розгляд відповідними органами приватизації протягом 3 днів зазначених заяв; надання уповноваженими органами управління державним майном протягом 15 днів згоди на приватизацію; щодо включення об’єкта до переліку малої приватизації – розгляд органом приватизації заяви та прийняття рішення (30 днів) та повідомлення заявника і всіх зацікавлених осіб про прийняте рішення (5 днів); щодо об’єктів великої приватизації – заявники та зацікавлені особи повідомляються про прийняте Кабінетом Міністрів України (щодо затвердження переліку об’єктів великої приватизації) рішення протягом 15 днів.

По-друге, порядок прийняття рішення про приватизацію складається з таких етапів: прийняття рішення про приватизацію об’єкта, який включено до переліку об’єктів державної власності, що підлягають приватизації державними органами приватизації (30 днів); опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об’єкта (5 днів); протягом 1 місяця відбувається передача органами управління об’єктами приватизації функцій з управління такими об’єктами (пакетами акцій, майном) державним органам приватизації.

Аналізуючи вищевикладене, постає запитання про те, чи насправді такі механізми сприятимуть ефективній реалізації задуму законодавця – прискоренню економічного зростання та якнайшвидшому залученню іноземних і внутрішніх інвестицій?

Крім того, важливим є той факт, що з дня прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства чи пакета акцій (частки) господарського товариства і до переходу права власності до покупця без згоди органів приватизації такі підприємства (товариства), їх уповноважені органи управління не мають права на вчинення значних правочинів (еквівалент сумі коштів/товару, що перевищує 10% від вартості активів підприємства), укладення кредитних договорів, вчинення правочинів, предметом яких є відчуження нерухомого майна підприємства, а також укладення договорів оренди.

Зазначені рішення спрямовані, насамперед, на забезпечення можливості повно та точно оцінити вартість активу. Крім того, потенційному покупцю надаються додаткові гарантії збереження об’єкта приватизації, оскільки неможливою буде ситуація, за якої суб’єкт, розраховуючи придбати відповідне майно (корпоративні права), в результаті отримає неліквідний актив.

Суперечливі моменти та думки про світле майбутнє

Окремої уваги заслуговує «неординарна» новела авторів Закону щодо визначення права, яке застосовується до регулювання договору купівлі-продажу об’єкта великої приватизації. Так, п. 7 Розділу V «Прикінцеві та перехідні положення» Закону встановлено: «До 01.01.2021 р. за результатами опрацювання коментарів та пропозицій потенційних покупців до проекту договору купівлі-продажу об’єкта великої приватизації у порядку, встановленому ч. 9 ст. 19 цього Закону, орган приватизації має визначити в договорі купівлі-продажу об’єкта великої приватизації, що договір регулюється англійським правом, крім положень про перехід права власності, які регулюються імперативними нормами права України, та відповідно до положень Закону України «Про міжнародне приватне право».

У зв’язку з цим необхідним є приведення позиції Головного юридичного управління Верховної Ради України, яка викладена у Зауваженні до тексту законопроекту від 15.01.2018 р.

Вищезазначені положення не узгоджуються з нормами Конституції України, оскільки органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Таким чином, всі відносини, що виникають у процесі приватизації, в яких одним із суб’єктів є орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, регулюються Конституцією та законами України. Крім того, законодавство України містить імперативні норми стосовно встановлення форми договору щодо нерухомого майна, яка повинна визначатися саме законодавством України.

Ще одним цікавим моментом Закону є положення, яким начебто встановлюються додаткові гарантії забезпечення прав інвестора (насамперед, іноземного). Відповідно до ч. 12 ст. 26 Закону, за згодою сторін у договорі купівлі-продажу об’єкта приватизації може передбачатися можливість вирішення спорів, що виникають між продавцем та покупцем у зв’язку з договором купівлі-продажу об’єкта приватизації або на його підставі, у міжнародному комерційному арбітражному суді. Загалом, це правильна ініціатива – вирішувати спори в більш незалежному органі.

На противагу вищезазначеній нормі хотілося б привести положення п. 2 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), відповідно до якого господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду. У ст. 22 ГПК України йде мова про те, що спір може бути переданий сторонами на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу, окрім деяких винятків. Спори під час вирішення справ, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 20 ГПК України, є саме такими винятками. Отже, залишається незрозумілим справжній намір законодавця при включенні норми про комерційний арбітраж до Закону та механізм її практичної реалізації.

Звичайно, наприкінці цієї статті буде відсутнє твердження про те, що цей огляд є всеосяжним, а також що висновки останнього є істинно правильними. Беззаперечним є той факт, що майже завжди будь-які зміни/новели українського законодавства супроводжуються як позитивною, так і негативною реакцією юридичної спільноти. Це фундамент конструктивної критики та юридичної публіцистики (що не менш важливо), яка за певних умов може стати шляхом до діалогу між правотворцями та правозастосовниками.

Не сталося дива і цього разу. Переваги положень Закону можуть стати додатковою перешкодою на шляху їх практичної реалізації, а недоліки – нівелюватися практикою та підходом до процесу приватизації з боку зацікавлених суб’єктів. Одним з головних завдань законодавця у такому випадку буде адекватне та своєчасне реагування на трансформацію відповідних правовідносин, адже закон і право повинні розвиватися разом із суспільством та його сьогоднішніми потребами.

Підписуйтесь на "Юридичну Газету" в FacebookTwitterTelegramLinkedin та YouTube.


0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати