25 вересня 2018 року Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини та Програми USAID «Права людини в дії» провів круглий стіл «Перехідне правосуддя як шлях подолання наслідків конфлікту та збройної агресії».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Одним із ключових питань заходу було напрацювання Україною власної моделі перехідного правосуддя. У круглому столі взяв участь Микола Гнатовський, президент Європейського комітету з питань запобігання катуванням та перший віце-президент Української асоціації міжнародного права. Його виступ був присвячений міжнародно-правовим параметрам українського правосуддя перехідного періоду. Пропонуємо ознайомитись із виступом експерта.
«Нам доведеться робити більше, ніж те, що ми до цього часу не виконали»
Виступ присвячений, власне, міжнародно-правовим параметрам, тобто тим речам, які в будь-якому разі повинні бути включені у наш український варіант, що зобов'язує нас враховувати міжнародне право при виборі нашої власної моделі постконфліктного і перехідного правосуддя. Але при цьому я хотів би одразу зазначити, що вся ця робота є наразі підготовчою, оскільки перехідне правосуддя – це правосуддя переходу від чогось до чогось. Так, напевно, від війни до миру. Постконфліктне правосуддя, що часто використовується як паралельний термін, – це правосуддя, яке починається після завершення конфлікту. А ми ще далеко не там, і ми не знаємо, коли настане край цьому збройному конфлікту. Тому тут, я думаю, треба розуміти, що ці процеси нерозривно пов'язані із роботою України під час конфлікту у зв'язку із тими міжнародно-правовими зобов'язаннями, що Україна має, у зв'язку із тими рамками, які встановлює міжнародне право для держав у стані масового насильства чи збройного конфлікту. І тут є важливе міркування: Україна до цього часу, на жаль, не може констатувати, що вона повною мірою виконує всі свої міжнародно-правові зобов'язання, які у неї є зараз, на етапі збройного конфлікту. З евентуальним завершенням збройного конфлікту нам доведеться робити більше, ніж те, що ми до цього часу не виконали. Тобто нам доведеться створювати модель, яка дозволить забезпечити сталий мир в Україні, і котра сприятиме максимально оптимальному залагодженню тих величезних ран, котрі завдані нашому суспільству збройним конфліктом.
І ще одне вступне зауваження полягає в тому, що для того, щоб постконфліктне правосуддя залагодило проблеми, які є всередині українського суспільства, останнє, в ідеалі, мало б бути залишене в спокої зовнішніми чинниками. Ми всі прекрасно розуміємо, звідки почався збройний конфлікт, що зараз триває. Ми прекрасно розуміємо, що одна зі стратегій, яка застосовується державою-агресором, полягає у тому, щоб вносити подальший розкол в українське суспільство, щоб максимально запобігати зближенню позицій різних частин українського суспільства. Зокрема йдеться про тих осіб, котрі опинилися на території, що зараз не контролюється українським урядом, і котрі вже багато років піддаються дуже масованій інформаційній кампанії, яка завдає не менше шкоди, ніж, власне, зброя держави-супротивниці.
Що стосується міжнародно-правових параметрів для перехідного правосуддя в Україні і того, що Україна має робити ще до етапу перехідного правосуддя. Треба розуміти, що ми опинилися у достатньо рідкісній ситуації, тому що Україна на момент виникнення збройного конфлікту взяла на себе всі можливі зобов'язання європейської держави у сфері прав людини, у сфері міжнародного гуманітарного права, і, загалом, навіть у сфері міжнародного кримінального права. Хоча, дійсно, вкотре погоджуюся з шановним Григорієм Михайловичем Немирею про необхідність завершити процес логічно – і все ж таки ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду. Але і поза тим майже всі зобов'язання, що випливають з Римського статуту, Україна на себе взяла. І, власне, ратифікація Римського статуту лише перетворить Україну на повноцінну державу-учасницю цього договору, не додаючи їй суттєвих зобов'язань понад ті, що вже взяті.
Три міжнародно-правові режими, які необхідно враховувати при обранні і впровадженні моделі перехідного правосуддя
Так от, що ми маємо? Ми маємо три, так би мовити, парадигми, три міжнародно-правові режими, що необхідно враховувати при обранні та впровадженні моделі перехідного правосуддя. По-перше, це парадигма захисту прав людини відповідно до Європейської конвенції з прав людини. По-друге, це парадигма міжнародного гуманітарного права в частині ведення збройного конфлікту, а також подолання його наслідків. І, по-третє, це парадигма міжнародного кримінального права в тому, що стосується переслідування воєнних злочинців і інших осіб, які вчинили злочини проти міжнародного права, зокрема, злочини проти людяності й інші серйозні порушення прав людини, наприклад, такі, як катування, позасудові страти тощо.
Що стосується першої частини із правами людини, то ми маємо розуміти, що із самого початку збройного конфлікту, і сьогодні, і завтра, і через 10 років для України будуть актуальними насамперед статті 2 та 3 Європейської конвенції з прав людини. Це право на життя і заборона катувань та інших видів неналежного поводження, які передбачають не тільки негативні, але і позитивні зобов'язання. Це і наявність кримінального законодавства, яка дозволяє притягати до відповідальності тих, хто порушує ці права, і проведення ефективного розслідування будь-яких ситуацій, де право на життя чи заборона катувань були порушені.
І в цьому сенсі неможливо переоцінити важливість, нарешті, внесення необхідних змін до українського законодавства, до Кримінального кодексу України: нарешті, приведення Розділу ХХ Особливої частини Кримінального кодексу України у відповідність з її зобов'язаннями за міжнародним гуманітарним правом, міжнародним кримінальним правом, правами людини. Цей законопроект розроблений Міністерством юстиції разом з експертною групою. І я дуже сподіваюся, що уряд спроможеться його внести до Верховної Ради України найближчим часом. Це і безпосередньо ефективні розслідування, навіть на підставі того законодавства, яке є зараз. І це, звичайно, робота судів. Тобто те, що ці розслідування та процеси мають давати результат, а саме: встановлення та притягнення до відповідальності винних.
Що стосується парадигми міжнародного гуманітарного права, то йдеться не лише про ведення збройного конфлікту, а й про осіб, затриманих у зв'язку зі збройним конфліктом, про військовополонених, про осіб, що зникли безвісти, а також і про поводження з померлими і загиблими – це теж питання міжнародного гуманітарного права, вони також обов'язково мають враховуватися в цій моделі.
І в тому, що стосується міжнародного кримінального права, зобов’язання значною мірою збігаються з тими, які в України вже є за Європейською конвенцією з прав людини. Знову-таки, притягнення до відповідальності воєнних злочинців – це вимагається і нашими зобов'язаннями з прав людини, і зобов'язаннями з міжнародного кримінального права, як і належне документування злочинів, і проведення відповідних ефективних розслідувань. Якщо є ефективні розслідування в Україні – значить, Україна виконає вимоги принципу комплементарності, який лежить в основі роботи Міжнародного кримінального суду. І в такому разі не буде потреби для Міжнародного кримінального суду звертатися до більшості злочинів, які вчинені на території України, тому що Україна повинна бути готова для того, щоб виконувати своє зобов'язання з їхнього розслідування. Основний тягар щодо цих розслідувань все одно буде лежати не на Гаазі, а на Києві – на Україні, на її правоохоронних органах і судах. І в такому разі зникають будь-які підстави побоювань, зокрема, щодо ратифікації Римського статуту, тому що це все буде в руках українських слідчих, українських суддів та української правоохоронної системи. А на допомогу Міжнародного кримінального суду можна буде сподіватися в частині притягнення до відповідальності тих осіб, до яких об'єктивно дотягнутися українська юстиція не може, які перебувають за кордоном і які, можливо, обіймають певні посади, що дають їм імунітет від українського правосуддя, але не дають імунітет від правосуддя в Міжнародному кримінальному суді.