Наш час інтенсивного розвитку медіа-простору та надто великого потоку інформації змушує ставитись до неї більш прискіпливо. Люди починають більше уваги приділяти змісту інформації про себе, адже відновлювати свою репутацію, зіпсовану недостовірними відомостями, доволі важко та затратно. Останнім часом кількість судових справ про захист честі та ділової репутації зростає у геометричній прогресії, чому сприяють ЗМІ, які наввипередки намагаються поширити віднайдену «сенсацію» на своєму ресурсі. Проте є межі дозволеного, які бажано знати.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
З ухваленням 2003 року Цивільного кодексу України знайшли своє відображення особисті немайнові права фізичних осіб, а норми цього документа визначають зміст, гарантії та способи захисту таких прав. Також законодавець визнав існування ділової репутації юридичних осіб, що може стати об’єктом посягання, а отже, і захисту. У своїй практиці з розгляду справ щодо захисту честі та ділової репутації суди нині використовують два основні документи: постанову Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди та постанову Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», в яких ВСУ надав свої рекомендації щодо вирішення цієї категорії спорів.
З 2009 року підходи до вирішення цієї категорії спорів суттєво не змінились, проте є певні зрушення, які дають підстави вважати, що особи, які зазнали посягання на свої особисті немайнові права, отримуватимуть компенсацію за власні хвилювання та можуть сподіватись на відновлення порушеного права. Непоодинокі випадки, коли обирається неправильний спосіб захисту прав, і, як наслідок, у задоволенні позову відмовляється.
Суб’єкти та категорії інформації
З аналізу судової практики можна виокремити кілька основних суб’єктів справ про захист честі та ділової репутації, що найчастіше стають об’єктами пильної уваги з боку ЗМІ. Такими суб’єктами, зокрема, є публічні та громадські діячі, посадові особи підприємств та органів державної влади, політики, компанії за участі таких осіб у складі засновників чи керівників. Непоодинокі випадки, коли є необхідність висвітлення інформації про публічну особу (особливо державного діяча) через оприлюднення відомостей про членів її сім’ї та їхню діяльність. Можна знайти чимало репортажів, де чиновника викривають через статки членів сім’ї або їхній зв’язок із бізнесом. Водночас у суді, як правило, виступають автори сюжетів або публікацій та засоби масової інформації, які поширили цю інформацію. Отже, суб’єктами таких правовідносин можуть бути фізичні та юридичні особи. Проте не завжди ЗМІ є належним відповідачем у справі, якщо він виклав інтерв’ю іншого діяча, який поширив відповідну інформацію, або просто виклав на своєму ресурсі раніше поширену інформацію. В кожному випадку необхідно правильно визначити коло суб’єктів, що задіяні успорі, виявити належного відповідача та висунути правильні вимоги про захист та відновлення порушеного права до кожного з них.
Необхідно приділяти увагу категорії інформації, яка буде поширена або вже такою є, оскільки це має значення для визначення належного способу захисту права.
Чинне законодавство вирізняє дві основні категорії інформації – інформація з відкритим та з обмеженим доступом (ст. 20 ЗУ «Про інформацію»). До інформації з обмеженим доступом належить конфіденційна, таємна та службова інформація (ст. 21 ЗУ «Про інформацію»). Так, наприклад, інформація про особу є конфіденційною за певними винятками (доступ до інформації про доходи державних службовців є відкритим). І нерідко при поданні позову посилаються саме на розголошення конфіденційної інформації, наслідком чого має бути відшкодована моральна шкода.
Наприклад, ЗМІ розголошують інформацію про членів родини чиновника чи публічної особи. Як наслідок маємо подання позовів з посиланням на неправомірне втручання в особисте життя. Проте суди стали більше приділяти уваги поняттю «публічна особа» та межам можливої критики діяльності державних та громадських діячів з огляду на міжнародні норми та практику.
Враховуючи положення вітчизняного законодавства, склалася така ситуація. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя, які можуть бути розголошені лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за згодою особи (ст.301 ЦК України). Відповідно до ст. 302 ЦК України збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Вказане випливає також зі ст.21 ЗУ «Про інформацію».
Проте, якщо стороною спору є громадський або публічний діяч, суди враховують міжнародні акти. По-перше, посилаються на рекомендації Резолюції 1165(1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність приватного життя, згідно з якою публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади, користуються державними ресурсами, а також ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті. А по-друге, керуються положеннями Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету міністрів Ради Європи, зокрема, статей 3,4,6, з яких вбачається, що, оскільки посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодились виставити себе на публічне політичне обговорення, вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у ЗМІ з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. У зв’язку з чим межа допустимої критики стосовно політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи, оскільки публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їхніх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.
Щодо посилань у деяких випадках на поширення інформації про особисте життя, то варто зауважити, що дуже важко відрізнити, чи поширена інформація справді про особисте життя, чи ні. Прямої відповіді не подає ані законодавство, ані судова практика. Слід звертатись до загальних та усталених правил, за якими можна трактувати та зараховувати інформацію до категорії особистого життя. В будь-якому випадку оцінка всіх чинників має відбуватися із застосуванням системного підходу та відображати всі обставини: статус суб’єктів правовідносин, категорію та критерії поширеної інформації, чи подана вона некоректно або недостовірно тощо. А оскільки вітчизняні суди, з огляду на відсутність в українській практиці та законодавстві достатніх прикладів, дедалі частіше звертаються до міжнародної практики, то арсенал способів, механізмів та доводів для сторін значно розширюється.
Критерії, за якими інформація вважатиметься недостовірною
З огляду на «обов'язки та відповідальність», які випливають із прав на свободу вираження поглядів, гарантія ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод стосовно висвітлення питання загального інтересу надається журналістам із застереженням, що вони повинні діяти добросовісно й забезпечити точність та надійність інформації.
Також суди звертаються до практики Європейського суду з прав людини, відповідно до позиції якого, попри те, що помилкові твердження є невідворотними під час вільного обговорення, водночас має бути наявною достатнє фактичне підґрунтя для такого судження, оскільки навіть оціночне судження без будь-якої фактичної основи може бути надмірним.
Отже, для визначення підстав притягнення до відповідальності поширена інформація має відповідати таким основним критеріям: вона має бути недостовірною (тобто не відповідати дійсності), або може бути викладена неповно чи викривляти зміст відомостей про особу (розцінюється як недостовірна інформація), а також така інформація повинна бути негативною про особу.
Способи захисту свого права
Більшість позовів пред’являються із вимогами про спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди. Проте коло способів захисту є ширшим, а неправильно обраний спосіб захисту може стати причиною відмови у задоволені позову.
За вимогами чинного законодавства та усталеної практики можна виокремити такі основні способи захисту уцій категорії справ: спростування недостовірної інформації відповідно до ст. ч. 1 ст. 277 ЦК України, заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові прававідповідно до ст. 278 ЦК України, зобов’язання надати можливість відповіді на поширену інформацію та/або власне тлумачення відповідно до ст. 37 ЗУ «Про пресу», відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідно до ст.ст. 16, 23 ЦК України. Проте цей перелік не є вичерпним.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені у засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона може скористатися наданим їй відповідним законом правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому ЗМІ з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм оцінку. При цьому, суди зазначають, що визнання таких тлумачень або думки іншої особи як поширення недостовірної інформації не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки визнати недостовірною можна лише ту інформацію, яка містить фактичні дані. Отже, власні висловлювання особи щодо певних обставин та фактів, які, хоча і принижують честь особи, не можуть оцінюватись з погляду достовірності, а отже, і спростовуватись не можуть.
Достатньо часті випадки, коли заявляються вимоги про зобов’язання не вчиняти дій з поширення інформації стосовно певної особи на майбутнє. В такому випадку слід зазначити, що суди єдині у своїй більшості в думці про те, що суд не може ухвалювати рішення на майбутнє, оскільки такий захист не визначений законодавством.
Грошове відшкодування моральної шкоди
Ще кілька років тому сподіватись на грошову компенсацію було марним. Суди, задовольняючи вимоги про спростування недостовірної інформації або надання права на відповідь, відмовляли у вимогах про стягнення грошової компенсації моральної шкоди. Проте останнім часом суди таки почали стягувати грошову компенсацію. Втім, викликає захоплення єдність у визначені розміру такої компенсації незалежно від особи, чиї права порушені, її публічності та упізнаваності серед громадськості, ЗМІ, яке поширило інформацію, та інших суттєвих чинників. Суди, наче під гіпнозом, стягують в більшості випадків грошову компенсацію у розмірі 10 000 грн, рідше йдеться про суму до 50 000 грн. Наявні випадки присудження значних сум грошової компенсації – це радше виняток, аніж правило.
Критерії, які має оцінити суд, визначаючи грошову компенсацію, наведені у ст. 23 ЦК України. Надані і роз’яснення ВСУ у згаданій Постанові Пленуму № 1 від 27 лютого 2009 року. Проте суди не здійснюють такої оцінки фактично, формально надаючи короткий опис, чому підлягає стягненню менша, аніж заявлено, сума. Сподіватись на значні зрушення у цьому питанні, зважаючи на критичне ставлення у вітчизняній практиці до такої категорії, як честь та гідність, не доводиться. Проте, можливо, все ж таки колись це питання буде зрушене з мертвої точки та практика ширше дивитиметься на питання оцінки сумірності захисту прав особи з огляду на завдану репутації особи шкоду.
Підсумки
Як свідчить практика, за останній чассаме публічні та громадські діячі частіше потрапляють на шпальти чи у сюжети ЗМІ. В гонитв іза сенсацією ЗМІ наперебій намагаються віднайти компромат. Нажаль, не завжди встигають або не бажають перевірити зміст отриманої інформації, викладаючи її, як є. Висока швидкість та суттєвий обсяг розвитку інформаційного простору задають темп, який наздоганяти дуже важко. Наявність прогалин у законодавстві, звичаях, та, можливо, етичних правилах поведінки спричиняє збільшення кількості звернень осіб за захистом своїх прав у суді та поновлення репутації у примусовому порядку. Нині зміст ухвалених судових рішень дає підстави говорити про достатньо якісний та єдиний підхід до вирішення спорів цієї категорії. Сподіваємось, розвиток захисту немайнових прав осіб рухатиметься далі у правильному напрямі та особи отримуватимуть належне відновлення своїх прав та компенсацію за допущене проти них порушення.