03 жовтня 2018, 12:18

Наказне провадження

Наказне провадження про практику застосування процесуальної новели господарськими судами

Опубліковано в №40 (642)

Юлія Стусова
Юлія Стусова «Evris» старший юрист
Юлія Шишка
Юлія Шишка «Evris» адвокат

Наказне провадження – це інститут, що з’явився в господарському процесі після набрання чинності новою редакцією Господарського процесуального кодексу України 15.12.2017 р.

Ще на стадії обговорення проекту ГПК України серед юристів точилося чимало дискусій навколо того, чи взагалі доцільно впроваджувати відповідний інститут в господарському процесі. Активні критики наполягали на тому, що нововведення не відповідає принципам гласності та змагальності судочинства, озвучувалися побоювання, що наказне провадження може стати інструментом зловживань та навіть рейдерських захоплень. Приводом для таких побоювань стали особливості процедури стягнення на підставі судового наказу, оскільки:

  • розгляд відповідної заяви здійснюється протягом 5 днів з моменту її надходження без повідомлення заявника і боржника та без проведення судового засідання (ст. 154 ГПК України);
  • не визначено, які докази можуть вважатися належним підтвердженням існування грошової заборгованості, щоб вимога про її стягнення могла бути заявлена в наказному провадженні;
  • під час розгляду вимог у порядку наказного провадження суд не розглядає обґрунтованість заявлених стягувачем вимог по суті (п. 7 ч. 1 ст. 155 ГПК України);
  • судовий наказ не підлягає оскарженню в апеляційному порядку (ч. 3 ст. 154 ГПК України). Прихильники відповідної новели посилалися на позитивний досвід існування аналогічних процедур в європейських юрисдикціях та наголошували, що новий інститут навряд чи стане інструментом зловживань, адже судовий наказ:
  • може бути скасований за заявою боржника, поданою протягом 15 днів з дня вручення йому судового наказу, яка має бути розглянута судом не пізніше ніж через 2 дні після її подання (ч. 1 ст. 157 ГПК України);
  • може видаватися виключно за результатами розгляду вимог, які відповідають таким критеріям (ст. 148 ГПК України): вимога про стягнення грошової заборгованості виникла за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі; сума вимоги не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для праце здатних осіб.

Водночас найбільш дискусійним залишалося питання стосовно того, які саме докази в цьому випадку можуть вважатися належним підтвердженням існування грошової заборгованості, адже суд має право відмовити у видачі судового наказу, якщо з поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги (ст. 152 ГПК України). Відповідь на це питання мала надати саме судова практика.

Після спливу більше ніж 9 місяців з моменту набрання чинності новою редакцією ГПК України можна говорити про певні тенденції за результатами розгляду відповідних заяв стягувачів. Зокрема, вже усталеним можна назвати підхід, відповідно до якого не підлягають розгляду в порядку наказного провадження вимоги про стягнення 3% річних, штрафних санкцій, збитків, інфляційних втрат. Судові накази видаються за результатами розгляду вимог про стягнення основної заборгованості.

Водночас вимоги про стягнення 3% річних, штрафних санкцій, збитків, інфляційних втрат у межах наказного провадження суди не задовольняють. Відмовляючи у видачі наказів за цією категорією вимог, суди наголошують на тому, що вони не відповідають приписам ст. 148 ГПК України (не є вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій формі), зазначаючи, що заявники можуть звернутися з відповідними вимогами в порядку позовного провадження. Як приклад, можна навести постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.03.2018 р. у справі №910/1002/18 та ухвалу Господарського суду м. Києва від 30.03.2018 р. у справі №910/3640/18.

Щодо доказів, які можуть вважатися належним підтвердженням заборгованості в наказному провадженні, то наразі передчасно стверджувати про наявність певного усталеного підходу. Задовольняючи заяви про видачу судових наказів, у більшості випадків суди в мотивувальній частині наказу взагалі не вказують, які докази були надані на підтвердження існування заборгованості, обмежуючись лише посиланням на те, що з відповідною заявою звернулася особа, якій належить право вимоги за договором, а також що сума грошової вимоги, заявлена до стягнення, не перевищує суми, визначеної ч. 1 ст. 148 ГПК України. Наприклад, саме такими аргументами обмежився суд, задовольняючи заяву про видачу судового наказу у справі №904/2553/18, що розглядалася Господарським судом Дніпропетровської області.

Водночас, відмовляючи у задоволенні заяв про видачу наказів, суди нерідко вказують на те, що заявники не надали належних доказів безспірності заявлених вимог. Однак мотиви, з яких суд дійшов відповідних висновків, в ухвалах про відмову в задоволенні заяв про видачу судових наказів здебільшого не наводяться. Як приклад, можна навести ухвалу Господарського суду м. Києва від 12.04.2018 р. у справі №910/3807/18. У видачі наказу було відмовлено у зв’язку з тим, що «матеріалами справи не підтверджується безспірна заборгованість боржника за укладеним між сторонами письмовим договором». Проте суд жодним чином не мотивує свій висновок.

Видається, що відсутність логічних аргументів у судових наказах та ухвалах про відмову в задоволенні заяв про їх видачу не сприятиме популяризації інституту наказного провадження як альтернативи позовному. У разі невизначеності критеріїв безспірності вимог під час звернення до суду кредитори надаватимуть перевагу позовному провадженню, що не дозволить досягти основної мети нового інституту – розвантаження судів.

Хоча найгірші побоювання критиків про використання наказного провадження як способу зловживань поки що не справджуються, говорити про його ефективність також передвчасно. Водночас саме від формування судами єдиного підходу до визначення критеріїв «безспірності» вимог залежить, наскільки широко буде використовуватися новий інститут у майбутньому.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати