Популярні матеріали

23 травня 2016, 18:26

Вчасно збанкрутілий

Оскарження договорів, укладених особою, щодо якої порушено провадження у справі про банкрутство

Сергій Кирич
Сергій Кирич «FCLEX, ЮФ» радник
Михайло Луцький
Михайло Луцький «FCLEX, ЮФ» юрист

В Україні склалася доволі стійка тенденція використання боржником судової процедури банкрутства для уникнення або мінімізації майнової відповідальності перед кредиторами, які часто залишаються беззахисними у такій ситуації.

Відповідно до даних міжнародного дослідження «Doing business» в Україні в межах судової процедури банкрутства коефіцієнт повернення ресурсів кредитору становить лише 8,3% від заборгованості. Як наслідок, Україна лише на 161 місці серед 165 держав.

При формуванні зазначеного рейтингу враховувалися такі показники як середня тривалість процедури банкрутства (2,9 року), витрати кредиторів на судову процедуру, коефіцієнт ефективності нормативно-правової бази тощо.

Слід відзначити, що часто невисокий рівень задоволення вимог кредиторів і, як наслідок, низьку ефективність процедури банкрутства пов’язують з недобросовісними діями боржника, які вчиняються ним ще задовго до початку процедури банкрутства.

Зокрема, практикується укладення боржником правочинів без наміру створення реальних правових наслідків, обумовлених цими правочинами, тобто без мети та можливості реального виконання сторонами зобов’язань, узятих на себе обов'язків.

Найчастіше в момент укладення правочинів такого характеру підприємство вже знаходиться у стані стійкої неплатоспроможності й нездатне виконувати взяті на себе зобов’язання. Подібні правочини спрямовуються виключно на створення штучної заборгованості у боржника перед іншими пов’язаними особами та, як наслідок, створюється безпідставне домінуюче становище визначеного кредитора чи кредиторів у процедурі банкрутства. Такі дії боржника та пов’язаного кредитора надають можливість останньому отримати визначену кількість голосів у комітеті кредиторів та певний контроль, повноваження у процедурі банкрутства.

Правочини, спрямовані на створення штучної заборгованості боржника, порушують не лише положення ст. 10, 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон), а й положення Цивільного кодексу України, зокрема ст. 203, 215, 234 та ін.

Верховний Суд України у своїй постанові від 24.06.2015 р. у справі №3-358гс15 з цього приводу зазначив, що включенням до реєстру кредиторських вимог, штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушується цивільне право кредитора (позивача) на задоволення його вимог, а також його майнові інтереси.

При оскарженні кредиторами договорів боржника, спрямованих на створення штучної заборгованості, була наявна певна непослідовність та невизначеність судової практики, оскільки оскарження відбувалось у межах окремого позовного провадження або в самій процедурі банкрутства.

Чи можливе оскарження в рамках позовного провадження?

На прикладі постанови Вищого господарського суду України від 23.04.2015 р. у справі №905/5359/13-908/4643/14 бачимо, що суд касаційної інстанції дійшов висновку, що спори про визнання правочину недійсним без посилань на ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (на підставі лише положень ЦК України) повинні розглядатися в окремому позовному провадженні.

Така правова позиція підтверджується також постановою Вищого господарського суду України від 12.01.2016 р. у справі №908/4803/14, який зазначив, що справи у відповідних спорах належать до виняткової підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (ст. 16 Господарського процесуального кодексу України), та розглядаються у позовному провадженні, на відміну від заяв про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника (ст. 20 Закону), які розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство.

Зазначену позицію суди касаційної інстанції, зокрема, пояснюють тим, що вимоги кредитора можуть бути пред’явлені також і до іншої особи, яка не є учасником у справі про банкрутство. При цьому суди зазначають, що недосконалість форми договору або дефекти в суб'єктному складі, які призводить до визнання правочину недійсним у судовому порядку в рамках окремого позовного провадження, не завжди мають наслідком порушення прав законних кредиторів та виникнення необхідності перегляду реєстру кредиторських вимог.

Так, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у ст. 20 встановлює чіткий перелік підстав визнання недійсними правочинів боржника після порушення провадження у справі про банкрутство або одного року, що передував такому порушенню, а саме: боржник безоплатно відчужив майно, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов’язання раніше встановленого строку; боржник відчужив чи придбав майно за цінами нижчими або вищими за ринкові тощо.

Однак положення зазначеної статті не завжди дають змогу в судовому порядку визнати недійсним договір, зокрема спрямований на створення штучної заборгованості боржника, а тому у кредитора виникає необхідність обґрунтовувати свою позицію нормами Цивільного кодексу України та іншими нормативно-правовими актами залежно від виду правовідносин.

Як наслідок, виникає питання, яким чином повинно відбуватися оскарження правочинів боржника: в рамках окремого позовного провадження чи в рамках справи про банкрутство?

Позиція Верховного Суду України.

Щодо цього питання Верховний Суд України у постанові від 13.04.2016 р. у справі №3-304гс16 надав відповідний висновок щодо оскарження правочинів боржника в рамках окремого позовного провадження чи справи про банкрутство.

При цьому Верховний Суд України виходив з того, що згідно з п. 2, 7 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, справи про банкрутство підвідомчі господарським судам; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником.

Ч. 9 ст. 16 ГПК України (виняткова підсудність справ) передбачено, що справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

До того ж зазначені норми перетинаються з положеннями ч. 4 ст. 10 Закону, згідно з якою суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником тощо.

Верховний Суд України, провівши системний аналіз положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», дійшов висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство, останній перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника. У такому випадку спеціальні норми Закону мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, відповідно, можуть бути визнані недійсними у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого, конкурсного кредитора або розпорядника майна тощо.

За умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони мають розглядатися та вирішуватися господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Стосовно посилання судів, зокрема й Вищого господарського суду України, на положення ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» як на єдину норму законодавства, що може бути підставою для визнання недійсними правочинів (договорів) у межах провадження справи про банкрутство, Верховний Суд України вказав, що з огляду на сферу регулювання цього Закону загалом і за змістом ст. 20 вона є спеціальною щодо загальних підстав, передбачених, насамперед, Цивільним кодексом України, для визнання правочинів недійсними.

Тобто, ст. 20 Закону слід розглядати як таку, що передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, які виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

Як результат, положення ст. 4, 104, 110-112 ЦК Закону слід розглядати частиною цивільного законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон, а також норм ЦК, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника. Так, визнання правочину недійсним є одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів за ст. 16 ЦК. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 ЦК.

До того ж Верховний Суд України зазначив, що Цивільний кодекс України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку. При цьому визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, на вимогу однієї зі сторін або іншої зацікавленої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину. Як наслідок, найбільш логічно розглядати спори зазначеного характеру в масиві судових процедур, стороною яких є боржник. До того ж суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника, найбільш повно обізнаний зі всіма нюансами та юридичними фактами, які, зокрема, призвели до самого банкрутства.

У контексті зазначеного, саме суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника, найлегше дослідити обставини зв'язку оспорюваного правочину зі спробою боржника та пов'язаних кредиторів створити штучну заборгованість для збільшення голосів у комітеті кредиторів та забезпечення контролю над самою процедурою банкрутства.

Однак залишається відкритим питання щодо можливості оскарження правочинів, спрямованих на створення штучної заборгованості боржника, в рамках процедури банкрутства, у разі укладення такого правочину більше ніж за рік до порушення провадження у справі про банкрутство. З одного боку, відповідно до ст. 20 Закону, однорічний строк є присічним, однак цей строк підлягає застосуванню при оскарженні правочину з підстав зазначеної статті Закону. У випадку ж визнання недійсним договору боржника на підставі норм Цивільного кодексу України, суд, у провадженні якого перебуває провадження у справі про банкрутство, не зобов'язаний дотримуватися строку, передбаченого ст. 20 Закону.

Як врегульовувати?

Зважаючи на те, що суд у справі про банкрутство, насамперед, зобов'язаний максимально сприяти повному задоволенню вимог законних кредиторів, проводити нагляд за діяльністю боржника (задля уникнення укладення договорів, спрямованих на погіршення майнового стану боржника, передачі активів іншим особам, створення штучної заборгованості), то в суді, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, має бути найширший набір процесуальних інструментів при оцінці господарської діяльності боржника.

      Слід додати, що вирішення окресленої проблеми не потребує законодавчого втручання на рівні внесення змін до положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» чи інших нормативно-правових актів.

Більш нагальною є конкретизація позиції Верховного Суду України стосовно цього питання в Пленумі щодо судової практики у справах про банкрутство, зокрема й щодо порядку оскарження договорів боржника не з підстав, передбачених ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Підсумовуючи та враховуючи позицію Верховного Суду України, оскарження правочинів вищезазначеного характеру повинно відбуватися у комплексі з іншими судовими процедурами у справі про банкрутство, зважаючи на характерні ознаки та мету таких договорів.

Підписуйтесь на "Юридичну Газету" в FacebookTwitter, Linkedin та YouTube.


0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати