Популярні матеріали

02 березня 2017, 13:26

Поза межами розуміння

Аналіз судової практики: рішення що вплинули на правозастосування у справах про банкрутство або відновлення платоспроможності

Дарія Пісна
Дарія Пісна «Trusted Advisors» юрист

Чим ближче до фактичної реалізації судової реформи (формування нового Верховного Суду України), тим більше неоднозначних застосувань касаційними судами норм матеріального та процесуального права. Також це стосується практики у процедурах банкрутства. Все частіше Вищий господарський суд України відходить від позицій Верховного Суду України (далі – ВСУ), а саме від власної судової практики, сформованої протягом останніх 3-х років, ускладнюючи процедуру банкрутства.

Незважаючи на те, що практична реалізація Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом» є досить складною, а велика кількість прогалин призводить до проблем у застосуванні норм цього закону, судова практика за останній рік кардинально змінила порядок застосування норм закону, постійно відхиляючись від власних позицій в судових рішеннях.

 Останньою зміною, яка спантеличила більшість практиків, стало те, що при подачі заяви про порушення провадження у справі про банкрутство ініціюючий кредитор зобов’язаний, замість належно завірених копій доказів безспірності власних вимог, надавати оригінали таких доказів.

Так у низці постанов Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ), зокрема у справі №914/1542/15 від 09.11.2016 р. та у справі №911/1581/16 від 14.12.2016 р., суд дійшов такого висновку: «Процедура банкрутства є стадією процесу правосуддя та продовженням виконавчого провадження, тому з урахуванням імперативних приписів Закону про банкрутство до заяви ініціюючого кредитора подаються саме оригінали доказів безспірності його грошових вимог до боржника. Крім того, вказана вимога Закону про банкрутство обумовлена можливістю існування тільки лише однієї справи про банкрутство, оскільки п. 3 ч. 1 ст. 83 Закону про банкрутство передбачає, що господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника». На жаль, ВСУ не допустив до перегляду вищевказану неоднозначну та суперечливу постанову через не обґрунтованість цієї заяви.

Варто зазначити, що подача оригіналів із заявою про банкрутство не має імперативного припису в ст. 11 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а тому надання оригіналів із заявою про банкрутство фактично призведене до порушення права кредитора у разі припинення провадження у справі про банкрутство з будь-яких інших підстав. Вдруге звернутися із заявою без оригіналів документів особа не матиме змоги.

Суперечливим фактом є припинення провадження у справі про банкрутство з посиланням суду касаційної інстанції на відсутність оригіналів документів на етапі оскарження реєстрів вимог кредиторів, на етапі процедури санації чи навіть на етапі оскарження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу. Взагалі, це порушення норм процесуального права, а саме ст. 111-7, 111-9 Господарського процесуального кодексу України, що є виходом за межі наданих касаційній інстанції повноважень.

Наступними змінами, які вплинули на перебіг процедур банкрутства, були зміни до
п. 9 Інформаційного листа ВГСУ від 28.03.2013 р. №01-06 /606/2013 «Про Закон України «Про відновлення платоспроможності або визнання боржника банкрутом». Цими змінами визначено, що всі спори щодо майнових вимог до боржника розглядатимуться виключно в рамках провадження про банкрутство. Так, на думку Пленуму Вищого господарського суду України, введення такої норми повністю кореспондується зі ст. 16 Господарського процесуального кодексу України.

З одного боку, це досить логічний та правильний висновок, адже він дозволить сконцентрувати всі процеси в рамках однієї справи про банкрутство. Подібний висновок, зробив ВСУ у своїй постанові від 16.11.2016 р. у справі №908/560/16, зазначивши наступне: «За умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення майнових спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону №2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів».

Однак, з іншого боку, місцеві та апеляційні суди приймають неоднозначні рішення у випадку розгляду таких позовів у межах провадження у справах про банкрутство. Наприклад, місцевий суд, розглядаючи позов у межах провадження у справі №916/4933/16 про банкрутство, призначив експертизу та повністю зупинив провадження у справі про банкрутство, застосувавши при цьому посилання на ст. 79 ГПК України. У справі
№14-01/1494 суд апеляційної інстанції задовольнив клопотання про призначення експертизи та зупинив повністю провадження у справі про банкрутство з аналогічним посиланням.

Такі дії судів не узгоджуються з нормами закону про банкрутство, зокрема з тим, що процедура банкрутства не підлягає зупиненню. Винятком у такому випадку є лише процесуальне оскарження постанов та ухвал, які мають значний вплив на подальші дії у справі.

Окрім того, при розгляді позовних заяв у межах справи про банкрутство суди не дотримуються передбачених ГПК строків розгляду. До того ж не зовсім зрозумілим є процесуальний статус третіх осіб за майновим позовом у справі про банкрутство, а саме наявність у них права на оскарження постанов та ухвал, які стосуються безпосереднього розгляду справи про банкрутство, а не майнового позову в межах справи про банкрутство.

Суттєвих змін в судовій практиці зазнали права та порядок визначення вимог забезпечених кредиторів. Так, абз. 3 п. 21 Інформаційного листа ВГСУ від 28.03.2013 р. №01-06/606/2013 Про Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вказується, що у визначенні господарським судом розміру вимог кредитора, які забезпечені майном боржника, до уваги повинна братися оцінка майна, погоджена сторонами у відповідному договорі застави (іпотеки).

Щодо зазначених обставин, ВСУ було висловлено кілька правових позицій, зокрема у постанові №14/030 від 03.06.2014 р. у справі №25/5005/6641/2012 та у постанові від 26.08.2014 р. у справі №5024/948/2012.

Однак ВГСУ у своїй постанові від 09.08.2016 р. у справі №908/130/15-г дійшов іншого висновку: «У разі невиконання боржником основного кредитного зобов'язання, кредитор має право отримати задоволення своїх вимог, передбачених ст. 7 Закону України «Про іпотеку», від майнового поручителя, зокрема в процедурі банкрутства останнього, але виключно лише за рахунок проданого в ліквідаційній процедурі предмету забезпечення, тобто - незалежно від їх розміру вказані вимоги за їх правовою природою є забезпеченими. Обсяг задоволення вказаних вимог прямо залежить від вартості фактичної  реалізації предмета майнової поруки в ліквідаційної процедурі відповідно до вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

ВСУ ще не надав правового висновку щодо таких відносин, однак на сьогодні прийнято до розгляду низку заяв щодо перегляду подібних постанов Вищого господарського суду України.

Що стосується права забезпеченого кредитора на звернення із заявою про визнання кредитором з вимогами до майнового поручителя у випадку припинення основного боржника, то ВСУ у своїй постанові від 10.02.2016 р. №6-216цс14 зазначив: «що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов’язанням та його виключення з ЄДРЮО та ФОП не тягнуть за собою припинення зобов’язання, адже до цього іпотекодержателем було пред’явлено відповідну вимогу до іпотекодавця в позовному провадженні про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки він неналежним чином виконував взяте на себе зобов’язання по погашенню боргу».

Фактично, своїм висновком ВСУ встановив порядок звернення забезпечених кредиторів до майнових поручителів при припинені основного боржника, що значно вплинуло і на процедури банкрутства. Оскільки згідно з даними Реєстру судових рішень, у більшості випадків кредитори (банки, які заходяться у процедурах ліквідації) не мають права на звернення з подібними вимогами до майнових поручителів, виходячи з того, що відсутнє звернення про стягнення заборгованості з майнового поручителя в судовому порядку.

Також слід відзначити висновок ВГСУ стосовно питання про наявність повноважень у комітету кредиторів щодо прийняття рішення, як фактичного органу управління боржника щодо переходу до процедури ліквідації, санації чи укладення мирової угоди. Адже відповідно до Постанови Вищого господарського суду України від 06.07.2016 р. у справі №911/1164/13 Вищий господарський суд наголосив, «що за змістом ч. 2 ст. 27 Закону про банкрутство рішення про звернення до суду з клопотанням про перехід до наступної процедури банкрутства, у т. ч. ліквідації, приймається виключно зборами кредиторів, тоді як суди попередніх інстанцій при новому розгляді справи керувалися відповідним рішенням комітету кредиторів, датованим 26.11.2014 р.».

Виходячи з висновку суду, на сьогодні комітет кредиторів, як представницький орган Боржника, не має права приймати рішення щодо переходу до іншої судової процедури. Однак якщо більш ґрунтовно проаналізувати ст. 26, 27 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», то спостерігається певне неузгодження у цьому питанні. Законодавець наділяє збори кредиторів правом щодо прийняття рішення про перехід до наступної процедури, а вже в наступній нормі зазначає, що подібні рішення щодо переходу в ліквідацію чи санацію приймає комітет.

Зміна порядку правозастосування імперативних норм не залишила поза увагою і порядок оскарження постанов та ухвал у процедурі банкрутства. Так, наприклад, протягом року ВСУ зазначав про неможливість оскарження призначення розпорядника майна, керуючого санацією та ліквідатора (зокрема, у постановах у справі №903/33/15 від 23.12.2015 р. та у справі №916/2019/13 від 04.11.2015 р.), а також зробив висновок, що ст. 8 Закону має виключний перелік ухвал та постанов, які можуть оскаржуватися в касаційному порядку, вважаючи, що цей висновок повністю кореспондується зі ст. 55 Конституції України та практикою Європейського суду, особливо з рішеннями у справах «Сокуренко і Стригун проти України» від 20.07.2006 р., «Zand v. Austria».

Також варта уваги сутичка ВГСУ та ВСУ стосовно можливості касаційного оскарження недійсності результатів аукціону у справах про банкрутство. Так, ВСУ у своїй постанові від 19.10.2016 р. у справі №3-1165гс16 (903/623/13), предметом якої було визнання недійсними результатів аукціону, зробив висновок, що ухвали за результатом розгляду заяв про визнання недійсними результатів аукціону не підлягають касаційному оскарженню.

Проте ВГСУ у своїй постанові від 06.11.2016 р. у цій справі відхиляється від позиції ВСУ, викладеної у постанові №3-1165гс16, щодо розуміння змісту норми права ст. 8 Закону про банкрутство в частині касаційного оскарження визнання недійсними результатів публічних торгів (аукціону). ВГСУ вважає, що недопуск до касаційного оскарження суперечить ст. 8, 124, 129 (п. 8 ч. 3) Конституції України, Рішенню Конституційного Суду України від 11.03.2011 р. №2рп/2011 (абз. 11 пп. 3.3 п. 3 мотивувальної частини) та Рішенню Конституційного Суду України від 27.01.2010 р. №3-рп (абз. 6 п. 3 мотивувальної частини), попередній практиці ВСУ та системному аналізу ст. 1, 8, ч. 3 ст. 55 Закону про банкрутство в редакції з 19.01.2013 р.».

Однак, незважаючи на таку прагматичну позицію ВГСУ щодо неналежності висновків ВСУ, викладених у постанові від 19.10.2016 р., Верховний Суд України надалі виносить рішення щодо неможливості касаційного оскарження недійсності результатів аукціону в межах справи про банкрутство (Постанова Верховного суду України від 30.11.2016 р. у справі №910/31110/15).

Також не оминули зміни суб’єктивного складу учасників провадження у справі про банкрутство в частині надання процесуального права на оскарження. Постановою Вищого господарського суду України від 11.05.2016 р. у справі №927/84/16 зазначено: «коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, діючим законодавством звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства».

По суті цей висновок повністю кореспондується зі ст. 1 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки статус учасника провадження у справі набувається саме тоді, коли судом визнано вимоги кредиторів. Окрім того, ця стаття має виключний перелік учасників провадження у справі.

Однак у постанові Вищого господарського суду від 07.02.2017 р. у справі №904/7202/16 суд дійшов висновку, що «враховуючи особливості процедури банкрутства в порядку ст. 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Державна податкова інспекція має також правовий статус контролюючого органу, і є учасником даної справи про банкрутство, незважаючи на те, що не зверталась з грошовими вимогами до боржника».

Такий висновок ВГСУ є досить резонансним для органів ДФС, оскільки не маючи кредиторських вимог до боржника, вони набувають права на оскарження рішень у процедурах банкрутства, що суперечить іншим висновкам ВГСУ (зокрема, постанові від 11.05.2016 р. у справі №927/84/16).

Незважаючи на те, що банкрутство у порядку ст. 95 Закону є досить специфічною процедурою, порядок набуття процесуального статусу учасника у цих процедурах кореспондується саме зі ст. 1 Закону, тобто з наявністю кредиторських вимог до боржника, а не зі статусом кредитора як контролюючого органу.

Ще одним цікавим рішенням, яке вплинуло та фактично змінило порядок застосування закону, ускладнюючи його та надаючи переваги заставним кредиторам, стала висловлена позиція у постанові Вищого господарського суду України у справі №911/531/14 від 08.02.2017 р. Суд дійшов наступного висновку: «Оскільки витрати, пов'язані з продажем заставного майна погашаються за рахунок коштів, отриманих від такого продажу, то з метою забезпечення реалізації майна боржника за найвищою ціною та унеможливлення зловживань своїми повноваженнями з боку ліквідатора, як замовника аукціону, а також організатора аукціону, початкова вартість заставного майна боржника, яке підлягає реалізації на аукціоні, а також інші умови продажу майна повинні бути погоджені забезпеченим кредитором або судом, який розглядає справу про банкрутство (у разі наявності спору щодо такого погодження)».

На нашу думку, такий висновок не узгоджується з імперативними нормами закону, які передбачають, що початкова ціна цілісного майнового комплексу, до складу якого входить і майно заставного кредитора, визначається за сукупністю визнаних судом кредиторських вимог (ч. 1, 2 ст. 43 Закону); погодження із заставним кредитором умов аукціону та подальшого продажу майна, вартості послуг організатора аукціону не передбачається імперативними нормами закону, це право ліквідатора, а межі застосування цього права визначено законом (абз. 2 ч. 6 ст. 49 Закону).

Фактично, внаслідок такої практики здійснюється функціональне нагромадження ліквідатора в частині реалізації майна, хоча відповідно до імперативних норм закону єдиним погодженням, яке потрібно отримати ліквідатору, є надання дозволу на реалізацію заставного майна. Жодних інших погоджень законом не передбачено.

Отже, минулий рік кардинально змінив як підхід до регулювання правовідносин у межах процедури банкрутства, так і застосування тих чи інших норм у таких правовідносинах. Наслідки цих змін ми вже зазнаємо сьогодні: втрата часу, втрата активів боржника, порушення прав кредиторів. Суперечності та відходження вищими судами від викладених раніше правових позицій відкрили нові можливості для застосування одних і тих же норм. Тому наразі спостерігаємо, що покаже практика та час.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати