Популярні матеріали

26 лютого 2018, 10:58

Банкрут чи не банкрут. Що каже новий Верховний Суд?

Дарія Пісна
Дарія Пісна «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери» адвокат, юрист

Вагомою подією у сфері права у минулому році, беззаперечно, стало набрання чинності 15.12.2017 р. Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів» та початок роботи нового Верховного суду.

Зважаючи, що з моменту початку роботи Верховного суду минуло небагато часу, відповідно, кількість судових рішень з правовими висновками наразі також невелика. Проте основні з-поміж них вже можна виділити.

Одним з найбільш актуальних питань для арбітражних керуючих у процесі супроводження справ про банкрутство залишається можливість відшкодувати понесені витрати при виконанні повноважень ліквідатора в ліквідаційній процедурі у разі наявності лише майна забезпечених кредиторів.

Ст. 42 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон) встановлено, що майно банкрута, яке є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси та використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує.

Чимало громадських організацій, сформованих арбітражними керуючим, з моменту набуття чинності новою редакцією Закону боролися за внесення змін до ст. 42 Закону, розроблялася низка законопроектів щодо внесення змін до цієї статті, але всі спроби залишалися поза увагою законодавців.

Орієнтиром у цьому питанні виступала судова практика, яка за попередні роки була досить неоднозначною. Зокрема, у разі порушення порядку розрахунків із забезпеченим кредитором це зазвичай ставало підставою для скасування ухвали про затвердження звіту ліквідатора та притягнення останнього до відповідальності.

Однак Верховний суд у своїй постанові від 14.02.2018 р. у справі №927/1191/14 нарешті поставив крапку, зазначивши: «Виходячи з вимог ч. 4 ст. 42, ч. 9 ст. 45 Закону про банкрутство, кошти від продажу майна банкрута, що знаходиться у заставі кредитора та не включається до складу ліквідаційної маси цього банкрута, можуть використовуватись виключно для позачергового задоволення вимог саме цього кредитора заставодержателя, а також для покриття витрат, пов'язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення».          

Окрім того, цим же рішенням введено нове поняття «принцип повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі». Це означає, що Законом про банкрутство передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору ході ліквідаційної процедури, та перелік додатків, які додаються до звіту ліквідатора і є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, що проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів). Подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за наслідком всіх проведених ним дій в ході ліквідаційної процедури. Обов'язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів, спрямованих на виявлення активів боржника. При цьому ні в кого не повинен виникати обґрунтований сумнів щодо їх належного здійснення.

Введення «принципу повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі», на нашу думку, є достатньо прогресивним. Існування вказаного принципу свідчитиме про «чистоту» ведення процедури ліквідації та змусить арбітражних керуючих належним чином виконувати свої повноваження у разі наявності належного механізму відшкодування витрат.

Що стосується відшкодування витрат ліквідатора, то Верховний суд у своїй постанові від 30.01.2018 р. у справі №923/862/15 висловив таку правову позицію: «Зокрема, частиною п'ятою статті. 41 Закону унормовано, що під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою. У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов'язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника-юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов'язаннями. Оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що у ході ліквідаційної процедури виявлено відсутність грошових коштів на рахунках боржника та відсутність активів банкрута, а майнові активи підприємства були відчужені в результаті рішень та дій ОСОБА_2 і господарська діяльність підприємства припинена у незаконний спосіб, то обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення заяви ліквідатора і про покладання субсидіарної відповідальності на ОСОБА_2 у зв'язку з доведенням до банкрутства підприємства».

Окрім того, Верховний суд визначив основними підстави для притягнення до субсидіарної відповідальності доведення факту неправомірних дій та виявлення ознак доведення до банкрутства посадовими особами чи засновниками боржника. При цьому вирок, який підтверджував би вину посадових осіб або засновків боржника, не вимагається.

Зазначені висновки демонструють реальну модель застосування диспозитивної норми Закону, що передбачає ще одне джерело наповнення ліквідаційної маси та, як наслідок, можливість погашення вимог кредиторів і відшкодування витрат арбітражних керуючих.

Також Верховний суд вперше висвітлив питання щодо можливого конфлікту інтересів у процедурі банкрутства. Додатково було встановлено обов’язковість застосування автоматизованої системи щодо вибору арбітражних керуючих.

Так, у постанові Верховного суду від 06.02.2018 р. у справі №908/4331/17 зазначено: «Ліквідатором боржника, що ліквідується власником, може бути голова ліквідаційної комісії або арбітражний керуючий, який призначається в порядку, встановленому Законом для призначення розпорядника майна, тобто кандидатура арбітражного керуючого на призначення ліквідатором визначається судом за допомогою автоматизованої системи з відбору кандидатів на призначення арбітражного керуючого у справах про банкрутство. Призначення голови ліквідаційної комісії ліквідатором боржника, що ліквідується власником, здійснюється господарським судом у виняткових випадках (залежно від конкретних обставин справи), оскільки голова ліквідаційної комісії (ліквідатор) підпадає під ознаки заінтересованої особи стосовно боржника та відповідно до ч. 6 ст. 95 Закону про банкрутство несе солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів. Таким чином, законодавством про банкрутство не передбачено винятків щодо вчинення суддею електронного запиту щодо автоматичного визначення кандидатури арбітражного керуючого на призначення ліквідатором підприємства-боржника, зокрема в порядку ст. 95 Закону про банкрутство».

Зазначене рішення вперше звертає увагу на проблему конфлікту інтересів у процедурах банкрутства, оскільки зазвичай було неможливо довести його наявність у процедурах банкрутства.

Що було у 2017 році?

Що стосується судової практики 2017 р. (до припинення діяльності Вищого господарського суду та Верховного суду України), то залишається низка невирішених питань, в які має внести ясність новий Верховний суд.

Цікавим є питання, висвітлене у постанові ВГСУ від 08.02.2017 р. у справі №911/531/14, де суд дійшов такого висновку: «Оскільки витрати, пов'язані з продажем заставного майна, погашаються за рахунок коштів, отриманих від такого продажу, то з метою забезпечення реалізації майна боржника за найвищою ціною та унеможливлення зловживань своїми повноваженнями з боку ліквідатора як замовника аукціону, а також організатора аукціону, початкова вартість заставного майна боржника, яке підлягає реалізації на аукціоні, та інші умови продажу майна повинні бути погоджені забезпеченим кредитором або судом, який розглядає справу про банкрутство (у разі наявності спору щодо такого погодження)».

На нашу думку, вказаний висновок не узгоджується з імперативними нормами закону, які передбачають, що початкова вартість цілісного майнового комплексу, до складу якого входить майно заставного кредитора, визначається за сукупністю визнаних судом кредиторських вимог (ч. 1, 2 ст. 43 Закону). Погодження із заставним кредитором умов аукціону та подальшого продажу майна, вартості послуг організатора аукціону не передбачається імперативними нормами закону. Це право ліквідатора, а межі застосування цього права визначено законом (абз. 2 ч. 6 ст. 49 Закону).

Натомість у Постанові ВГСУ від 04.04.2017 р. у справі №908/2239/15-г, суд дійшов протилежного висновку: «Враховуючи положення ст. 42 Закону про банкрутство, згода (дозвіл) надається на реалізацію майна боржника в цілому, а не на кожну окрему дію, спрямовану на реалізацію майна боржника, в тому числі на проведення окремого аукціону».

Аналогічної позиції наразі дотримуються суди першої та апеляційної інстанцій, зазначаючи, що забезпеченому кредитору не надано права обирати умови та порядок реалізації заставного майна, оскільки такі умови та порядок встановлені Законом про банкрутство, а у ліквідатора не виникає обов'язку отримання згоди заставного кредитора на проведення кожного аукціону.

Однак у низці ухвал місцевих господарських судів все частіше зустрічається позиція щодо погодження умов, ціни та порядку проведення кожного аукціону. Ми вважаємо, що застосування позиції, висвітленої у постанові ВГСУ від 08.02.2017 р. у справі №911/531/14, буде доречною у разі застосування процедури санації чи мирової угоди. Насамперед, у якщо забезпечений кредитор не погоджується на умови процедури санації чи мирової угоди, а комітет кредиторів приймає рішення щодо виділення майна забезпеченого кредитора.

Сподіваємося, що Верховний суд внесе ясність щодо застосування вищевказаних позицій, адже це беззаперечно впливає на строк ліквідаційної процедури, знесення майна боржника та на реальну можливість погашення кредиторських вимог.

Неоднозначним наразі залишається питання про право на апеляційне оскарження у разі порушення провадження у справі у зв’язку із загрозою неплатоспроможності та конкуренцією у виконавчому проваджені в порядку ч. 2 ст. 10 та ч. 3 ст. 11 Закону. ВГСУ приходить до різних висновків у частині застосування права на апеляційне та касаційне оскарження ухвал, яким порушено провадження у справі про банкрутство.

Зокрема, у Постанові ВГСУ від 25.04.2017 р. у справі №910/23852/16 встановлено «що припиняючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою на ухвалу про порушення справи про банкрутство від 10.01.2017 р., з тих підстав, що банк не набув статусу учасника провадження у справі про банкрутство, колегія суддів не звернула в даному випадку уваги на те, що справа порушена за заявою самого  боржника за загальною процедурою. Боржником у справі  додано до заяви про порушення провадження у справі про банкрутство документи, а саме перелік майна, що перебуває у заставі у заявника апеляційної скарги або є обтяженим в інший спосіб станом на 14.12.2016 р., а також витяг з Державного реєстру обтяжень рухомого майна, відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в яких, зокрема, обтяжувачем та іпотекодержателем вказаний банк, про що в додатках до заяви вказує сам боржник, суд другої інстанції, вважаючи, що в даному випадку, права та майнові інтереси Банку не порушені, не звернув на  зазначені документи уваги, безпідставно дійшов висновку про те, що Банк не має права апеляційного оскарження прийнятого судом попередньої інстанції рішення відповідно до вимог ст. 91 ГПК України».

Натомість в іншій Постанові ВГСУ від 16.05.2017 р. у справі №910/20156/14 суд дійшов такого висновку: «Статусу учасника провадження у справі про банкрутство з правом на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, які визначають права та обов'язки учасників провадження у справі про банкрутство, конкурсний (заставний) кредитор набуває лише після відповідного визнання господарським судом його вимог та доведення порушення його прав оскаржуваним рішенням».

Таким чином, відповідно до зазначеної практики встановлюється, що до прийняття процесуального рішення за результатами попереднього судового засідання кредитор не набуває статусу учасника у справі про банкрутство.

Виходячи з вищевикладеного, існують різні підходи щодо наявності у заставного кредитора права на оскарження в межах провадження. Ми переконані, що Верховний суд внесе певну ясність в окреслене питання, враховуючи принцип правової визначеності, для формування єдиної судової практики.

Отже, створення нового Верховного суду кардинально змінює підхід до процедур банкрутства. Сподіваємося, що новий підхід Верховного суду до зазначеного закону усуне розбіжності судової практики щодо застосування одних і тих же норм, що фактично змінить підхід до цього Закону.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати