Регіональний бізнес безперечно є важливою складовою національної економіки. Разом з тим, в кожній області існують свої особливості, які в тій чи іншій мірі впливають на роботу підприємств, незалежно від того, виробляють вони товари, чи надають послуги. Юристи в цьому питанні не є виключенням. Цей спецвипуск присячений специфіці ведення юридичного бізнесу на Запоріжжі. Про стан, проблематику та перспективи розвитку якого ми попросили розповісти директора з правового забезпечення агропромислової компанії та керуючого партнера адвокатського об'єднання.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Агропромислова група компаній «Дніпровська» об’єднує в собі підприємства сільськогосподарських напрямків діяльності, а саме: виробництво м’яса птиці бройлерів, переробки технічних культур, вирощування зернових та технічних культур. Виробничі потужності компанії АПГК «Дніпровська» розташовані на території двох областей (Дніпропетровської та Запорізької), забезпечуючи працею більше ніж 3 тис. співробітників.
Здійснюючи свою господарську діяльність у встановленому порядку, підприємство постійно зіштовхується з питаннями правозастосування у багатьох сферах. Велику роль у функціонуванні компанії як в цілому, так і окремих суб’єктів господарювання, які до неї входять, відіграє юридичний департамент. Саме його співробітниками вирішуються складні питання правозастосування в різних галузях права (трудове, земельне, податкове, цивільне тощо).
Як юрист практик з великим досвідом роботи у сфері господарювання, можу стверджувати, що налагоджена робота фахівців-юристів, їх належне забезпечення, надання можливості підвищення своєї кваліфікації – це запорука успішної роботи не лише департаменту, а й усієї компанії. Це зумовлено тенденціями розвитку суспільства, які все більше потребують участі юристів у вирішенні багатьох питань діяльності підприємств, незалежно від напрямків господарювання (сільське господарство, промисловість та ін.).
Робота юридичного департаменту – це щоденна праця задля захисту інтересів підприємств. Досить часто юристи мають справу з випадками неналежного застосування норм чинного законодавства органами судової влади та, на превеликий жаль, вищими органами судової влади.
У цій статті мова піде про деякі проблемні питання, з якими останнім часом зіштовхується департамент у своїй діяльності.
Риторичне питання
Вся юридична спільнота зраділа, коли Законом №2453-VI від 07.07.2010 р. до процесуального законодавства були внесені зміни, які передбачали, що рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, а також для всіх судів України.
На думку багатьох юристів, зазначені зміни повинні були поставити крапку в питаннях різного тлумачення та різного застосування одних і тих самих норм матеріального права при розгляді спорів судами України. Чи здійснилося це насправді – велике питання.
Згідно з приписами ст. 38 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики в порядку та у спосіб, визначені процесуальним законом. Верховний Суд України здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики.
Чи дійсно Верховний суд забезпечує виконання покладених на нього функцій в частині єдності судової практики – це риторичне питання.
Правильний момент
Для прикладу: при захисті інтересів одного з сільськогосподарських підприємств у сфері земельних правовідносин департамент зіштовхнувся з ситуацією неоднозначної (суперечливої) судової практики щодо визначення моменту укладення договорів оренди земельних ділянок, тобто моменту виникнення цивільних прав та обов’язків сторін за договором.
Так, більшість договорів оренди земельних ділянок підписувалися між сільгосппідприємством та орендодавцями-фізичними особами у 2009 р. зі строком дії на 7 років. Державна реєстрація таких договорів проводилася протягом 2010-2012 рр. При цьому значний період між підписанням договорів та їх державною реєстрацією виник поза волею сторін і був пов’язаний зі структурними змінами в органах державної влади, що здійснювали функції щодо такої реєстрації, що й призвело до таких тривалих строків здійснення реєстрації договорів оренди земельних ділянок.
Чинне цивільне та земельне законодавство у зазначений період певним чином регулювало відповідні правовідносини, що було враховано Верховним судом України при розгляді відповідних спорів (застосування норм матеріального права). Так, згідно зі ст. 18, 20 Закону України «Про оренду землі» в редакції, яка діяла до 01.01.2013 р., договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація проводиться у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно з ч. 3 ст. 640 ЦК України в редакції до 01.01.2013 р., договір, який підлягає державній реєстрації, є укладеним з моменту його державної реєстрації. Питання необхідності правильного визначення моменту вчинення правочину було висвітлено у п. 8 Постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Погоджений термін дії
Аналізуючи положення ч. 1 ст. 215 ЦК України, ст. 205-210, 640 ЦК, Верховний суд України зазначив: «Не є укладеними правочини (договори), в яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача, тощо). Згідно зі ст. 210, 640 ЦК України, правочин також не є вчиненим у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє у задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено».
Таким чином, положеннями ч. 1 ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України, ч. 2 ст. 125 ЗК України та ст. 18 Закону України «Про оренду землі» (у редакцій, чинній на момент виникнення орендних відносин) чітко було визначено, що договір оренди землі є укладеним після його державної реєстрації, тобто законодавець визначав момент набрання чинності договором, залежно від настання факту державної реєстрації такого договору.
З урахуванням положень ч. 1, 2 ст. 631 ЦК України, які визначають, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права та виконати свої обов'язки відповідно до договору, а також що договір набирає чинності з моменту його укладення, строк дії договору обчислювався з дати його державної реєстрації (моменту укладання) і протягом погодженого терміну дії (на 7 років).
Факт реєстрації
Вказане тлумачення норм матеріального права та його розуміння працівниками юридичного департаменту знайшло своє підтвердження у практиці Верховного суду України. Так, колегія суддів Верховного суду України у Постанові від 14.09.2011 р. у справі №6-12408св09 дійшла висновку, що договір оренди земельної ділянки, у зв’язку з відсутністю його державної реєстрації, не є укладеним.
З посиланням на вищезазначені положення чинного законодавства, Верховний суд України у Постанові від 18.09.2013 р. у справі №6-99ц13 дійшов наступного висновку: «Договір оренди землі підлягає державній реєстрації та на підставі ч. 1 ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України, ч. 2 ст. 125 ЗК України та ст. 18 Закону України « Про оренду землі» є укладеним з моменту його державної реєстрації. Таким чином, оскільки в установленому законом порядку здійснено державну реєстрацію спірного договору оренди землі, він є укладеним, а отже, оспорюваним, тобто за рішенням суду може бути визнаний недійсним».
У Постанові від 18.12.2013 р. у справі №6-127цс13 Судова палата у цивільних справах Верховного суду України визначила, що цивільні права та обов’язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні договору оренди земельної ділянки, набуваються після відповідної державної реєстрації.
Таким чином, з аналізу судової практики, в тому числі зазначеної вище, вбачається встановлення сталої практики визначення моменту укладення договору, тобто моменту виникнення прав та обов’язків у сторін, який пов’язаний з фактом державної реєстрації договору.
Вільне трактування
Однак 19.02.2014 р. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у Постанові у справі №6-162ц13, аналізуючи зміст окремих норм матеріального права, дійшла іншого висновку: «В момент державної реєстрації набирає чинності (набуває юридичної сили) договір, укладення якого вже відбулося. Така реєстрація не може змінювати моменту укладення договору». Надалі цю позицію було підтримано судом касаційної інстанції при розгляді відповідних справ (див., зокрема, Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.12.2015 р. у справі №6-33412ск15).
Як вбачається зі змісту (обґрунтування) Постанови Верховного суду від 19.02.2014 р., вона взагалі не містить посилання та не враховує положення ч. 3 ст. 640 ЦК України в частині того, що договір, який підлягає державній реєстрації, є укладеним з моменту такої реєстрації.
Неоднакове застосування норм матеріального права щодо моменту укладення договору, який підлягає державній реєстрації, призводить до невірного визначення моменту виникнення прав та обов’язків сторін за договором оренди землі та їх припинення. При цьому суди загальної юрисдикції, згідно з приписами ст. 360-7 ЦПК України, п. 5 ст. 13 Закону «Про судоустрій та статус суддів», при розгляді відповідних спорів використовують у своїй практиці Постанову Верховного суду України від 19.02.2014 р., не беручи до уваги раніше визначену сталу практику Верховного суду України з цього питання (зазначена вище) та всі норми матеріального права, які регулювали відповідні правовідносини до 01.01.2013 р.
Така неоднакова позиція Верховного Суду України призводить до вільного трактування норм матеріального права та фактично позбавляє підприємства можливості користуватися земельними ділянками для сільськогосподарських потреб у повний термін дії договорів оренди.
Неможливість стягнення
Ще один приклад: підприємство, яке входить до групи компаній, у зв’язку з тривалим невиконанням його контрагентом рішення Господарського суду щодо стягнення з нього грошових коштів, які раніше були сплачені як попередня оплата, на підставі ч. 5 ст. 11, ст. 16, ч. 2 ст. 625 ЦК України звернулося до господарського суду про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на стягнену суму за судовим рішенням у справі (з часу набуття рішенням законної сили до моменту повернення суми заборгованості).
Підприємство чітко керувалося положеннями чинного законодавства та сталою практикою Верховного суду при розгляді аналогічних спорів. Так, зокрема, Верховний суд України у Постанові від 05.12.2011 р. у справі №3-125гс11, розглядаючи питання застосування положень ст. 11, 625 ЦК України, чітко зазначив: «Переглядаючи цю справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України погодився з висновком суду першої інстанції про те, що зобов’язання відповідача повернути позивачу суму попередньої оплати за недоставлений у строк товар, присуджене до стягнення рішенням господарського суду Львівської області від 09.06.2009 р. у справі №14/62, не є грошовим зобов’язанням, а є правовим наслідком порушення умов договору щодо здійснення поставки товару. З огляду на це, за порушення відповідачем обов’язку, який виник у нього на підставі рішення суду, для нього не можуть наставати негативні наслідки, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки це зумовлює настання правових наслідків, установлених ст. 611 ЦК України.
Водночас такий висновок суду касаційної інстанції суперечить вищезазначеним положенням законодавства. Зокрема, ч. 5 ст. 11 ЦК України, яка прямо передбачає можливість виникнення грошового зобов’язання на підставі судового рішення, а отже, застосування до боржника, що прострочив виконання такого зобов’язання, негативних наслідків, установлених ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Таким чином, Верховний суд України висловив чітку позицію щодо можливості стягнення 3% річних та інфляційних втрат на підставі судового рішення (як підстави виникнення грошового зобов’язання).
Підстави відповідальності
Крім того, зазначена правова позиція знайшла своє логічне відображення у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» зі змінами, у п. 5.4 якої визначено, що грошове зобов’язання, згідно з приписом ч. 5 ст. 11 ЦК України, може виникати з рішення суду. Таким чином, якщо певне зобов’язання за рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у зв’язку з прийняттям судового рішення про стягнення суми попередньої оплати у зв’язку з непоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов’язання, яке виникло за рішенням суду, настає на загальних підставах, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України (як у нашому випадку).
Незважаючи на вказану (правильну) правову позицію, судові інстанції першої та апеляційної інстанцій відмовили позивачеві у задоволені позовних вимог з посиланням на те, що стягнення попередньої оплати за судовим рішенням не є грошовим зобов’язанням, а є наслідком невиконання договірних зобов’язань боржником. Таку позицію судів, незважаючи на практику Верховного суду України, підтримав і Вищий господарський суд України у своїй Постанові від 25.05.2016 р.
На підставі п. 1-3 ч. 1 ст. 111-16 ГПК України до Верховного суду України звернулося підприємство із заявою про перегляд Постанови суду касаційної інстанції. У заяві юристами департаменту була викладена чітка позиція щодо неоднаковості застосування судом касаційної інстанції положень ст. 11, 625 ЦК України у подібних правовідносинах, а також враховуючи Постанову Верховного суду України від 05.12.2011 р. у справі №3-125гс11, у якій була висловлена чітка позиція з наведеного питання, та якої увесь час дотримувалося підприємство.
Правова невизначеність
Яким було наше здивування, коли Верховний суд України не лише не підтримав раніше висловлену правову позицію, а навіть не прийняв до розгляду відповідну заяву, обґрунтовуючи свою ухвалу однією стандартною відпискою: «Обговоривши доводи заяви та дослідивши додані до неї матеріали, колегія суддів вважає, що подана заява є необґрунтованою, а її доводи не підтверджуються доданими до неї матеріалами» (Ухвала Верховного суду України від 09.09.2016 р. у справі №3-1029г16). Ні правового роз’яснення, ні конкретних доводів, у чому полягає необґрунтованість заяви, Вищий орган юрисдикції не навів.
Як результат, виходячи з різної правової позиції до вирішення однієї категорії спорів, підприємство не отримало належного та законного засобу захисту його порушених прав Вищою судовою установою країни.
Наведені приклади є непоодинокими випадками, коли Вищий судовий орган країни змінює свою правову позицію у вирішенні певної категорії спорів, а юристам-практикам дуже складно захищати інтереси підприємств у такій правовій невизначеності. Сподіваюся, що подібні випадки траплятимуться усе рідше, а певні винятки із правил знаходитимуть відповідну реакцію юридичної спільноти з метою унеможливлення їх повторення.