10 October 2019, 10:18

Mad Men

Опубліковано в №41-42(695-696)

Андрій Трембіч
Андрій Трембіч «Грамацький і Партнери, АФ» адвокат

Зазвичай слово «деформація» передбачає, що колись щось було «нормальним», а потім деформувалося. Однак це зовсім не працює з юристами – вони вже поставляються такими в базовій комплектації. Правники як люди, що живуть у двох знакових світах та винайшли власний третій, природним чином схильні до безлічі когнітивних спотворень і викривлень. У нашому випадку навіть незручно це називати «профдеформаціями», оскільки те, що під ними розуміється, складає суть «буття юристом».

Деформація матеріалу – це завжди дія якихось фізичних (або як у нас – метафізичних) сил. Ще гірше, коли ці сили взаємосуперечливі та нездоланно екзистенційні. Потрібно бути сильною особистістю, щоб справлятися і жити з цими внутрішніми суперечностями. У певному сенсі таке життя – це наша справжня «деформація», а решта – лише її прояви та симптоми.

Увесь спектр психологічних спотворень «фахівців у галузі права» можна звести до двох бінарних опозицій, у квадраті яких ми існуємо. Перша пара таких генералізованих деформацій – це дивне сполучення ідеалізму та нігілізму (до того ж, як це часто буває у царині права, настільки крайніх, що між ними варто ставити знак тотожності).

Правовий ідеалізм нам прищеплюють з першого курсу. Мова йде, як ви розумієте, не про віру в мистецтво добра та справедливості, а про віру в силу та значення вигаданих нами ж симулякрів духовного світу: «права людини», «закон», «конституція», «рішення суду», «договір» etc. Це настільки вкоренилося в нашій правосвідомості та підсвідомості, що багато хто може щиро здивуватися: що ж тут ідеалістичного?

Загалом, психічно здоровій людині не властиво вірити в те, що після того як одягнена у чорну мантію людина пробурмотить траурним голосом щось з папірця, що-небудь зміниться в матеріальному світі. Однак ми віримо, ще й інших у цьому переконуємо. Юристи створили власну знакову систему з внутрішньою логікою, деонтичними модальностями й формулами та прирівняли значення цих правил до фізичних законів природи. Ця система зводить до абсолюту юридичну форму, нехтуючи несуттєвим (тобто «юридично не значущим») фактичним змістом – життєвими обставинами, явищами навколишньої дійсності, які ми вміщуємо в дужки та вважаємо «перемінними», які можна не брати до уваги. Висновок завжди визначатиметься функцією та операторами, а не значеннями перемінних.

Дехто помилково вважає, що правовий позитивізм вигаданий черствими бездушними догматиками. Це велика помилка. Насправді, немає нічого більш ідеалістичного, ніж позитивізм, адже це вкрай наївний погляд на життя, це по суті крайня форма романтизму у праві. Якщо позитивну релігію ми всі (хто одного разу увірував у Corpus Iuris) сповідуємо різною мірою, то об’єктивний ідеалізм властивий нам однаково. Це перше джерело гравітаційних сил, які непомітно починають викривляти нашу дійсність. Саме цієї миті ми непомітно від’єднуємо себе від реальності, а далі вже «полетіли».

Отже, ми ідеалізуємо форму і нехтуємо змістом. Ця зневага до живої аналогової матерії стає першопричиною нігілізму в широкому сенсі слова. Це не той «правовий нігілізм», про який брешуть підручники. Це абсолютно безглуздий, апріорний та агресивний цинізм. Так, ми не дивилися, що там у дужках життєвих обставин, але коли ми долали ці штучні бар’єри та щоразу зіштовхувалися з цим життям, то воно часто занурювало нас на саме дно людської душі. Все те, що ми там побачили, дуже підірвало нашу віру в людину.

Юридичний всесвіт завжди розчаровує тих, хто прийшов у нього з ідеалами boni et aequi: простодушних у нас не люблять. Недарма соціофоби та мізантропи роблять у нас успішну кар’єру. Будучи і без того не вельми видатними майстрами в розумінні емоцій та відносин, з власних спостережень ми почерпнули яскравий каталог стереотипів та ярликів: «чесних немає», «всі брешуть», «невинних не існує», «за все проплачено», «знову обрали дебілів», «крали, крадуть і будуть красти», «завтра буде гірше, ніж сьогодні, але краще, ніж післязавтра». Вся ця багатюща скарбівня мудрості не подарована нам згори, але стала накопиченим досвідом поколінь.

Також спрацьовує еволюційний механізм: врешті-решт нам завжди платили за те, щоб ми були професійними скептиками та вміли передбачати найгірше. А нас і просити не треба! Ми і так готові розповісти, наскільки закон поганий, але будь-які зміни до нього – це ще гірше. Машинальне заперечення усього, що становить моральне людське життя (правди та справедливості, совісті й авторитетів) вироджується в інституційне самозаперечення та ще ширше − у презирство до колег і загалом до професійної спільноти.

Тут ми впритул підходимо до другої пари опозицій, що довершують нашу деформовану свідомість. Це дивовижне (насправді, ні) поєднання комплексу професійної неповноцінності з почуттям власної величі. Іншими словами, синдрому самозванця (з одного боку) та агресивного самоствердження (з іншого боку). Як і в парі «ідеалізм − нігілізм», нескладно помітити, що це дзеркальні прояви однієї сутності у двох її крайнощах. Професійна юридична свідомість амбівалентна − у цій своїй подвійній суперечливості розривається та гине. Все те, що в інших людей зійшло б за несуттєві акцентуації характеру, в нас перетворюється у крайні (хворобливі) девіації. Настільки крайні, що вони вже переходять одна в одну: формалізм – у нігілізм, а комплекс меншовартості – в агресію.

Мене це завжди вражало і забавляло – у що перетворюється будь-яке юридичне ком’юніті. Це ж просто інтелектуальна, естетична та моральна клоака з жовчі, вогню і ще дечого, про що з мотивів поваги до редакції я тут не згадуватиму. Якби це стосувалося лише юридичних онлайн-форумів або телеграм-каналів, де зухвалі з причини власної анонімності автори поливають один одного тим, про що я не став писати вище… Однак ці бурління тривають роками у FB-спільноті «Рада адвокатів України», де всі (начебто) під своїми реальними іменами, та навіть в офлайні.

В жодній іншій професії немає такого яскраво вираженого прагнення пригнічувати, ображати та самопідноситися. Принаймні я не зустрічав жодного медичного форуму, наприклад, де хірурги вже з другого коментаря переходили б на особистості та обіцяли порізати скальпелем усіх «бовдурів», які вище написали «повну дурість». Мені здається, що це вражаюче у своїй унікальності досягнення нашої професії, а отже, це головне, що вирізняє її з-поміж інших. Мова зараз навіть не про те, як кажуть, двоє юристів – п’ять думок (хоча і це саме по собі вже ніби натякає), а про спосіб підтримання дискурсу (якщо це слово в такому контексті взагалі варто вживати): оспіваний Томасом Гоббсом стан bellum omnium contra omnes.

Якщо відкинути гнітючий культурний контекст, основною причиною такого стану буде приголомшливий «синдром самозванця», який видають всім юристам разом з дипломом (а декому ще й раніше). Як у пуголовка вже є ген дорослої жабки, так і в будь-якого джуніора вбудований цей ген «величі-меншовартості». А як щодо адвоката модифікації «радник» чи «партнер»? Не дай вам Боже викрити чиюсь помилку − це завжди страшенний удар по самолюбству. Кожен ретельно плекає і береже свій міф, що він все знає і все вміє краще за інших. І ось вже рік потому той самий пуголовок звертається до іншого пуголовка: «Як же ви, батенька, юрисдикції переплутали? Адже Велика Палата про це висловилася аж (sic!) тиждень тому!».

Всі ми розуміємо, що говорить він так лише тому, що боїться, що хтось тут і зараз запитає у нього будь-що інше, а він розгубиться, і тут раптом його (самозванця) викриють! Звичайно, нічого подібного (майже) ніколи не відбувається, але ця глибока фобія породжує тони превентивної агресії, сізіфові пошуки будь-якого «визнання» та марне самозамилування «досягнутим».

У професії, де все збудоване на репутації та хибному его, будь-яка тінь сумніву у твоїх hard skills сприйматиметься як хворобливе ураження самолюбства та гідності. Навіть не гідності, а «достоїнства». Тому ми дістаємо ці свої роздуті «достоїнства» та махаємо ними направо й наліво, особливо у професійному спілкуванні. Звідси повна анархія в адвокатському «самоврядуванні», звідси всі ці «інтриги, скандали, розслідування», звідси фатальна нездатність до єднання на будь-якому рівні. Адвокату, як не дивно, не так страшно втратити обличчя перед клієнтом (вони вже чого тільки від нас не бачили!), як перед іншими юристами. Для нього це просто моральна катастрофа, це ядерний удар по авторитету!

Гірше за це для адвоката може бути лише самому визнати свою хибу. Всі ми бачили це неодноразово: він вже давно усвідомив свою неправоту, але це ні на що не впливає. У нього закінчилися розумні аргументи, але ще багато тестостерону. Тож він не губиться, зачерпує побільше бруду та бере розмах ширше. Не для того він 20 років надував щоки та вкладався у «визнання», щоб зараз так легко програти суперечку якомусь недоуку.

Ви ніколи не замислювалися, чому 90% реклами адвокатських фірм − це позиціонування юристів перед іншими юристами та для інших юристів? Це також прояви того ж деформованого світосприйняття. Зрештою, нам наплювати, що думають про нас клієнти, але нас дуже турбує, що думають про нас колеги (спойлер: думають погано − див. вище «нігілізм»). Коли зустрічаються двоє адвокатів, вони обговорюють не своїх клієнтів, не справи, навіть не гроші, а інших адвокатів, їхніх клієнтів, їхні справи та їхні гроші.

Дві згадані опозиції у складі чотирьох профдеформацій легко вишукуються у циклічно замкнену систему, в якій всі елементи пов’язані один з одним і один в одного перетікають. Цілком очевидно, що ідеалізм підживлює синдром самозванця, а нігілізм – почуття власної величі. Це можна простежити навіть емпірично: чим більш цинічний наш нігіліст − тим більш агресивною буде його вражена гординя, тим більше змучений він буде потаємними (та не такими вже й потаємними) комплексами, тим більше буде він жадати тотального визнання. Оскільки «всі крадуть» і «чесних немає», то перебирати засобами для досягнення своїх цілей, повірте, він не буде. Тут відбувається зворотна «дилема в’язня»: нам все можна, тому що опоненти ще гірші за нас, якщо вони не гребують нічим заради перемоги (а ми в цьому майже завжди переконані), то на що ми готові піти, щоб виграти?

By the way, ось цей вислів − «виграти справу/суд». Ми ж всі граємо, чи не так? Це давно відомо: як програє – то клієнт, як виграє – то юрист. Виходом з усіх окреслених вище деформацій виявляється гейміфікація свідомості та юридичної практики. Потрібно виграти у будь-який спосіб – це справжня сатисфакція за викривлене життя.

Неважко побачити, що це також чистої води романтизм, заснований на ідеалістичному (та завідомо хибному) припущенні, що все залежить від всемогутнього юриста-чаклуна. Якщо ти «програв» – це означає, що ти не такий вже й хороший фахівець, та навіть більше, ти – аутсайдер. Найгірше те, що юрист починає сам у це вірити, що породжує новий виток: «комплекс професійної неповноцінності – заперечення – агресія та прагнення самоствердитися». Масова культура послужливо штампує нам пластикові образи надюристів/надлюдей, які ходять розкішними офісами в дорогих костюмах і краватках, повсюдно ображають опонентів, колег та навіть клієнтів, а в перервах між погордливими діалогами виграють 100% справ.

Те, що в реальному житті так поводитися не варто, важко пояснити людям, які ще у школі перейшли з книг на серіали. У титрах не пишуть, що в цьому житті подібний супермен-психопат отримав би по пиці у першій же серії своєї справжньої кар’єри від такого ж іншого («не намагайтеся повторити це в домашніх умовах»). Однак для нас важливо те, що його типовий та заїжджений у масовій свідомості образ сформований аж ніяк не дорогими костюмами, не офісом. ВІН ВИГРАЄ. Життя його клієнтів − це гра, а отже, він – гравець. Якщо бути відвертим, нам усім близька ця парадигма, нам усім знайома ця адреналінова голка. А інакше навіщо все це?! Заради чого всі ці приниження-нагороди-піднесення? Заради чого тисячі адвокатів, як прокляті, намагаються вічно подолати всі ці комплекси та неврози? Все заради цієї миті перемоги у грі.

Відкрийте будь-який розділ «Новини юридичних фірм» − там же одні тільки феєричні перемоги, видатні виграші та нечувані досягнення. Я ніколи там не бачив повідомлення на кшталт: «З превеликим сумом повідомляємо панство, що юридична фірма «Пупкін і Сини від першого шлюбу» втратила документи клієнта, а потім і клієнта. У проєкті брали участь…».

Переможених немає, але є лише переможці. Нам вже радісно повідомляють, що зуміли (у нерівній боротьбі з відповідачем і судом) відкрити провадження. Очевидно, що це писав гравець, а головне − для інших гравців (не для клієнтів же, насправді).

Подібні автотерапевтичні дописи зазвичай завершуються мораллю чи закликом на кшталт: «Всі на боротьбу з профдеформаціями!». Однак ні. Тут відсутній простір для проблемних меж: ми такі, які є, тому немає сенсу прикидатися, що краще (та ми все ж спробуємо). Я почав з того, що це для інших – деформації, а для нас це secunda natura. Отже, це не ті недоліки, які можна об’єктивно чи інституційно подолати. Адже якщо ми їх подолаємо, то зникнемо як вид. Це як їжаку сказати, що головна його проблема в тому, що він колючий. Його голки – це здебільшого проблема інших, а для їжака це єдино можливий спосіб «буття їжаком». Водночас правда полягає в тому, що на суб’єктивному рівні кожен окремий їжак щось має робити зі своїми голками.

1
0

Останні коментарі

Прикольно!

Додати коментар

Відмінити Опублікувати