Законодавцем України напрацьована велика кількість законів, які не поліпшують життя пересічного громадянина, а навпаки – ускладнюють і значно погіршують його. Тарифи, реформи, податки, штрафи, субсидії та інші терміни сучасних нормативно-правових актів стали «страшилками» для людей, а деякі з них вже думають, чи потрібно їм було народжуватись, оскільки життя перетворилось на суцільну боротьбу за виживання. Склалась ситуація, коли геть чи не кожна людина апріорі може вважатися правопорушником, хоча справжнім порушником стає сама держава.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Скажімо, відповідно до статті 48 Конституції України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Згідно статті 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Але якщо більше половини українців опинились за межею бідності , а держава потурбувалась лише про тих, від кого залежить доля самих владних інституцій (див.,наприклад, частину шосту статті 111 Конституції України), то очевидним є факт, що держава не впоралася з виконанням своїх конституційних обов’язків. Тому її громадяни вчиняють адекватно: не платять податки, не оплачують комунальні послуги, скептично ставляться до законів, крадуть, беручі приклад з деяких депутатів та посадовців тощо. Безвідповідальна держава сама створює умови для вчинення правопорушень своїми громадянами. Не витримавши знущань з боку держави,приниження їх людської гідності самою державою, народ повстав, висловивши свій протест під час Революції Гідності, заплативши при цьому життям кращих своїх синів. І що ж ми отримали? Нічого втішного – наслідки досить сумні. Маємо те ж саме, що й мали, а може й гірше. Не дивно, що талановита молодь, не знаходячи перспектив на майбутнє у своїй державі, шукає щастя в інших країнах. Подібні бажання за деякими даними мають більш ніж 50% громадян України !
Така ситуація суперечить міжнародним правовим актам про права людини і, зокрема, статті 6 « Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» згідно з якою « держава захищає життя людини від будь-яких протиправних зазіхань». Злиденний рівень життя багатьох громадян принижує їх людську гідність, не узгоджується з фундаментальними засадами низки міжнародних актів, що складають «Хартію прав людини» та Конституції України , згідно з якими людина , її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави
У частині першій статті 64 Конституції України зазначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією України. Аналогічні застереження є і в статті 22 Конституції. Конституційний Суд України у своєму рішенні №5-зп від 30 жовтня 1997 року ( справа Устименка К.Г.) сформулював абсолютно чітку позицію, відповідно до якої «Винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами». 29 грудня 1999 року рішенням №11-рп/ 99 (справа про смертну кару) КСУ підтвердив дану позицію, оскільки вона ґрунтується на положеннях частини першої статті 64 та статті 22 Конституції України.
Отже, очевидним є конституційний принцип абсолютної дії, за яким винятки стосовно обмеження або звуження обсягу прав і свобод людини і громадянина встановлюються тільки самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативними актами. Та виявилось, що нормотворча практика набагато складніша й заплутаніша. Скажімо, відповідно до статті 157 КУ Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Випадків обмеження прав людини, особливо у соціальній сфері, було немало, про що свідчать непоодинокі рішення Конституційного Суду України. Інших порушень, до яких ,як кажуть, рука Конституційного Суду ще не дотягнулась, можна пригадати ще більше. Наприклад, стаття 152 Конституції України надає право Конституційному Суду України визнати повністю чи в окремій частині закони та інші правові акти неконституційними, у разі якщо була порушена процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Чи дотримується нині конституційна процедура прийняття законів, коли під емоційним тиском головуючого, шляхом багаторазових голосувань і переголосувань приймається більшість нових законодавчих актів? Питання риторичне, але такий стиль непридатний навіть для прийняття рішень зборами якогось товариства з обмеженою відповідальністю або мешканців будинку. Законодавець не може простим голосуванням змінити або скасувати положення конституційних норм, а по 18-ти Статтям Конституції України права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану . Окремі обмеження прав і свобод у надзвичайних умовах допускаються лише із зазначенням строку дії цих обмежень. Законодавець, не маючи права обмежити або скасувати обсяг конституційних прав, на наш погляд, може удосконалювати практику їх захисту і застосування, а за змістом статті 22 Конституції України розширити їх зміст. Наприклад, законодавець має певну свободу у формуванні правових рішень соціального характеру. Але в умовах незадовільної економічної і фінансової ситуації в державі він ще до початку повинен передбачити її та розробити недискримінаційну шкалу обмежень існуючого рівня соціальних виплат стосовно різних категорій населення. Крім того, приймаючи закон, що обмежує право на соціальний захист, законодавець має обґрунтувати підстави для цього, вмотивувати своє рішення і взяти до уваги причину обмежень та їх наслідки.
Досвід національної законотворчості дає підстави зауважити, що під благими намірами різноманітних «реформацій» суттєво обмежуються обсяги і зміст вже існуючих прав людини на судовий захист, медичну допомогу, на працю, конфіденційну інформацію і захист персональних даних, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї тощо. Замість врахування громадської думки, чесного визнання фактичних підстав для прийняття відповідних змін людям вішають різного роду «популістичну лапшу» на вуха, щоб переконати їх у якихось вкрай необхідних і «важливих» для людини нововведень. Законодавчого мотлоху нині накопичилось вже понадкрай. Як зауважив римський історик Тацит «У найбільш зіпсованій державі приймається найбільша кількість законів», а за його ж висловом, маємо хороші закони, та породжені дурними звичаями. То ж чи не час вже прислухатись хоч через століття, до мудрих порад і припинити змагання парламентарів, хто з них більше видасть «на гора» нових законопроектів.
Повчальною є практика законотворчості у такій успішній країні, як Китай. Закони там приймаються дуже рідко, вони стабільні, законопроекти готуються упродовж декількох років, їх обговорює громадськість, вивчає десять тисяч експертів і лише після цього розглядаються законодавцем. Законів там небагато, немає навіть деяких кодексів, але ті, що є – добротні, виважені. Економіка цієї країни найкраща, а людей – найбільше у світі. Антикорупційного суду у Китаї немає. Такі справи розглядають суди загальної юрисдикції. Чиновник, який вчинив навіть незначний корупційний злочин, за вироком суду, бере мітлу або швабру і упродовж року або й більше підмітає вулиці , миє підлоги і тротуари чи приглядає за престарілими та інвалідами. Китайці нікого не слухають, точніше слухають, але живуть власним розумом. У нас все навпаки. Порушення законодавцем Конституції України (ст.84) та інших процедурних вимог, ігнорування досвіду інших країн і власної держави,
швидке «спалювання» і необґрунтоване прийняття законів, нескінченне внесення змін і доповнень до тих актів, на яких, як кажуть,ще й чорнила не висохли, завуальоване ігнорування конституційних норм та цинічне порушення прав людини викликають у людей негативні настрої, сумніви у легітимності законів, закладають підґрунтя правового нігілізму і невпевненості у завтрашньому дні. 28 лютого 2018 року КСУ ухвалив Рішення №2-р./2018 за конституційним поданням 57 народних депутатів, яким визнано неконституційним Закон «Про основи державної мовної політики» у зв’язку з порушенням ВРУ процедури ухвалення цього акту. Дещо дивно прозвучала заява Голови ВРУ , коли під час засідання ВРУ він вигукнув, що може і сто разів ставити один і той же законопроект на голосування якщо треба. Такі слова викликають певні сумніви процедурного характеру. Чи варто приймати нові закони, якщо через рік, а може й раніше вони будуть змінені або скасовані? Відповідь очевидна – ні в якому разі! Часта зміна та прийняття законів , проекти яких не були прочитані навіть депутатами , ухвалення їх нашвидкуруч , під впливом емоцій псує міжнародний імідж держави, створює про неї негативні уявлення як про ненадійного партнера тощо. Хто вкладатиме інвестиції в економіку такої країни? А якщо врахувати, що вкладені активи будуть ще й розкрадені, то відповідь зрозуміло яка може бути. Вирішувати конституційність чинного закону і процедури його прийняття – компетенція єдиного органу конституційної юрисдикції – Конституційного Суду України. А ось обговорювати дану проблему з метою формування громадської думки, яку повинен враховувати і законодавець, мають право усі громадяни – це їх конституційне право, а для фахівців у галузі права – ще й професійна потреба. Саме за таких міркувань Академія адвокатури України вже вдруге провела міждисциплінарний круглий стіл на тему:» Правомірне обмеження змісту та обсягу прав людини».
Тематичними напрямами даного заходу були такі теми: міжнародно-правовий контекст правомірного обмеження прав людини; мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення; правомірне обмеження майнових авторських прав; соціальні стандарти Ради Європи; стандарти Європейського Союзу у сфері соціальної політики; правові позиції Конституційного Суду України щодо захисту прав і свобод людини і громадянина; право на соціальний захист: теоретичні та практичні проблеми. У виступах та обговоренні доповідей взяли участь доцент кафедри цивільного та адміністративного права Академії адвокатури України Л.П.Грузинова; к.ю.н, доцент кафедри кримінального та адміністративного права О.М.Ковтун; к.ю.н., професор Міжнародної Кадрової Академії, заслужений юрист України В.В.Головченко; д.ю.н., професор кафедри господарського та адміністративного права ФСП КПІ ім. Ігоря Сікорського Д.І.Голосніченко; народний депутат України першого скликання, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України О.П.Коцюба; головний консультант Відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України Л.М. Какауліна; керівник відділу Департаменту з питань дотримання соціально-економічних та гуманітарних прав О.М.Парубок; здобувачка 4-го курсу Академії адвокатури України Н.М.Сікорська; доктор юридичних наук, доцент, в.о. завідувача кафедри конституційного та муніципального права КНЕУ ім.В.П.Гетьмана Г.В.Задорожна; адвокат О.Ф.Фролов, директор наукової бібліотеки Академіїї адвокатури Т.І. Головіна, магістр права, старший викладач Академії адвокатури України О.М. Тарнопольська та інші.
Під час обговорення виступів та дискусії абсолютної єдності думок у деяких термінологічних деталях поки що не було досягнуто. Проте одноголосною була думка – фактів обмеження або звуження обсягу та змісту прав і свобод людини та громадянина в нашій державі шляхом ухвалення нормативно-правових актів та поза їх межами існує немало. Тож обговорення порушеної проблеми має тривати. Вважаю, що користь від подібних заходів – беззаперечна.