29 жовтня 2014, 10:39

Чому інвестори не бажають вкладати кошти в будівництво спортивних споруд?

Олександр Кошовий
Олександр Кошовий «Кошовий та Партнери, ЮК» керуючий партнер, адвокат

Відомим є факт, що у Європі галузь спорту є дуже розвиненою як той сектор економіки, до якого виражена стабільна зацікавленість інвесторів. Про це свідчать дані, оприлюднені в Докладі Єврокомісії на Європейській Раді 20-21 березня 2014 року, згідно до яких культурні та спортивні заходи склали 1,4 % у структурі ВВП ЄС у 2011 році. Саме того ВВП, який у минулому, 2013 році склав близько 17, 5 трильйонів доларів. Тобто, ринок культурних та спортивних заходів Євросоюзу сукупно може становити близько 245 мільярдів доларів на рік.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Будь-які спортивні заходи неможливі без функціонування спортивних споруд. Тож, різноманітні спортивні заходи, події, програми, що надають прибуток за рахунок спонсорських коштів та реклами – все це в першу чергу спортивні споруди. Здавалося б, чому б не вкладати у цю галузь? Та чомусь в Україні ані у період стабільності, ані зараз, коли проголошений курс на реформи, в тому числі, й задля інвестування, будівництво спортивних споруд  залишається поза увагою інвесторів – як інституційних, що могли б вкладати кошти у масштабні багатофункціональні об’єкти, так і приватних, які могли б бути зацікавленими у зведенні локальних спортивних споруд, призначених для зайняття окремими видами спорту.

Справа полягає в тому, що питання функціонування спортивних споруд має певну специфіку, засновану на автономії самого спорту як явища суспільного життя. Принцип автономії спорту закріплений в Олімпійській хартії Міжнародного Олімпійського Комітету. З урахуванням цього в світі спорт визнається діяльністю, яка за своїм змістом та формою є автономною: здійснюється за правилами, встановленими самими суб’єктами спортивної сфери. В тому числі цей принцип в повній мірі стосується  правил функціонування спортивної інфраструктури.

Таким чином, специфіка полягає в тому, що джерелами норм, що обумовлюють функціонування спортивних споруд, призначених в першу чергу для проведення спортивних заходів, є саме спортивні федерації, а держава та органи місцевого самоврядування, що розділяють принципи Олімпійської хартії, не втручаються у таку діяльність суб’єктів сфери спорту в питаннях проведення спортивних заходів за встановленими правилами функціонування спортивних споруд.

В Україні ж всі стандарти у сфері функціонування спортивних споруд зазвичай затверджує держава, не враховуючи стандарти спортивних федерацій. З однієї сторони в цьому немає нічого дивного – бо ж держава володіє суверенним правом на встановлення норм та приписів, обов’язкових до виконання всіма, хто знаходиться на підконтрольній їй території. З іншої сторони у питанні спорту є специфіка, що межує з суверенним правом держави щодо нормотворення.

То ж у питанні створення будь-яких нормативів, які стосуться спортивної сфери доречно було б врахувати думки суб’єктів, що обізнані зі специфікою певної діяльності або ж є безпосередніми джерелами тих правил задля реалізації яких держава створює власні. Роль держави в таких питаннях має полягати, насамперед, у контролі безпеки. Неучасть же спортивних федерацій у процесі прийняття нормативів з будівництва спортивних споруд в Україні впливає на можливість їх подальшої експлуатації. Адже цей процес вимагає знання особливостей кожного виду спорту. В той же час правила проведення змагань та відповідно основоположні правила функціонування спортивних споруд, якими забезпечується проведення змагань з видів спорту, є динамічними, процес їх створення не стоїть на місці, вони постійно розвиваються та змінюються значно частіше, аніж у нашій державі приймаються нормативи з будівництва.

Отже, наразі з урахуванням стану та режиму створення нормативів у сфері функціонування спортивних споруд,  інвестор, вкладаючи кошти у спортивний об’єкт, не має жодних гарантій того, що він зможе бути використаним для тих цілей, для яких його збудовано. Це позбавляє інвестиційної привабливості таку складову спортивної галузі як будівництво спортивних споруд.

За таких умов навіть держава є поганим інвестором. Ми маємо приклади критично негативного використання державних коштів при будівництві спортивних споруд. Прикладом цього маємо басейн «Купава» в місті Бровари. Так, державою при реконструкції цього об’єкту  було витрачено понад 50 млн. грн. Незважаючи на це, даний об’єкт на сьогодні не може бути використаний навіть для проведення всеукраїнських змагань. Наявні в ньому технічні проблеми, як виявилося вже після завершення будівництва, фактично виключають можливість проведення у ньому змагань як на національному рівні, так і, звісно, на міжнародному.

Корінь проблеми лежить у порядку ухвалення вітчизняних будівельних стандартів щодо спортивних споруд, неврахуванні при створенні та зміні державних стандартів джерел, якими встановлюються стандарти функціонування спортивних споруд при проведенні спортивних змагань, – того, що є метою будівництва спортивних споруд. А також, і це окреме питання, в утаємниченості доступу до цих стандартів. Тобто, стандарти  будівництва, а відповідно, і планування, проектування тощо спортивних споруд створюються самі по собі – у відриві від тієї мети, якій підпорядковано створення спортивних споруд.

Для наглядної ілюстрації того, чому спортивні споруди, планування, проектування та будівництво яких буде здійснюватися за правилами державних стандартів, не можна використовувати для проведення спортивних заходів, наведемо приклад плавання. Для порівняння візьмемо чинний в Україні ДБН В.2.2-13-2003 «Спортивні та фізкультурно-оздоровчі споруди» 2003 року та General Rules (Правила Міжнародної федерації плавання FINA, остання редакція 2013 року, частина IX, що стосується обладнання спортивних споруд). В п. FR 2.4.3 Правил ФІНА передбачено обов’язкову наявність переливних жолобів по периметру всіх чотирьох стін басейну; в п. 3.2.1 ДБН зазначено лише про жолоби на поздовжніх стінках. У Правилах ФІНА детально регламентовано вимоги до стартових тумбочок, зокрема, в п. FR 2.7 зазначено, що вони повинні мати поверхню з мінімальною площею 0,5 м на 0,5 м, скриту неслизьким матеріалом, а ухил має становити не більше 10 градусів; у ДБН такі вимоги взагалі відсутні. Так само немає у ДБН наявних у п. FR 2.4.1 General Rules Правил ФІНА вимог щодо покриття торцевих стін на 0,8 м. углиб від поверхні води неслизьким матеріалом, щоб учасники змагань мали змогу безпечно доторкнутися до неї та відштовхнутися при розвороті. І також ДБН не містить конкретизованих вимог щодо уступів для відпочинку (п. FR 2.4.2), роз’єднувальних буйків (п. FR 2.6), розмітки на смугах (п. FR 2.13), освітлення (п. FR 2.12).

Відповідно ж до п. FR 1.1-1.3 Правил ФІНА будь-які заходи, що проводяться під керуванням ФІНА, мають відбуватися з дотриманням Правил ФІНА щодо обладнання спортивних споруд.

Висновок невтішний – будь-який басейн, побудований за державні та навіть приватні кошти за чинними в Україні стандартами ДБН В.2.2-13-2003 «Спортивні та фізкультурно-оздоровчі споруди» 2003 року, апріорі не може прийняти більш-менш значущий спортивний захід з плавання.

Те саме стосується вже побудованих легкоатлетичних стадіонів з доріжками по 405 метрів замість 400 (як, наприклад, у місті Луганськ). Бо ж ДБН настільки нечітко та некоректно встановлює ці вимоги, що дозволяє проектувати та будувати стадіони, не придатні для використання. Цей список можна продовжувати за рахунок інших видів спорту.

І це не виявляється дивним, адже при затвердженні даних ДБН у 2003 році Державний комітет України з будівництва та архітектури замість актуальних матеріалів міжнародних спортивних федерацій використовував старі радянські та російські видання, зі стандартами 80-х та початку 90-х років минулого століття, якісь довідкові посібники 1991 року видання. Отже, вирішення даної проблеми – питання виключно законодавчого регулювання. Необхідним наразі є внесення змін у повноваження спортивних федерацій, перерозподіл повноважень в сфері визначення носіїв стандартів, необхідних для розроблення відповідних ДБН, між державою та федераціями, закріплення як обов’язкової ролі федерацій у визначенні нормативів з планування, будівництва, реконструкції та експлуатації  спортивних споруд. Адже визначальною метою будь-якого будівництва є можливість експлуатації споруди за її призначенням. Наразі в Україні це видається неможливим через невідповідність будівельних стандартів вимогам проведення змагань.

З іншого боку при встановленні стандартів можуть виникати фундаментальні розбіжності, які унеможливлюють застосування міжнародних норм у питаннях функціонування спортивних споруд. Задля врегулювання цієї проблеми пропонуємо в чинному законодавстві заснувати інститут конфлікту інтересів при здійсненні планування, проектування, будівництва та експлуатації спортивних споруд.

Сутність цієї інституції може полягати в тому, що у випадку виявлення суттєвого протиріччя між правилами визнаної в Україні спортивної федерації з виду спорту та національними правилами, які стосуються  планування, проектування, будівництва та експлуатації спортивних споруд, може (або повинна) проводитися процедура узгодження. Ця процедура повинна передбачати право визнаної спортивної федерації з виду спорту (міжнародної спортивної федерації) запропонувати державному органові, в компетенції якого знаходиться встановлення стандартів у сфері планування, проектування, будівництва та експлуатації спортивних споруд,   внесення  відповідних змін до актів, якими ці стандарти встановлені.

Така пропозиція має передбачати обов’язковість реагування органу державної влади з зазначенням способу та строків врегулювання питання, або ж відмови у такому врегулюванні. Остаточне рішення приймається судом з урахуванням експертних висновків з питань державних стандартів.

Ще одна річ, про яку не можна не згадати, коли мова йде про ДБН В.2.2-13-2003 «Спортивні та фізкультурно-оздоровчі споруди» 2003 року, – це спосіб їх оприлюднення.

Цей спосіб є утаємниченим настільки, що ці правила не можна знайти навіть на сайті Верховної ради України, де зазвичай прості громадяни мають можливість дізнатися про стан нормативної бази в країні. А на запитання по гарячій лінії Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства чиновник цього відомства пропонує купити посібник за ціною від 270 до 400 гривень. Ми пошукали цей посібник з ДБН В.2.2-13-2003 «Спортивні та фізкультурно-оздоровчі споруди» 2004 року й знайшли його на сайті Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, з недвозначною ремаркою про те, що «Право власності на цей документ належить державі. Розповсюджувати цей документ повністю або частково на будь-яких носіях інформації без офіційного дозволу Державного комітету України з будівництва та архітектури заборонено.»  

Звичайно, те, що Законом України «Про авторське право та суміжні права» прямо заборонені авторські права на державні нормативи, міністерству не указ.

А чому неіснуючий орган державної влади за версією міністерства повинен надавати дозвіл на фактично використання державного нормативного акту наразі невідомо. Власне, це питання ми задали міністру регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, й наразі чекаємо на відповідь.

Але інвесторам це вже не цікаво – їх чекає Європа з ринком будівництва спортивних споруд, ємкість якого вимірюється сотнями мільярдів євро.

Тому, якщо Україна бажає залучити інвестиції у будівництво об’єктів спортивної інфраструктури, то саме час вносити зміни до чинних нормативних актів.

Бо ж тільки законодавчі зміни щодо порядку та способів ухвалення державних нормативів, з урахуванням інституції щодо конфлікту інтересів, публічність в їх оприлюдненні,  дозволять створити сприятливий інвестиційний клімат в сегменті будівництва спортивних споруд, залучити іноземний капітал, інституційних інвесторів та приватну ініціативу.

Підписуйтесь на "Юридичну Газету" в FacebookTwitterTelegramLinkedin та YouTube.


0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати