18 липня 2018, 11:03

Переважна більшість українських юристів світоглядно перебуває по цей бік «Берлінської стіни»

Сергій Головатий
Сергій Головатий «Конституційний суд України» суддя

Про західну правничу традицію, роль Конституції та необхідність внесення до неї змін, недосконалість політичних інститутів та професійні табу суддів КСУ «ЮГ» розповів суддя цього суду Сергій Головатий

 Сергій Головатий– Пане Сергію, якщо говорити про конституційне правосуддя в Україні у контексті світових моделей конституційної юстиції, чи є нам чим пишатися?

– Дозвольте одразу вас поправлю, не існує такого, що можна було б назвати «світові моделі» конституційної юстиції. Є національні моделі. Переважну більшість таких національних моделей у країнах Європи побудовано на ідеї, яку висунув та обґрунтував «батько» концепції конституційної юрисдикції – австрієць Ганс Кельзен. Конституція як документ на папері з'явилася на світ лише у другій половині XVIII століття. Першою була Конституція США 1787 р. Другий документ світові подарували французи – Декларація прав людини й громадянина 1789 р. (яка заклала основи майбутньої Конституції Франції). Загалом, ці два документи – американський і французький – поклали початок конституції як писаного документа в сучасному розумінні, суть яких зводиться принаймні до двох речей, що відтоді становлять суть конституціоналізму: суспільство, в якому не здійснено розподілу влади, а права людини не захищено, не має конституції (як інституту). Тому я вважаю, що говорити про світові моделі трохи пафосно. Україна має писану Конституцію. Однак ми ще занадто молода держава, щоб впливати або нав’язувати світу український конституціоналізм. Безперечно, ми в чомусь унікальні, але у вітчизняного конституційного правосуддя все ще попереду.

– Чи існує ідеальна модель Конституції, яка могла б стати взірцем для нашої країни?

– Нічого ідеального не існує. Конституція не є винятком. Без розуміння суті цього явища просте фіксування юридичних принципів у писаному варіанті нічого не дає. Велика Британія не має писаної Конституції, Ізраїль також. Проте вони насправді мають власну конституцію – той юридичний інститут, який поєднує те, про що ми говорили: принцип розподілу влади плюс гарантовані інститути та механізми захисту людських прав. Інший приклад – СРСР, в якому хоча й було виписано на папері Конституцію, але по суті це була декларація, за наявності якої цінність людини та її життя не визнавалися. Тому ми стверджуємо: в СРСР конституція була, а конституціоналізму не було.

– Враховуючи реалії, чи можна вважати, що Україна має незалежну одну від одної судову, виконавчу та законодавчу гілки влади?

– Інституційно у нас цей принцип виписано. Також є певні елементи, але вони недостатньо вагомі, щоб казати, що відповідно до нашої Конституції у нас одна гілка влади є залежною від іншої. Таке залежить не від тексту Конституції, а від людей, які перебувають на владних посадах. Однак Конституція таку незалежність гарантує. А вже як це здійснюється – питання політичної та юридичної культури, моралі, відповідальності та врешті-решт сумління. Знаєте, є такий вислів: «Коні не винні». Він чітко вказує на випадки лицемірного небажання бачити дійсних винуватців якогось явища чи процесу.

– Чи потрібні зміни до Конституції?

– Перше фундаментальне вдосконалення вже відбулося. Це були зміни до Конституції в частині правосуддя, ухвалені у червні 2016 р. Залишився лише один «черв’як», що надалі ще може «точити» це яблуко – статус прокуратури, де йдеться про політичну залежність Генерального прокурора від Парламенту. Тобто залишилася норма, яка по суті дозволяє звільнити Генерального прокурора через висловлювання йому недовіри політичним, а не професійним інститутом влади. Проте, на мою думку, питання відповідальності юридичних інститутів мають вирішуватися виключно в системі юридичних інститутів, а не політичної влади. За такою логікою, чому б тоді Парламент не наділити повноваженням висловлювати недовіру Голові Верховного Суду чи Конституційного Суду? Проте так ми лише поглиблюватимемо абсурд! Як у 1996 р. йшли на компроміс, щоб ухвалити Конституцію (адже проголошена незалежною держава існувала 5 років без неї), так і у 2016 р. заради ухвалення більшості позитивних змін довелося змиритися з її деякими негативними моментами. Однак це щодо розділу «Правосуддя».

Стосовно інших розділів, вони так само потребують «очищення» та шліфування. Відтоді як було ухвалено перші писані конституції, минуло дуже багато часу. Світ почав мислити новими категоріями. Все це не можна лишати поза увагою, якщо ми прагнемо продовжувати вибудовувати державу за моделями європейського конституціоналізму. Також не слід забувати про вже набутий власний досвід, який потрібно враховувати в перебігу вдосконалення нашого Засадничого Закону, особливо що стосується політичного трикутника: Президент – Парламент – Уряд. Паралельно слід працювати над розділом ІІ, предметом якого є права людини й громадянина. Нам конче необхідно переосмислити інститут людських прав, тому що в чинній Конституції це дуже суперечлива частина, виписана частково крізь призму ще його «соціалістичного» розуміння, яке виключало такі засадничі елементи суспільного буття людини як право власності та особистісна свобода.

– Напередодні виборів у суспільстві активно порушують питання щодо зміни форми правління в Україні. Як Ви вважаєте, чи має це під собою юридичне підґрунтя, чи все ж таки це спроба утримати/ отримати владу?

– Знаєте, коли я чую про президентсько-парламентську чи парламентсько-президентську форму правління, особливо коли це лунає з вуст окремих політиків, декого з політологів чи журналістів у публічному просторі, то я сприймаю це як думку невігласів. Адже таких юридичних понять взагалі не існує. Традиційно є президентська, парламентська та змішана форми республіканського правління. Однак, повертаючись до вашого запитання, найімовірніше, це політичний диспут, обумовлений прагненням здобути якісь дивіденди політиком для себе власно або його політичною силою.

В Україні маємо змішану форму правління. Однак до 2005 р. більше повноважень мав Президент, а потім і донині – вже Парламент. Загалом, у нас унікальна модель. Це продукт розвитку саме нашого політичного суспільства, коли існує дуалізм повноважень Президента та Уряду. Навіть маємо критику з цього приводу з боку Венеційської комісії. Проте це наша модель. У нас так історично склалося. Тому потрібно ставити питання інакше. Чи взагалі така модель працює? Чи шкодить вона суспільству й державі? Чи, можливо, саме на цьому етапі суспільного розвитку, особливо за нинішніх умов, коли маємо справу зі збройною агресією «братнього» сусіда, вона є найоптимальнішою?

– Тож шкодить чи ні?

– Як суддя КСУ я не можу відповідати на це запитання. Відповідь мають надати політики чи представники інших інституцій, зокрема громадянського суспільства. Це непросте питання, яке потрібно ґрунтовно досліджувати й вивчати, а не голослівно заявляти про нагальність змін. Адже воно зачіпає питання національної безпеки та міжнародного іміджу країни тощо. Напрацювання національної Конституції завжди має ґрунтуватися на власному практичному досвіді. Не може бути сліпого копіювання тієї чи іншої чужоземної моделі. Потрібно виходити з того, що найбільше служить інтересам власного суспільства, власної нації. Як суддя КСУ скажу: в Україні ухвалювати нову Конституцію безпосередньо референдумом не дозволяє чинна Конституція! Тому будь-який практичний крок на реалізацію такого наміру буде рівнозначним чинити в неконституційний спосіб. Будь-який політичний авантюрист у цьому питанні має це усвідомлювати.

– Як можна боротися з деякими законодавчими ініціативи народних депутатів (наприклад, щодо позасудового блокування сайтів), які мають яскраво неконституційний характер?

– До депутата законодавчо не можна висувати вимогу бути високоосвіченим, а тим більше – мати юридичну освіту. Представником народу може стати будь-хто, кого люди оберуть. У нас закріплено принцип загального виборчого права, тобто кожен (окрім деяких винятків) має право бути обраним. Вже після виборів з'ясовується, що один депутат не має вищої освіти, інший – навіть середньої. До того ж юристів серед них взагалі обмаль.

Парламент – це політичний інститут влади, який під час політичного процесу ухвалює документи, що набувають юридичної чинності та мають зобов’язальний характер. Звичайно, такі документи повинні бути найкращими з позиції якості тексту, нормотворчої техніки, а також не обмежувати те, заради чого створено державу та ухвалено Конституцію. Однак з огляду на небездоганну грамотність депутатів (а я думаю, що це є проблемою не лише українського Парламенту) або навіть неналежний рівень їх професійної кваліфікації (насправді, від депутата не слід вимагати знань стосовно всього і вся, хоча вони й ухвалюють закони щодо будь-якої зі сфер суспільного життя), в іноземних національних Парламентах існують допоміжні підрозділи експертного рівня, які забезпечують якість документів з позиції їх експертної оцінки фахівцями.

Там, якщо законопроект має негативний експертний висновок фахівців, то він не потрапляє до сесійної зали. Натомість наші парламентарі думкою таких експертів дуже часто зневажають. Це означає, що діяльність інститутів політичної влади у нас ще й досі на дуже низькому рівні. Вона далека від доброї якості юридичної норми ще на етапі її проектування. Це дуже сумно, тому що неякісний закон – це потенційна справа в КСУ. Такий закон за вимогами правовладдя (або «верховенства права») не може бути визнано конституційним. Неякісний закон не є правом – це аксіома.

– Чи є теми, на які судді КСУ не можуть говорити (коментувати) публічно?

– Це цікаве питання, але я вважаю, що воно недостатньо врегульоване. Судді не можуть коментувати конкретну справу, що є предметом розгляду. Не можна публічно критикувати рішення, що вже ухвалено. Не можна давати оцінку своїм колегам. Не можна прилюдно висловлювати згоду чи незгоду стосовно будь-яких пропозицій, які висувають політичні інститути влади, особливо якщо вони можуть стосуватися якогось нормативного акта, що потенційно може стати предметом конституційного контролю. Власне, це лише деякі з обмежень, що випливають із вимог незалежності, об’єктивності, безсторонності та неупередженості судді Конституційного Суду, де визначальним є бути поза політичним процесом.

– Чи ставите Ви як суддя КСУ перед собою амбітні цілі?

– Нічого подібного не ставлю. Я став суддею КСУ, коли вже було запроваджено конституційну скаргу. Це новий інститут у конституційному судочинстві. У нас його ще мало досліджено і не випробувано. Ми тільки-но розпочинаємо тривалий процес його практичного впровадження. Відповідно, я виходжу з того, що КСУ мав би стати на рейки тієї практики, яку вже напрацьовано в інших європейських країнах.

Це надзвичайно складний юридичний інститут, з огляду на кілька обставин. По-перше, через недосконалість тексту Конституції, особливо її розділу ІІ. По-друге, через те, що вітчизняна юридична наука є надто відсталою, вона так глибоко і так довго застрягла у ранньому «пост-совку», що на те немає ради. У нас вища школа ще й досі готує правника не за філософським змістом, на якому побудовано Європейську Конвенцію з людських прав та тлумачну практику ЄСПЛ. Тобто не за юридичною матерією західної традиції. Як не прикро, але український юридичний корпус донині від неї є відмежованим.

Це як у часи комунізму, коли була Берлінська стіна, що політично розділяла Західну та Східну Європу. Ще й донині фактично весь український юридичний загал перебуває по цей бік «Берлінської стіни» іншого характеру – світоглядно. Такий «кордон» утворено з нескладних речей. Насамперед, це навчальні плани підготовки юристів в університетах (особливо там, де юристів «продукує» МВС), що мало чим відрізняються від часів існування СРСР. За ними й досі переповідають «оновлену» теорію держави та права, написану Андрієм Вишинським для «обґрунтування» законності сталінських репресій кінця 30-х років минулого століття. Саме там втілено ідею, що Конституція – це «основний закон держави», а не установчий акт суверенної влади народу.

Іншим є те, що більшість юридичного загалу читає літературу і документи російською мовою, якщо йдеться про іноземну. Яким є той відсоток науковців, викладачів, студентів, суддів, адвокатів чи прокурорів, які можуть взяти до рук рішення ЄСПЛ і вільно читати його бодай однією з мов оригіналу – англійською чи французькою? Це дуже важливо. Адже коли у професійній діяльності доводиться цитувати такі рішення або інші джерела міжнародного права в перекладі українською, то інколи у порівнянні з оригіналом таке виглядає як день і ніч.

Наприклад, у Всесвітній декларації людських прав ООН 1948 р. поняття «the rule of law», яке у нашій Конституції записано як «верховенство права» (але, на мою думку, набагато точніше відтворює його посутнє значення українською слово «правовладдя»), то в перекладі російською записано «власть закона», а в перекладі українською – ще гірше – «сила закону». Скажіть, як у такому випадку адвокатові чи прокуророві застосовувати ст. 8 Конституції, посилаючись на те, що лежить в основі західної цивілізації, коли за оригіналом джерела міжнародного права йдеться про «правовладдя», а в українському перекладі – про «силу закону». Не без сарказму можна сказати: виходить так, що по Другій світовій війні весь Західний світ утверджував «правовладдя», а ми й досі – «силу закону». Це і є одним із прикладів отієї «Берлінської стіни» – нестача належних юридичних знань відповідно до західної традиції. Відсутність знання хоча б однієї з офіційних європейських мов (англійською чи французькою) – значний недолік українського юриста. Його нездатність застосовувати європейські джерела права мовою оригіналу дуже ускладнює виконання ним головного завдання його професійної місії – утверджувати в Україні правовладдя.

1
0

Останні коментарі

"До депутата законодавчо не можна висувати вимогу бути високоосвіченим, а тим більше – мати юридичну освіту" - як на мене, спірна точка зору. Я ж не для того навчавя, щоб мною "лапті" керували.
yazenco.s.s 03 серпня 2018, 23:46


"До депутата законодавчо не можна висувати вимогу бути високоосвіченим, а тим більше – мати юридичну освіту" - як на мене, спірна точка зору. Я ж не для того навчався, щоб мною "лапті" керували.

"Вітчизняна юридична наука є надто відсталою, вона так глибоко і так довго застрягла у ранньому «пост-совку», що на те немає ради. У нас вища школа ще й досі готує правника не за філософським змістом, на якому побудовано Європейську Конвенцію з людських прав та тлумачну практику ЄСПЛ. Тобто не за юридичною матерією західної традиції. Як не прикро, але український юридичний корпус донині від неї є відмежованим" - жорстко, аж в серце)

Додати коментар

Відмінити Опублікувати