Перетворюючи національну правову систему у відповідність до європейських вимог і стандартів, українські реформатори звертаються за допомогою та консультаціями до іноземних експертів. Чималу частку з-поміж них складають фахівці з Грузії. Дехто пояснює це тим, що прагнучи приєднатися до спільноти держав Старого Світу, Грузія та Україна взяли на себе низку реформаторських зобов'язань, які з більшим чи меншим успіхом намагаються втілити на практиці. Серед іншого, мова йде про реформування національного судочинства та про радикальні рішення, прийняття яких у цій частині вимагають від урядів громадяни, розчаровані в національних служителях Феміди. Який досвід Грузії був би корисним для України? Чому не варто звільняти всіх володарів мантій? Як формувати суддівський корпус? Як вирішувати проблеми внутрішньо переміщених осіб? Про це та інше редакції вдалося поговорити з членом Вищої ради юстиції Грузії, суддею, професором Грузинського університету Святого Андрія Первозванного Патріархату Грузії, екс-головою Верховного суду Абхазії Вахтангом Тордіа.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Про те, чи можна порівнювати Грузію та Україну, а також чому не варто залякувати суддів, розповідає В. Тордіа
- Пане Вахтангу, українські реформатори не раз ставили Грузію в приклад Україні, вимагаючи від політиків прийняття швидких і радикальних рішень, у тому числі й у частині судової системи. Однак деякі фахівці наполягали та продовжують наполягати на тому, що безцінний досвід Грузії не може бути впроваджений в межах України через величезну різницю, яка існує між двома державами. Ви, як запрошений експерт, не раз відвідували Україну, брали участь в обговореннях майбутніх реформ та мали можливість побачити реформаторський процес зсередини. Скажіть, чи дійсно відмінності є значущими, чи доцільно проводити такі порівняння і що таке грузинські реформи?
- Реформи в Грузії, вже проведені або тільки розпочаті, отримали визнання громадськості як у межах держави, так і в європейському співтоваристві. Зараз ми фактично знаходимося на стадії третього етапу або, як прийнято у нас це називати, на стадії третьої хвилі реформ. Третя хвиля включає в себе виправлення помилок, допущених на попередніх етапах, вдосконалення процедур і механізмів добору та призначення суддів. Запроваджуються нові інститути, спрямовані на очищення суддівського корпусу.
Так, в рамках третьої хвилі розроблено законопроект, яким розширюються повноваження органу, що формує суддівський склад, а також вводитися нова посада дисциплінарного інспектора у сфері дисциплінарного провадження. Цей інститут є новим для Грузії та призначений заповнити прогалини, які були виявлені у дисциплінарній процедурі, що іноді дозволяло корпоративним інтересам превалювати над інтересами правосуддя.
В рамках третьої хвилі судової реформи пропонується закріпити критерій відбору суддів на основі двох факторів: доброчесності та компетентності. Закріплення цих двох критеріїв на законодавчому рівні зумовлено результатами моніторингу, проведеного в Грузії серед суддів, які перебувають на 3-річному випробувальному терміні, після закінчення якого судді призначаються довічно.
- Тобто, щоб стати суддею безстроково, потрібно проносити мантію 3 роки з випробувальним терміном? В Україні «випробувальний термін» для судді становить 5 років. Однак коли розроблявся проект змін до національної Конституції, європейські експерти неодноразово підкреслювали, що випробувального терміну не повинно бути взагалі, оскільки його наявність негативно позначається на суддівській незалежності. Чи не отримувала Грузія подібних зауважень?
- В Європі правосуддя має зовсім інші традиції, ніж у Грузії. Наша суддівська спадщина не настільки досконала, аби європейські стандарти та принципи могли бути впроваджені в систему без належної адаптації. Саме тому ми вирішили встановити 3-річний випробувальний термін, після якого суддя (якщо він буде відповідати всім вимогам, що висуваються до професії) призначатиметься на посаду судді. До речі, такий випробувальний термін існує і в деяких європейських країнах.
Такий крок Грузії розцінювався неоднозначно. Багато суддів побоювалися, що це буде використано для тиску, а після закінчення 3-х років роботи вони зазнаватимуть репресій з боку держави. На жаль, підстави для таких побоювань вони мали з досвіду недалекого минулого. На попередніх етапах реформування нам довелося мати справу зі зміною більшої частини суддівського корпусу, яка дійсно скоріше була схожа на «чистку», ніж на оновлення.
З приходом нової влади у 2012 р. всі очікували чергової хвилі звільнень. Однак цього не сталося. Практично всім представникам суддівського корпусу вдалося залишитися на своїх посадах, а їхня заробітна плата у 2014 р. була збільшена вдвічі. Винятки з цього становлять лише ті, у кого закінчилися повноваження та які не пройшли конкурсу на новий термін. При вирішенні цих питань ми виходили з того принципу, що без стабільності судового корпусу неможливо говорити про справжню незалежність правосуддя.
Звичайно, не слід забувати про суддівську відповідальність, у тому числі й перед суспільством, тобто про дисциплінарну відповідальність. В цьому напрямку у нас були певні недоліки та відхилення. Зараз ми намагаємося їх виправити, зберігши баланс між жорсткістю вимог до представників судової влади та збереженням її стабільності. Серед іншого, одним з механізмів досягнення цієї мети стане забезпечення прозорості й прогнозованості дисциплінарної процедури. Кожен суддя повинен розуміти, за який проступок яку відповідальність він буде нести. Все це повинно бути розписано в законодавчому порядку, а відповідальність суддів має бути прогнозованою. Я сподіваюся, що відповідні зміни до законодавства будуть прийняті вже найближчим часом.
- Ви говорите про третю хвилю судової реформи. А як довго триватиме реформа взагалі та як давно вона почалася?
- Початком судової реформи стало створення у жовтні 1997 р. Вищої ради юстиції – нового органу, який був призначений для її здійснення. За весь час Рада зазнала чималих змін. Спочатку її склад формувався з 4-х представників від кожної з 3-х гілок влади, що залишало судову владу у складі Ради в меншості. На початку судової реформи у 1997 р. судову владу представляли голови Верховних судів Грузії, Аджарії та Абхазії, а також 4-й член – обраний пленумом Верховного Суду Грузії.
Однак, оскільки один з основних європейський стандартів правосуддя, позначений в Європейській хартії суддів, говорить про необхідність того, щоб представники судової влади в такому органі становили не менше ніж половину або більшість, у 2005 р. були внесені відповідні законодавчі зміни. Наразі до Вищої ради юстиції входить 9 суддів і 6 представників інших гілок влади. 8 з 9 членів-суддів обираються Конференцією суддів, 1 – голова Верховного Суду – до Вищої ради юстиції входить за посадою. Частина членів (не суддів) обирається Парламентом. На жаль, 1 член Ради за цією квотою не обраний і досі, оскільки його кандидатуру повинні підтримати 2/3 членів парламенту, а набрати стільки голосів у грузинському Парламенті стало неможливим. З урахуванням цього, ми запропонували вважати обраним члена Вищої Ради юстиції, якщо його підтримає не 2/3, а більшість парламентаріїв.
- На Україні судова реформа також триває не один рік. Однак гострий інтерес у громадськості вона викликала після Революції Гідності. Ця подія стала переломним моментом, після якого громадськість відкрито заявила про недовіру до судової влади. Після цього політики зрозуміли, що настав час для прийняття радикальних рішень. Був такий переломний момент у Грузії?
- Найбільш радикальні рішення, прийняті політиками щодо представників судової системи Грузії, припали на початок реформи 1997-1998 рр. Тоді своїх посад позбулися 80-90% суддів. Це викликало яскраві емоції та пересуди. Сьогодні доводиться визнавати, що тоді був порушений баланс інтересів суспільства й стабільності судової системи. З одного боку, можна було і потрібно було оновити суддівські кадри, замінивши їх тими, хто по-іншому сприймав свою місію. Однак таке загальне звільнення суддів було несправедливим та неправильним. Тоді своїм рішенням це підтвердив і Конституційний суд Грузії.
На жаль, кадрова «чехарда» зі зміною суддівських кадрів повторювалася неодноразово. Після 1998 р. проводилися хвилі звільнень, які повторились у 2004-2005 рр. і пізніше, під приводом реорганізації судової системи. Судді часто зараховувалися до резерву, але мало хто з цього складу знову повертався на судову посаду. Враховуючи цей досвід, ми можемо говорити про те, що необґрунтовані звільнення завдають шкоди правосуддю та незалежності судів. Наляканий суддя не може бути незалежним. Він стає не менш небезпечним, ніж суддя-хабарник.
Тому при реформуванні судової системи слід забезпечити умови, за яких будуть дотримані європейські стандарти, яким мають відповідати норми національного законодавства.
В Грузії до початку реформи здійснювали правосуддя 300 суддів. На Україні їх налічувалося близько 8 тис. Відтак, незважаючи на те, що подібні ідеї не перестають звучати, звільнити всіх – неможливо та й небажано, оскільки це може завдати великої шкоди правосуддю. Необхідно дбайливо ставитися до тих кадрів, які є на Україні та гідно виконують свої обов'язки. Інші ж судді, які дискредитовані з однієї сторони й одночасно викриті в конкретних порушеннях, повинні бути відсторонені від суддівської посади з дотриманням відповідних процедур.
- Українські судді, намагаючись повернути довіру, проводять різноманітні інформаційні кампанії. А що роблять грузинські судді?
- Проблеми судової системи широко обговорюються у професійному співтоваристві. Ми торкаємося різних аспектів, у тому числі й проблему довіри до судової влади. Однак необхідно розуміти, що судова влада є невід'ємною частиною суспільства. І яке суспільство, така і судова влада. Сама по собі вона не може бути поганою або хорошою. На Україні ми бачимо, що часом всі проблеми суспільства намагаються звалити на суддів. А вирішувати ці проблеми слід не лише в судовій, але й у соціальній та економічній сферах. Голодний, збіднілий суддя не може бути незалежним. Важко судді, який розглядає багатомільйонні позови, при цьому отримуючи заробітну плату 300-400 доларів. Ми не можемо вимагати героїзму від кожного. Для успішного функціонування правосуддя необхідно створювати відповідні матеріальні ресурси. Суддя повинен мати такі умови життя та праці, які відповідають його високому статусу.
- Українські експерти неодноразово говорили про те, що реформи в Україні проводяться хаотично. Чи є Грузії є кінцева модель того, як має виглядати судова система після завершення реформи?
- На початку судової реформи 1997-2000 рр., у нас не була чітко визначена стратегія її проведення і бачення того, що ми хочемо отримати в результаті. Зараз настав момент, коли жити по-старому стало неможливо. Сьогодні ми приділяємо пильну увагу вдосконаленню стратегічних напрямків та наступності. У нас вже розроблений стратегічний проект реформування і ми продовжуємо працювати в цьому напрямку. Ми запросили міжнародних експертів. Нещодавно у нас були тренінги з цих питань для Вищої ради юстиції та суддівського корпусу.
- Чи були моменти в України, які б могли взяти на озброєння грузинські реформатори та навпаки?
- Думаю, Україні був би цікавим наш підхід до питання про правила оцінки ефективності діяльності суддів. Ми розробили методики з використанням світового та європейського досвіду про правила оцінки ефективності діяльності суддів. Ці оцінки щоквартально доводяться до суддів. Тут відображається і стабільність рішень, і порушення строків розгляду справ та строків підготовки документів тощо.
- А як щодо тимчасово переміщених осіб? Думаю, ми могли б перейняти досвід Грузії...
- Ми не очікували, що біда, яка спіткала Грузію у 1993 р. – конфлікт в Абхазії й тимчасова поступка юрисдикції на території Абхазії – також спіткає Україну. Грузія – це маленька країна і ми не очікували, що з такою великою країною Європи, як Україна, може статися теж саме. Україна для Грузії – це стратегічний партнер і споконвіку нас об'єднували особливо теплі, дружні, навіть братерські відносини. Тому для нас дуже відчутно те, що відбулося на Україні. Ми ділимося своїми враженнями й досвідом, який маємо щодо біженців.
У 1993 р. ми втратили юрисдикцію на більшій частині Абхазії. Практично весь суддівський корпус перемістився у Тбілісі. Як Ви знаєте, до конфлікту населення Абхазії становило понад 500 тис. осіб, переважна більшість з яких (понад 300 тис. осіб) стали біженцями. Тоді постало питання, як бути з цими людьми. Оцінюючи ситуацію, ми сказали, що втратили територію, але не втратили цей народ і тому щодо цих громадян розробили спеціальну юрисдикцію правосуддя Автономної Республіки Абхазія.
Поряд з виконавчою та законодавчої гілками Абхазії стала функціонувати й судова влада Абхазії. Багато біженців відчували необхідність у терміновому відновленні документів, підтвердженні особи, права власності тощо. Якщо б цими питаннями займалося правосуддя Тбілісі, це було б несправедливо та неправильно щодо тих, хто мав право на своє правосуддя.
Ідея поширення спеціальної юрисдикції судів Абхазії на території Грузії належала мені. Тоді, як голова Верховного суду Абхазії, я входив до складу Вищої ради юстиції. Цю ідею у Вищій раді юстиції активно підтримали тодішній Голова Верховного суду Грузії М. Угрехелідзе, член Ради Е. Гоцирідзе та ін. В результаті, ця пропозиція була підтримана.
Замість 8 судів Абхазії, було створено 4 суди в місцях найбільшого скупчення біженців у Грузії. Ці суди розглядали й розглядають цивільні, адміністративні та кримінальні справи. Оскільки таких справ було не багато, ми використали інститут відрядження суддів, який дозволив суддям Абхазії здійснювати правосуддя в інших судах Грузії, за місцем знаходження правосуддя.
Йдучи на створення абхазьких судів, Грузія підтвердила те, що незважаючи на тимчасову втрату території, вона не втратила свій народ і націлена на відновлення територіальної цілісності та суверенітету на всій території Грузії. Все це було оформлено як Указом Президента, так і відповідними законодавчими актами.
На Україні хоча й був зроблений схожий крок, однак, на відміну від Грузії, цей крок не був спонтанним і під нього не підведена відповідна юридична база. Крім того, цей крок не є повним, оскільки судді з окупованих та анексованих територій були просто переведені до судів, що вже існують.
Наш досвід є особливо цінним для Луганської та Донецької областей, звідки походять понад 1,5 млн біженців. Цей народ має повне право на те, щоб мати своє правосуддя задля вирішення нагальних судових питань. Це допоможе зберегти судові кадри цих регіонів та націлить Україну на відновлення територіальної цілісності й суверенітету.