09 березня 2016, 18:00

«Люстрацією займаються такі ж члени спільноти, як і ті, що на наразі знаходяться при владі» – В. Гончаренко

Владлен Гончаренко
Владлен Гончаренко юрист, педагог, професор, академік Національної академії правових наук України

Ось вже два роки поспіль українське чиновництво веде боротьбу за очищення судової царини від недобропорядних володільців мантій. Парламентарі підтримали кілька грандіозних законодавчих ініціатив, створили орган із невизначеним статусом – Тимчасову спеціальну комісію з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, запровадили безпрецедентну кампанію з оцінювання законників, яка загрожує розтягтися на кілька років, і навіть готові ввести зміни до Основного Закону України.

Однак громадяни, які опиняються з Фемідою один на один, продовжують нарікати на необ’єктивність, упередженість та корупційність суддів, а міжнародні експерти й досі наголошують на необхідності забезпечення реальної суддівської незалежності.

 ПРО ТЕ, ЩО ПРОГЛЕДІЛИ РЕФОРМАТОРИ, ПЕРЕБУДОВУЮЧИ НАЦІОНАЛЬНУ СУДОВУ ЦАРИНУ, «ЮГ» ЗАПИТАЛА У ЮРИСТА, ПЕДАГОГА, ПРОФЕСОРА, АКАДЕМІКА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ ВЛАДЛЕНА ГОНЧАРЕНКА

- Владлене Гнатовичу, сьогодні реформуванням судової системи не переймається лише лінивий. І політики, і науковці, і правники різного ґатунку виступають з критикою національного судівництва, яка, подекуди, має неприпустимий характер. І все ж таки, щось іде не так. Як Ви вважаєте, чого не вистачає нашим реформаторам?

- Про систему потрібно говорити системно, тобто використовувати системний метод. Потрібно дослідити роботу усіх суддів України, переглянути кількість їхніх рішень, які були змінені або скасовані судами вищої інстанції, або, навіть більше, Європейським судом з прав людини. Після цього отриману інформацію необхідно узагальнити й лише тоді з’явиться можливість говорити про систему порочну чи добру, таку, яку можна вважати прогресивною, або таку, що вимагає вдосконалення.

Усі заяви та заклики є нічим іншим, як емоціями. Звісно, деякі володільці мантій приймають рішення, які не подобаються, причому не подобаються не просто суспільству, а окремим членам цього суспільства, котрі не утворюють собою систему.

Безсумнівно, підстави для критики судової системи є, оскільки судова реформа в Україні була проведена надзвичайно непрофесійно, виходячи з політичних спонукань. Зокрема, крім іншого, ця реформа була направлена на те, щоб зменшити роль Верховного суду України, який, зважаючи на назву, дійсно мав би бути верховною судовою установою, однак був перетворений на орган з незрозумілими функціями. Аналізуванням судової практики, чим, власне, і займався ВСУ останнім часом, мали б займатись зовсім інші інституції – Академія правових наук України, наукові заклади та ін., але не ВСУ.

Система повинна бути триланковою. Мають бути суди місцеві, суди, в яких можна оскаржити рішення місцевих судів, тобто суди апеляційні та один касаційний суд – виключна, екстраординарна касаційна інстанція, яка досліджувала б явні порушення матеріального чи процесуального права. Найсуперечливіші питання має вирішувати Пленум Верховного суду, а його вердикти за своєю суттю мають бути остаточними, оскільки сумніви у кваліфікації, професійності та авторитеті Пленуму повинні виключатись. Звісно, якщо цей пленум не є корупційним.

Тут ми знаходимо відповідь на питання: справа не у судовій системі, а в тому, що все є корупційним, і судова система у цьому не винна. Винна влада, яка дозволила, яка сприяла, яка ініціювала корупцію у судовій системі.

Для прикладу візьмемо лише одну функцію, яка існувала і продовжує існувати, можливо, у більше гіперболізованому вигляді, аніж за часів Радянського Союзу, – «телефонне» право. Це право влади на вирішення тих чи інших питань шляхом рекомендацій.

Тому починати реформувати систему необхідно не з окремих суддів місцевих судів, а з державної влади, яка повинна створювати такі умови, щоб судді не мали можливості приймати незаконні, у тому числі й політичні, рішення. Однією з ілюстрацій зазначеного є 3-й тур президентських виборів, про які ми пам’ятаємо. Рішення про проведення третього туру виборів було прийнято абсолютно невірно з позиції Конституції України, без будь-яких належних підстав. Не було жодного судового вердикту про те, що на більшості дільниць вибори було фальсифіковано. Якби подібні вердикти існували, тоді можна було б ставити питання про визнання виборів такими, що не відбулися, і призначати нові вибори.

- Наразі увага реформаторів повністю сконцентрована на судовій системі. Саме суддів звинувачують у тому, що громадськість втратила довіру до державних інституцій. Водночас, якщо ми поглянемо на статистику скарг українців до Європейського суду з прав людини, то побачимо, що їх переважна більшість стосується непорозумінь з правоохоронними органами, які, до слова, також відіграють певну роль у здійсненні правосуддя. Чому ж тоді заклик про відновлення довіри до правоохоронців не користується популярністю?

- Рівень довіри до правоохоронних органів, безперечно, є важливим аспектом, таким, як і рівень довіри до Парламенту та інших владних інституцій. Однак у суспільстві він завжди буде низьким. Суспільство завжди буде невдоволеним, адже ці органи є органами примусу. Сама держава є органом примусу, адже вона вимагає податків, тієї чи іншої поведінки тощо. Тому недовіра до владних структур існуватиме завжди. Втім квінтесенція вирішення усіх питань знаходиться у суді, оскільки, що б не робили правоохоронні органи, без відповідного рішення суду не буде тієї несправедливості, яка вважається несправедливістю на думку населення. Тому все впирається в суд, а питання довіри чи недовіри до інших інституцій опиняється на другому плані.

Питання придатності таких органів необхідно вирішувати, виходячи безпосередньо з дій їхніх співробітників. Наприклад, зловживання, катування, порушення прав людини, прокурорські відписки, коли до них звертаються громадяни, а у прокуратурі відповідають, що підстав для вирішення цього питання немає, хоча вони насправді є. Тому придатність системи правоохоронних органів має розглядатись через призму рівня їх професійності, яка, на жаль, постійно знижується.

Починати змінювати потрібно зверху. Це не моя особиста думка, це результат дослідження фахівців. Потрібно встановити важелі – змінити систему виборів, механізм імпічменту Президенту, можливість оскарження судових рішень тощо.

Рішення апеляційного суду за своєю суттю має бути остаточним. В Україні ж справи сягають і ЄСПЧ, тому що немає довіри до національних володільців мантій. Не останню роль у цьому відігравали та відіграють події минулих років. У жодній країні світу з розвиненою правовою системою неповага до суду не залишається безкарною. У судах США учасника процесу, в тому числі й адвоката, за зухвалу поведінку під час засідання може арештувати сам служитель Феміди. Я вже не кажу про те, щоб до американського чи європейського суду могла зайти громадськість і викрикувати «Ганьба!» у присутності судді. У суді повинна панувати тиша.

- На одному із заходів член Ради суддів України Олександр Сасевич зазначив, що після подій на Майдані судова система опинилась у вакуумі, через відсутність належної інформаційної політики. Якщо раніше володільці мантій уникали спілкування з мас-медіа, то сьогодні вони самі шукають взаємодії, виказують готовність до співпраці, а подекуди – виступають у ролі ньюз-мейкерів. Як Ви вважаєте, наскільки вільним має бути суддя у спілкуванні з пресою?

- Я знову хочу звернутись до судової системи США. Американський суддя не має можливості навіть викласти свою думку у науковому друкованому або ж інтернет-виданні, оскільки, якщо у його практиці трапиться подібна ситуація, він не буде об’єктивним, він знаходитиметься під впливом своєї думки, свого попереднього переконання. З одного боку, це здається занадто, але якщо проаналізувати зазначене, то ми, безперечно, зможемо побачити раціональне зерно. Діючий володілець мантії не може брати участь у наукових конференціях та відстоювати свою доктрину, аби не бути звинуваченим в неупередженості при здійсненні судочинства. Якщо суддя вже не здійснює правосуддя, тоді будь ласка.

- То як же суддям вплинути на суспільну думку? Чи це є прерогативою політиків?

- І те, й те. Багато в чому рівень довіри до судової влади залежить від держави. Ось, наприклад, колишня влада приймає рішення заарештовувати учасників «Автомайдану». З позиції законодавства, притягати до відповідальності порушників є правильним, а дії «автомайданівців», відповідно до чинного на той час законодавства, трактувались саме як правопорушення. Приходить нова влада з новим баченням категорії прав особи. Але до чого тут суддя? Він виконав закон, якій діяв на момент винесення судового рішення. Наприклад, була захоплена будівля держради, поламані вітрини, вибиті двері, завдані збитки столичній громаді. Це злочин, чи ні? Нова влада називає осіб, які вчинили ці дії, активістами, але, насправді, у Кримінальному кодексі написано, що захоплення державних споруд є злочином і обмовок на революцію там не зроблено. Під час революції багато чого не можна робити, оскільки мова йде про громадянське суспільство.

- А як щодо конституційних змін? Чи будуть вони настільки дієвими, як це анонсують їх автори?

Багато хто каже, що потрібно змінювати систему, а що таке система – не розуміють. Ось у чому справа. А система, у найбільш примітивному розумінні, це сукупність взаємопов’язаних елементів, без яких вона не діє. Кожен з цих елементів має впливати на інші, роблячи таким чином ланцюг нерозривним.

Ланки ланцюга судової системи мають приймати новації, та одночасно відхиляти чужорідні тіла за моделлю, яка діє у природі. Кожен біологічний вид зумовлює існування інших біологічних видів, і його знищення тягне за собою знищення усієї системи. Так само має функціонувати й українське судівництво. Інакше кажучи, система судів повинна бути такою, щоб не було можливості робити безкарні проступки, щоб система могла виявляти порушників та самоочищуватись.

Не випадково у Царській Росії першою ланкою у судовій системі були «мирові судді». Що значить «мировий суддя»? Це суддя обраний усім «миром». Рішення цього судді було незаперечним, оскільки його обирала спільнота. Це дозволяло зробити правову царину сталою, стабільною.

Місцеві судді мають обиратись громадою з-поміж місцевих жителів з юридичною освітою на конкурсній основі. Тоді апеляційна інстанція сприйматиметься як орган, що матиме силу надавати судовим рішенням статус закону, якщо виникне потреба в їх оскарженні. Касаційна ж інстанція повинна переглядати не рішення, а правильне застосування норм матеріального права й дотримання норм процесуального права при його винесенні та, у разі виявлення порушень, повертати до апеляційної інстанції. Оце буде правильна система, за умови, що судді, які є частинами цієї системи, володітимуть незламним відчуттям справедливості. Однак фахівців, готових працювати у такій системі, потрібно виховувати, а на це необхідний час.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати