Тривалий час суттєвою проблемою судової практики у сфері антимонопольного регулювання залишається проблема подвійної юрисдикції судів. Ще у 2005 р., з прийняттям Кодексу адміністративного судочинства, позови на дії та рішення органів владних повноважень повинні розглядатися в адміністративних судах та в межах окремої процедури діловодства. Антимонопольний комітет України також є органом державної влади, і за логікою КАС, його рішення мають оскаржуватися в адміністративні суди за відповідною процедурою. Разом з тим, згідно зі ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», такі справи розглядають господарські суди.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Проблема загострилась, коли і господарські, і адміністративні суди аж до вищої судової інстанції почали приймати рішення щодо того, що позови на рішення Антимонопольного комітету України мають розглядатися саме в господарських чи адміністративних судахвідповідно. Обидві ланки мають з цього приводу свою аргументацію та наполягають на своїй правоті.Безмовно, цю проблему легко міг би розв’язати законодавець, але досі він так і не спромігся цього зробити.
На щастя, наразі вагомість проблеми дещо знизилась – узначній мірі завдяки виваженій позиції АМКУ, який не заперечує юрисдикції ані господарських судів, ані адміністративних та розглядає справи в тих судах, куди був поданий позов. Тим не менше, проблема залишається, адже часто виникають ситуації, коли позов про визнання недійсним рішення Комітету розглядається одночасно в обох судах, або коли адміністративний суд приймає рішення, що суперечить рішенню, прийнятому господарським судом.
Іншою проблемою, про яку варто згадати, є підхід судів до справ щодо зловживання суб’єктом господарювання монопольним становищем на ринку. В таких справах Комітет при накладенні штрафу повинен довести не тільки наявність у діях суб’єкта господарювання конкретних проявів зловживання, а й сам факт його монопольного становища на ринку. В цьому випадку важливим є правильне визначення товарних і територіальних меж ринку, оскільки ці фактори значним чином позначаються на ринковій частці компанії. Законом України «Про Антимонопольний комітет» ця функція визнана винятковим повноваженням АМКУ, а розрахунки проводяться на підставі методики, затвердженої Комітетом.
Відповідно до позиції судів (яка, зокрема, викладена у рішенні пленуму ВГСУ №15 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства»), при розгляді справи вони можуть перевіряти правильність проведення розрахунків ринкової частки органами Антимонопольного комітету та правильність застосування норм методики, проте не повинні брати на себе непритаманну їм функцію, а саме визначати заново товарні та територіальні межі ринку, які вже були визначені Комітетом.
Фактично при такій позиції судів суб’єкт господарювання втрачає один з елементів, що може стати вагомою підставою для оскарження рішення суду, оскільки без зміни товарних і територіальних меж ринку довести неправильність висновків Комітету щодо ринкової частки фактично неможливо. Складно очікувати, що АМКУ, визначаючи ринкову частку в процесі розслідування, в судовому засіданні не зможе довести правильність розрахунку ринкової частки, особливо беручи до уваги суб’єктивність тих критеріїв, які встановлює для цього методика.
На нашу думку, складно погодитисяз підходом судів у цьому питанні. Безумовно, суди не повинні переймати на себе непритаманні їм функції та самостійно визначати межі ринку і проводити відповідні розрахунки. Однак при формуванні такої позиції не було взято до уваги наявність у суду ефективного інструменту для вирішення питань, що потребують спеціальних знань, а саме судової експертизи.