Популярні матеріали

04 серпня 2017, 15:25

Виконавче провадження як додаткова підстава дискримінації судового провадження

Роман Оксанич
Роман Оксанич радник, керівник практики банківського та фінансового права Suprema Lex

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених органів та осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, ЗУ «Про виконавче провадження», іншими законами та нормативно-правовими актами.

Основним завданням, яке покладається на органи та посадових осіб, що виконують судові рішення, є своєчасне, повне та неупереджене примусове виконання судових рішень, передбачених законом. Однак реалії сьогодення, зокрема статистичний аналіз поточної ситуації з примусовим виконання судових рішень наводять на невтішні висновки. Так, у резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи №1787 «Виконання рішень Європейського суду з прав людини» відзначається існування основних системних недоліків, які викликають велику кількість повторюваних висновків щодо порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що серйозно підривають верховенство права. Щодо України ці проблеми пов’язані, зокрема, із хронічним невиконанням рішень національних судів.

Серед таких чинників – непоодинокі випадки ухвалення незрозумілих судових рішень, недостатньо захищений статус державного/приватного виконавця, недосконала процедура реалізації майна боржників, арештованого під час здійснення виконавчого провадження.

Погоджуюсь із думкою Національної академії правових наук України, про доцільність повернення служби виконання судових рішень до системи органів судової влади. Діяльність Державної виконавчої служби у структурі виконавчої влади становить загрозу ефективності виконання судових рішень з суто об'єктивних причин. Адже дуже часто судові рішення виносяться проти органів, що належать до системи органів виконавчої влади. Отже, Державна виконавча служба може навіть бути зацікавлена у невиконанні судових рішень проти зазначених органів або виконувати латентні вказівки щодо пасивної участі у виконанні таких судових рішень.

Негативним фактором є відсутність дієвих механізмів контролю суду за виконанням судових рішень в силу природи суду, зокрема, його «безініціативність», тобто спроможність діяти лише за зверненням особи (наприклад, лише у разі надходження скарги на бездіяльність органу виконання судового рішення), значно знижує ефективність судової діяльності.

Якщо проаналізувати статистику виконання судових рішень то спостерігається певна диспропорція. Так, кількість завершених виконавчих проваджень становить приблизно дві третини з тих, що підлягали примусовому виконанню. Проте якщо аналізувати розмір сум, стягнутих за виконавчими документами, бачимо цілком протилежну ситуацію: менше третини вимог кредиторів задоволено шляхом примусового виконання судових рішень. Дана статистика дає підстави вважати існування вибіркового виконання судових рішень.

Також виявляються непоодинокі випадки порушення термінів відкриття/закриття виконавчого провадження, несвоєчасності та повноти вчинення виконавчих дій, не використання всього інструментарію впливу на боржника, протиправні накладення арештів на майно осіб, тощо.

Більш того, стягувач який отримав судове рішення на свою користь «зобов'язаний» забезпечувати його виконання, як це не парадоксально звучить. Мається на увазі, виявляти майно боржника, місце перебування/роботи боржника, організовувати автотранспорт для поїздок виконавців для вчинення виконавчих дій, надавати додаткову інформацію про божника. Вважаю, що в правовій державі це не припустимо. На це також наголошує Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України, де найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів у розумні строки, а також наголошує, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконано судове рішення.

Тому, для реального забезпечення виконання судового рішення, стягувачу потрібно в ручному режимі керувати даним процесом, а це включає в себе як заміщення функцій держави (тобто, займатись логістикою виконавчого провадження), так і захист своїх прав через оскарження протиправних дій чи бездіяльності виконавця.

Із позитивів можна назвати запровадження та забезпечення функціонування електронного документування в обліково-реєстраційних установах та створення реєстрів (баз даних) з наданням допуску до них виконавцям. Також дає надію введення інституту приватних виконавців, хоча згідно чинного законодавства вони також будуть підзвітні та підконтрольні Міністерству юстиції.

Резюмуючи, можна сказати, що виконання судового рішення як завершальна стадія судового процесу за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя. У статті 124 Конституції України імперативно визначено компетенційність щодо здійснення правосуддя. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами Конституцією не допускаються. Тому є всі підстави стверджувати, що виконання судових рішень має бути віднесено до компетенції судової гілки влади.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати