Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) як частина національного законодавства беззаперечно займає в Україні передові позиції серед міжнародних договорів, що ратифіковані нашою державою.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Перш за все, це зумовлено широким розповсюдженням серед українців інформації про Європейський суд з прав людини (далі-Суд) як суд справедливості та реального захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб, застосуванням положень Конвенції та практики Суду при обґрунтуванні своїх прав у національних органах державної влади тощо.
Разом з тим, існує чимало питань щодо формальних підстав для звернення до Суду, правильності тлумачення висновків Європейського суду з прав людини під час перегляду рішень національних судів Верховним Судом України та взагалі застосування представниками судової влади положень Конвенції та прецедентної практики Суду.
Якщо говорити про таке, на перший погляд, банальне питання як формальні підстави для звернення до Суду, слід зауважити, що часто пересічні громадяни з метою спонукання державних службовців до вчинення тих чи інших дій апелюють зверненням до Європейського суду з прав людини. До того жінколи це має більше декларативний характер. Адже, як відомо, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно дотриматися певних формальних умов, а саме:
- необхідно обґрунтувати порушення прав заявника, передбачених Конвенцією чи Протоколами до неї;
- заява має бути спрямована проти Держави, що ратифікувала Конвенцію;
- необхідно вичерпати всі національні засоби правового захисту;
- направити заяву необхідно впродовж шести місяців з дня винесення остаточного рішення.
Окрім того, правознавці вже неодноразово звертали увагу на питання, яке рішення слід вважати остаточним (рішення Верховного Суду України чи рішення Вищого спеціалізованого суду); що розуміти під вичерпанням національних засобів правового захисту з метою визначення «остаточного рішення» та, відповідно, розрахунку початку перебігу шестимісячного терміну?
Адже, до 2012 р. усі чітко розуміли, що Верховний Суд України був тією остаточною інстанцією, після отримання рішення якої вже можна було звертатися до Європейського суду, відповідно, відлік шестимісячного строку починався з моменту прийняття рішення Верховним Судом України. Це підтверджувалося, серед іншого, практикою Європейського суду у справах проти України, а саме: ухвалами щодо прийнятності справ «Воробйова проти України», «Голуб проти України», «Приставська проти України» та інші.
У згаданих вище ухвалах Європейський суд зазначав, що «касаційне оскарження до Верховного Суду України можна вважати ефективним засобом правового захисту порушеного права, а тому рішення цієї інстанції є початком відліку строку звернення до Європейського суду». Виняток складали адміністративні справи, стосовно яких Європейський суд зазначив, що Виший адміністративний суд України є остаточною інстанцією і немає потреби звертатися до Верховного Суду України з метою вичерпання національних засобів захисту.
Враховуючи, що на сьогодні Верховний Суд України вже не є касаційною (остаточною) інстанцією, а здійснює лише перегляд судових рішень у випадках, встановлених процесуальним законодавством України, можна говорити про те, що вже після отримання рішення Вищого спеціалізованого суду Україна є всі підстави для звернення до Європейського суду з прав людини паралельно зі зверненням до Верховного Суду України, якщо існують на це правові підстави.
Отже, у випадку, коли єдиним дієвим способом відновлення порушеного права залишається звернення до Європейського суду з прав людини, перш за все, необхідно чітко розуміти процедуру звернення до Європейського суду та дотримуватися всіх формальних умов для такого звернення.
Окремої уваги заслуговує питання про перегляд Верховним Судом України судових рішень у зв’язку з прийняттям Європейським судом з прав людини рішення у цій справі. Дійсно цікаво, який відсоток заяв переглядається Верховним Судом України саме на такій підставі та чи враховуються висновки Суду під час перегляду судових рішень Верховним Судом України?
Одним із яскравих прикладів є справа «Бочан проти України (№2)», рішення від 5.02.2015. Так, у зазначеній справі Європейський суд з прав людини констатував порушення правзаявниці, що передбачені положеннями Конвенції. З огляду на рішення Суду, заявниця звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень за винятковими обставинами (у 2008 р.). У свою чергу, Верховний Суд України не задовольнив заяву Бочан та, відповідно, не врахував висновки Європейського суду з прав людини у її справі, а саме висновку щодо оцінки національними судами доказів у справі. На думку Бочан, це становило нове порушення п.1 ст.6 Конвенції та ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції, у зв’язку з чим вона знову звернулася до Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини, розглянувши заяву Бочан, знову констатував порушення прав заявниці та зазначив: «У своїй ухвалі Верховний Суд України грубо викривив висновки рішення Суду. Зокрема, Верховний Суд України зазначив, що Суд встановив, що рішення національних судів у справі заявниці були законними та обґрунтованими.і що їй було присуджено відшкодування у зв’язку з порушенням гарантії щодо «розумного строку», а ці твердження є некоректними.Суд зауважує, що обґрунтування Верховного Суду України становило не просто інше розуміння правового документу. Суд вважає, що обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як «грубе свавілля» або «відмову у правосудді» у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 р. у першій справі «Бочан проти України» (Bochan v. Ukraine) призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі. У зв’язку з цим слід зазначити, що у своєму рішенні 2007 р. Суд встановив, що, зважаючи на обставини, за яких Верховний Суд України передавав справу заявниці до нижчестоящих судів, сумніви заявниці щодо безсторонності суддів, які розглядали справу, включаючи суддів Верховного Суду України, були об’єктивно обґрунтованими».
Отже, квазітлумачення висновків Суду під час перегляду справи Верховним Судом України може призвести до констатування повторного порушення положень Конвенції. Відтак, передбачений процесуальним законодавством України механізм перегляду Верховним Судом України рішень національних судів (з огляду на прийняття Судом рішення у цій справі) має бути ефективним, а не лише закріпленим у відповідному процесуальному кодексі, що, у свою чергу, матиме важливе значення у питанні зміцнення довіри українців до національних судів.