17 квітня 2015, 18:55

Окремі недоліки нового Закону України «Про прокуратуру»

Опубліковано в №14-15(460-461)

Андрій Сидоренко
Андрій Сидоренко «АО "Скляренко, Сидоренко та партнери"» партнер, адвокат

Українське суспільство, іноземні інвестори та професійна юридична спільнота з нетерпінням очікують реальних змін у вітчизняній системі правосуддя та правоохоронних органів, які анонсовані новою владою «постмайданівського» періоду. Одним із ключових напрямів цих процесів, поза усіляким сумнівом, є реформа прокуратури.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Новий Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (далі  –Закону №1697-VII) набуде чинності 25.04.2015. Слід зазначити, що цей документ дістався Парламенту «у спадок» від попередньої влади, зокрема його проект за №3541 був внесений на розгляд Верховної Ради України тодішнім Президентом В. Януковичем та був прийнятий за основу ще у листопаді 2013 р.

Серед іншого, цей законодавчий акт передбачає суттєві зміни інституту представництва прокурором громадянина або держави в суді. Однак їхній ретельний аналіз свідчить про низку суттєвих недоліків Закону, які потребують якнайшвидшого усунення.

Так, ст. 23 Закону №1697-VII запроваджується механізм підтвердження судом підстав для представництва прокурором інтересів громадянина або держави. Логічний аналіз цієї норми свідчить, що, за задумом законодавця, таке підтвердження має бути здійснене судом у межах самостійної процесуальної дії. Зокрема на користь такого висновку свідчить зміст ч. 5 ст. 23 Закону №1697-VII, якою передбачене право прокурора проводити досудове врегулювання спору після підтвердження судом підстав для представництва. Однак слід звернути увагу, що ані згаданим, ані іншими законами не внесено жодних змін до процесуальних кодексів, які б встановлювали процедуру такого підтвердження. Отже, повністю не врегульованими залишилися питання форми звернення прокурора до суду та вимог до нього, необхідності його розгляду в судовому засіданні або без такого, необхідності виклику зацікавлених осіб та наслідків їхньої неявки, строків розгляду звернення, форми судового рішення, можливості та порядку оскарження тощо.

Очевидно, у цій частині Закон №1697-VII потребує змін, якими слід врегулювати процедуру розгляду судами звернень прокурорів для підтвердження наявності підстав для представництва останнім інтересів громадянина або держави.

Подібна ситуація склалася і навколо положення про право оскарження наявності підстав для представництва громадянином чи її законним представником або субʼєктом владних повноважень. Зокрема Законом №1697-VII не врегульовано, до кого можуть бути оскаржені такі підстави: до прокурора вищого рівня чи суду. Якщо йдеться про судове оскарження, то залишається незрозумілим до якого суду та за правилами якого судочинства може бути подано таку скаргу, яким має бути процесуальний порядок її розгляду, форма та суть можливого судового рішення, можливість та порядок його апеляційного та касаційного оскарження і т.д. Для усунення цих недоліків також є необхідним внесення змін до відповідних процесуальних кодексів.

Неврегульованою виявилась і процедура досудового врегулювання спору прокурором. Зокрема ефективність цього інституту може бути суттєво знижена через законодавче обмеження його застосування лише щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, субʼєктів державного та комунального секторів економіки, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообовʼязкового державного соціального страхування. Отже, за змістом ст. 23 Закону №1697-VII процедура досудового врегулювання спору не може бути застосована прокурором у відносинах з юридичними особами приватного права, що складають значну частину від загальної кількості спорів, в яких можуть зачіпатися державні інтереси або інтереси громадянина, якого представляє прокурор.

Законом №1697-VII обмежено право прокурора здійснювати представництво в суді інтересів держави в особі державних компаній (абзац 3 ч. 3 ст. 23). Однак поняття «державна компанія» не узгоджується з положеннями Господарського кодексу України (ст. 63 та глава 8), в яких використовується поняття «державне підприємство». Більше того, це поняття використовується і в самій ст. 23 Закону №1697-VII щодо переліку суб’єктів, до яких прокурор може звернутися із запитом.

У законодавстві України немає визначення терміна «державна компанія», натомість є визначення лише державних холдингових компаній (Закон України «Про холдингові компанії в Україні» від 15.03.2006 №3528-IV).

Отже, така неузгодженість законодавчої термінології не виключає можливості спорів навколо питання, чи підпадають державні підприємства під зазначене обмеження у праві прокурора на їхнє представництво. Більше того, формально під таке обмеження не підпадають комунальні підприємства, дочірні підприємства державних підприємств, а також підприємства, господарські товариства, у статутному капіталі певна частка належить державі, обʼєднання таких підприємств. Наведена неузгодженість законодавчої термінології суттєво порушує логіку наведених змін.

Є недоцільним також положення про обов’язковість долучення прокурором до апеляційної чи касаційної скарг на судове рішення письмової згоди законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, або органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого субʼєкта владних повноважень. Адже не рідкими можуть бути випадки, коли відповідний суб’єкт не згоден з негативною оцінкою його роботи та необхідністю втручання у спір прокурора, чого фактично не виключали і автори цього Закону, передбачаючи право оскарження підстав для представництва перед вирішенням справи по суті в суді першої інстанції. Проте Закон №1697-VII не передбачає можливості «подолання» такої відмови зацікавленого суб’єкта від оскарження судових рішень. За таких умов участь прокурора під час перегляду судових рішень може бути повністю заблокованою.

Насамкінець слід зазначити, що у Законі №1697-VII так і не знайшла свого вирішення проблема необхідності встановлення «присічних» та розумних строків для звернення прокурора з позовом до суду, відсутність яких дає змогу заявляти позови через багато років (інколи понад десяти) після виникнення спірних правовідносин. Зазначене перешкоджає утвердженню принципу правової визначеності, на необхідність дотримання якого неодноразово вказував у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини.

Отже, усе, викладене вище, свідчить, що процес реформування прокуратури в Україні далекий від ідеалу та від свого повного завершення.

Підписуйтесь на "Юридичну Газету" в FacebookTwitterTelegramLinkedin та YouTube.


0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати