У своїй судовій практиці Верховний Суд України (далі – ВСУ) при вирішенні податкових спорів бере до уваги матеріали досудового розслідування як докази. Так, у постанові ВСУ від 22.11.2016 р. у справі №826/11397/14 (№21-2430а16) було зроблено висновок про безтоварність господарських операцій платника та його контрагента на підставі протоколів допиту директора контрагента платника в межах досудового розслідування, під час якого він повідомив, що не підписував жодних первинних документів та не знайомий з контрагентами.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
П - послідовність
Таку позицію щодо оцінки доказів ВСУ послідовно демонструє у низці подібних справ. Наприклад, у постанові від 04.10.2016 р. у справі №810/7161/14 висновки ВСУ ґрунтувалися на протоколах досудового допиту, під час якого керівники контрагента платника стверджували, що погодилися стати керівниками відповідних юридичних осіб за винагороду без наміру здійснювати підприємницьку діяльність. Такі твердження є аналогічними з тими, що висловлювалися ВСУ протягом останніх років. Так, 03.11.2015 р. у справі №826/3477/13-а ВСУ вказав, що «факт того, що на момент розгляду справи стосовно офіційних осіб контрагентів не було винесено вироків, не може спростовувати достовірність їхніх пояснень щодо характеру укладених угод і фактичного здійснення операцій за цими угодами».
А ВАСУ проти
Вищий адміністративний суд України (далі – ВАСУ) не поділяє правову позицію ВСУ з цього питання, дотримуючись думки про те, що лише вирок суду в кримінальній справі (в частині, чи відбулося діяння та чи вчинене воно конкретною особою) може вважатися підставою для звільнення від доказування. З огляду на зазначене, отримані під час досудового розслідування відомості не можуть вважатися доказами в податковому спорі, доки не будуть належним чином оформлені вироком суду. Зокрема, така позиція підтверджується ухвалою ВАСУ від 27.07.2015 р. у справі №821/2809/13-а, в якій ВАСУ зазначив, що «результати оперативно-розшукових заходів в рамках кримінальної справи є не доказами, а лише відомостями про джерело тих фактів, які можуть стати доказами у податковому спорі після їх закріплення належним процесуальним шляхом». Крім того, у вже згаданій вище справі №826/11397/14 ВАСУ вказав, що постанова про порушення кримінальної справи не є належним доказом у справі, оскільки не є остаточною за своїм змістом, не має наперед встановленого та доведеного характеру, тобто не є юридичним фактом, оскільки обвинувальний вирок суду в кримінальній справі відсутній.
Вважаємо, що позиція ВАСУ є більш обґрунтованою з урахуванням наступного. По-перше, у розумінні ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ), преюдиційне значення мають лише ті обставини, що встановлені саме вироком суду. Крім того, як повідомляв ВАСУ у листі від 14.11.2012 року №2379/12/13-12, обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти того, чи відбулося певне діяння та чи вчинене воно особою, щодо якої постановлено відповідний вирок. Водночас правова кваліфікація діяння особи залишається прерогативою адміністративного суду.
Без вини винуватий?
По-друге, на нашу думку, посилання на показання осіб, щодо яких ще не постановлено вирок, означає порушення презумпції невинуватості. Так, вина директора контрагента платника за таких обставин не доведена у визначеному законом порядку, адже вирок суду відсутній, а наявні лише матеріали досудового розслідування – протоколи допиту.
Згідно з ч. 4 ст. 95 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПКУ), суд може обґрунтовувати свої висновки лише на свідченнях, які він безпосередньо приймав під час судового засідання (за деякими визначеними законом винятками) та не вправі обґрунтовувати судові рішення свідченнями, наданими слідчому чи прокурору, або посилатися на них. У протилежному випадку це порушувало б визначену ст. 23 КПКУ засаду безпосереднього дослідження судом доказів, яка передбачає, що не можуть бути визнані доказами відомості, котрі містяться у свідченнях, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Оскільки відомості, процесуально оформлені у протоколах допиту, не можуть визнаватися доказами навіть у відповідному кримінальному провадженні, то вони не можуть розглядатися як належні докази в іншому провадженні (зокрема, при вирішенні податкового спору). Вимога щодо безпосереднього дослідження доказів судом передбачена також ст. 86 КАСУ. Отже, сумнівним є обґрунтування судового рішення свідченнями осіб, які не були досліджені в залі судового засідання.
Практика ЄСПЛ
Крім того, не проведення судового допиту свідків позбавляє платника можливості висунути будь-які заперечення щодо таких свідчень. Наприклад, у справі «Лука проти Італії» (рішення від 27.02.2001 р.) Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) визнав порушеними п. 1, 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, оскільки заявник був засуджений виключно на підставі свідчень, наданих на досудовому слідстві співучасником злочину, який під час судового розгляду послався на своє право не свідчити, а захисник заявника не мав можливості допитати його в судовому засіданні. Вважаємо, що такі висновки ЄСПЛ про необхідність можливості судового допиту особи, яка надала свідчення, можна поширити на аналізовану нами ситуацію (mutatis mutandis).
По-третє, обставини, встановлені вироком суду, мають преюдиційне значення щодо тієї особи, стосовно якої ухвалено вирок, і не можуть мати такого значення для її контрагентів. Таку позицію ілюструє ухвала ВАСУ від 04.08.2015 р. у справі №804/14600/13-а. У протилежному випадку відбувається порушення принципу презумпції добросовісності платника.
Наостанок, варто зазначити, що ст. 244-2 КАСУ передбачено право суду відступити від правової позиції, викладеної у висновках ВСУ, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Таким чином, всупереч правовій позиції ВСУ, матеріали досудового розслідування, «не оформлені» вироком суду, можуть не визнаватися допустимими доказами при вирішення податкових спорів.