Юристам добре відомо, що виграти судовий процес – це лише половина шляху, адже найскладніше – виконати рішення. І на практиці ефективність судового захисту часто нівелюється неможливістю або значною тривалістю виконання судового рішення, що набрало законної сили.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Саме тому експертами переважно схвально було оцінено ухвалення Верховною Радою Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02.06.2016 № 1403-VIII. Документом, який 5 жовтня 2016 року має набрати чинності, запроваджено змішану систему примусового виконання рішень, що, крім державних, передбачала існування приватних виконавців.
Втім, як нещодавно виявилося, суб’єктами законодавчої ініціативи не було здійснено «жодних економічних, соціальних обґрунтувань» а ідею було реалізовано «без проведення відповідних досліджень».
Принаймні так уважають автори проекту Закону № 5056 «Про внесення змін до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (щодо уточнення дати набрання чинності) і пропонують відтермінувати запровадження інституту приватних виконавців на 5 років. Вони наголошують, що введення інституту приватних виконавців на тлі соціально-економічної кризи може призвести до соціального вибуху та створення додаткових чинників до дестабілізації ситуації в Україні.
Втім, на нашу думку, відтермінування введення інституту приватних виконавців строком на п’ять років матиме більш негативні наслідки, ніж ті, якими обґрунтовується доцільність «замороження» реформ.
Так, поряд із постійним зростанням кількості виконавчих документів, що перебувають на виконанні у органах державної виконавчої служби, також значно збільшується кількість боржників, які усвідомлюють, що навіть за наявності судового рішення борги можна не віддавати. Це створює напружену економічну ситуацію, адже суб’єкти господарювання не можуть бути впевненими у тому, що, у разі порушення недобросовісним контрагентом своїх зобов’язань, вони можуть отримати ефективний судовий захист, у поняття якого Європейський суд з прав людини вкладає також елемент виконання рішення суду (див. справи Кайсина та інші проти України, заява № 46144/99, Іммобільяре Саффі проти Італії, заява № 22774/93).
Україна сьогодні стоїть на шляху стрімких законодавчих реформ. Очевидно, що будь-які реформаторські течії знаходитимуть протидію, однак, на нашу думку, попри певну недосконалість нововведень, пов’язаних із організацією примусового виконання рішень, ці зміни матимуть позитивні наслідки. Як показує досвід європейських сусідів, зокрема, Польщі, з моменту введення інституту приватних виконавців відсоток реально виконаних судових рішень та рішень інших органів становить близько 80%.
Дійсно, складно гарантувати, що виконання рішень приватними виконавцями відбуватиметься без зловживань наданими їм повноваженнями. Однак, як показує практика, діяльність державної виконавчої служби також не позбавлена недоліків. Надзвичайно висока завантаженість державних виконавців стимулює зростання рівня корупції в державних органах та неможливість громадян захистити свої права, що, на нашу думку, становить більш серйозний недолік цієї системи, ніж
побоювання про те, що з моменту набрання чинності новими законами виконання рішень буде здійснюватись із порушеннями вимог закону.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у справі «Савіцький проти України»
(заява № 38773/05), право на суд, захищене пунктом 1 статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін.
Наразі Україна як країна-учасниця Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. стикається із численними скаргами від власних громадян за порушення статті 6 Конвенції, що гарантує кожному право на справедливий суд, складовим елементом якого є реальне виконання остаточного рішення суду.
З огляду на це, призупинення реформування системи організації примусового виконання рішень лише поглибить соціально-економічну кризу та жодним чином не сприятиме побудові правової держави, у якій принцип верховенства права втілюється не лише на папері, а й на практиці.