Насамперед слід зазначити, що чинним законодавством не передбачений такий окремий вид військової служби, як військова служба під час мобілізації. Також і КЗпП не містить спеціальних норм саме щодо мобілізації. Тому для вирішення питання щодо дій кадрової служби можна керуватися лише положеннями п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП, адже йдеться про призов на військову службу, причому чинне законодавство не бачить різниці у діях кадровика у випадках як повної, так і часткової мобілізації. Можу також порадити детальніше досліджувати повістку до військкомату, адже може йтися не про призов, а про явку для інших цілей (для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час, для призову на військові збори, для проведення медичного огляду тощо), тобто і дії кадровика залежатимуть від конкретної мети виклику.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Отже, якщо працівник саме призивається на військову службу під час загальної мобілізації, його необхідно звільнити за п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП, при цьому вихідна допомога йому виплачується тільки в тому випадку, якщо це передбачено колективним договором роботодавця або за бажання такого роботодавця. Положення статті 44 КЗпП щодо обов’язковості виплати вихідної допомоги у розмірі двох мінімальних заробітних плат визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. № 10-рп/2008.
Право працевлаштування в тримісячний строк на те ж підприємство на посаду, не нижчу за ту, яку займав військовослужбовець до призову на військову службу, мають тільки військовослужбовці строкової служби (ч. 3 ст. 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20.12.1991).
Питання щодо виправлення цього вкрай невигідного становища для працівника вже обговорюється законодавцем, адже Олександр Турчинов ще 24 березня запропонував терміново внести зміни до законодавства для того, щоб зберегти заробітну плату і місце роботи для таких мобілізованих працівників. Зараз у Верховній Раді знаходяться три законопроекти на цю тему (№ 4500 від 20.03.2014, № 4500-1 від 24.03.2014 та № 4500-2 від 24.03.2014), але слід зазначити, що всі вони ще потребують доопрацювання.
Зрозуміло, що українське законодавство про працю розраховане саме на мирний час, тому не містить детальних відповідей і гарантій для працівників під час військових дій або їх загрози, яких ще не було в незалежній Україні. Власне, на мою думку, немає сенсу зберігати місце роботи (посаду) та заробіток під час загальної мобілізації, як би жорстоко це не звучало, адже в силу об’єктивних причин немає впевненості в тому, що ці самі підприємства та робочі місця, а взагалі й та сама країна фактично існуватимуть і після зникнення загрози. Як компроміс можна було б на законодавчому рівні врегулювати право на працевлаштування в тримісячний строк після звільнення з військової служби на те ж саме підприємство або їх правонаступники на посаду, не нижчу за ту, яку працівники займали до призову на військову службу, оскільки це допомогло б підвищити мотивацію працівника щодо виконання військового обов’язку.